Батіг Гамсун - На зарослих стежках

не можна сплутати, а всього за якихось двадцять верстов звідти була моя хата. Вона стояла біля бурчака, на березі якого росли тополі та кущі ялівцю, і пташок там водилося без ліку.

— Що хоче цей чоловік? — запитали американці.

Дівчина всміхнулася:

— Він хоче знати, чи проїздили ви повз його хату в Росії?

Американці розгубилися:

— Що? Не знаємо. Повз його хату в Росії?

— Він страшенно тужить за батьківщиною. Господарі виїхали, а він весь час приходить сюди...

— Його лишили тут?

— Йому веліли відразу ж їхати додому і дали грошей на дорогу. Але він зійшов на манівці й пропив гроші.

— Сердега! — засміялися американці. — Тож тепер він тужить за батьківщиною? І ми тужимо, — сказали вони. — Це недуга, нам вона добре відома. Але ми ось-ось відпливемо додому.

— Щасливої дороги!

— Дякуємо, панно. Де ви навчилися говорити англійською?

— В Америці. Просто я приїхала на якийсь час додому.

— Он як! — закивали головами американці. — То ви повернетеся до нас?

— Можливо.

І тут знов озвався росіянин:

— Запитайте їх, може, вони хоч бачили пташок?

— Я не можу цього запитати, — приязно сказала дівчина.

Американці попрощалися й рушили до виходу. Біля дверей вони обернулися й спитали дівчину, чи варто дати чоловікові грошей на повернення додому.

— Не думаю, — відповіла вона. — Мабуть, він чекає нових розпоряджень від своїх господарів.

— Ось вони й пішли, а я так нічого і не довідався! — зашморгав носом росіянин. — Вибачте, але коли я повернуся додому, вони там, напевно будуть, еге ж?

— Хто? Горобці? Авжеж, будуть.

— Якби ви їх тільки бачили, панно, вони зліталися до бурчака, а коли хотіли пити, то припадали до нього дзьобиками — ну хіба це дрібниці? — росіянин заплакав, а тоді взяв себе в руки і мовив: — Бідолашні пташки, у них сіро-жовте пір’ячко, а тільки-но їх проганяли геть, вони знов зліталися, небо від них аж темніло, їх там мільйон...

Сльози стікали в його сиву бороду.

Мене стомила його істерика і лишалося тільки подивуватися, яка терпляча була з ним дівчина.

Вона відповіла:

— Я — фінка, і сама знаю, що таке туга за батьківщиною, — вона перехилилася до мене через прилавок і зашепотіла: — Мені здається, він — мій двоюрідний брат. Але я не хочу, щоб він про це дізнався.

***

Одного туманного сирого дня я тинявся центром міста. То було десь поміж війнами, я мав вільний час і кудись ішов, несучи в руках щойно куплені книжки в кількох пакунках; їх трохи незручно було нести, бо вони вислизали з рук і мало не падали додолу. Власне, я йшов на пошту, щоб відіслати книжку до Червоного Хреста.

Отоді все й сталося.

Зненацька переді мною постав якийсь молодий чоловік, назвав мене на ім’я і сказав:

— Напевно, ви здивовані!

Він був гарно вбраний і не скидався на грабіжника.

— Атож, напевно, ви здивовані, — знов сказав він, а сам, здається, збентежився і перевів подих. Я зупинився, і він також. — Ні, я зморозив казна-що, почав як дурень, але мені хотілося знати, чи ви не здивуєтеся, коли я попрошу у вас допомоги...

— Я подумав, що ви хочете на мене напасти.

— Та ні, ні, навпаки. Я вскочив у халепу, мені страшенно незручно просити вас, але чи можу я розраховувати на вашу допомогу?

— Допомогу?

— Так, допомогу. Я не звик до цього вдаватися, але в мене велика скрута.

Я дав йому потримати свої книжки і сягнув рукою до кишені, — на той час у мене водилися сякі-такі гроші. Я шукав їх, а мені не давала спокою думка, що він просив не якоїсь там незначної суми грошей, а допомоги. До слова, в нього було чесне привабливе обличчя.

Поки я сушив собі голову такими дрібницями, він поволі почав іти. Я не звертав на це уваги поти, поки він не відійшов на кілька кроків. «Прошу», — сказав я і рушив за ним. Але він уже був далеко від мене попереду, я гукав його, піднявши руку з грошима вгору. Він ішов. Я гукнув ще раз чи два, але він наддав ходи і вже дістався до провулку Пілестреде. А тоді зник у бічній вуличці.

Я сторопів на місці. Оце так пригода! Мені не лишалося нічого іншого, як від подиву дурнувато засміятися.

Отже, молодий чоловік чкурнув геть із моїми книжками, ось що вийшло. Але якщо він розраховував на те, що їхня вартість перевершувала мою грошову допомогу, то він таки дав маху. Від його прорахунку виграв я, а не він.

Але не це мене тоді хвилювало. Мені цікаво було зрозуміти його поведінку.

Навіщо він почав зі слів «напевно, ви здивовані»? Щоб збадьорити себе і бути готовим, що я йому відмовлю? Втім, він відразу ж облишив таку тактику й трохи охолов. А потім, коли я дав йому потримати свої книжки, він збентежився від того, що просив допомоги! Якби я звів на нього очі, то помітив би збентеження на його обличчі, і тоді він збентежився б ще більше, але я був зайнятий іншим. Йому стало незручно, і він переминався з ноги на ногу. Спершу в нього не було ані найменшої гадки втікати від мене, зовсім ніякої, він просто демонстрував якусь зухвалість, йому здавалося, так певніше, а його перший крок тягнув за собою інші аж поки він дав дьору й зник.

Але тепер йому було не з медом, адже він сам себе загнав у безвихідь. Він чув, як я його гукав, і міг би вчасно озирнутись, але для нього не було нічого жахливішого, ніж вернутися назад і глянути мені очі в очі після такого, — тож що він мав робити?

Молодий чоловіче, ти, певно, не звик до скрути, ти не навчився просити допомоги. В мене склалося враження, що ти походиш із хорошої родини, та й сам — хлопець порядний. Тобі здалося, що твої «тимчасові труднощі» перехлюпують через край, і ти вирішив, ніби потребуєш «допомоги». Може, то було через рахунок на молоко або, як оце тепер, через якісь дрібниці, але Боже мій правий, тобі в житті ще випадуть набагато гірші часи.

А от щодо книжок, то вони лежать тепер перед тобою, ти не можеш повернути їх власникові, але так само не можеш лишити