Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

життя, така ж утіха серед інших утіх, їй до вподоби мистецтво просте й легке, отже, неправдиве. Музикою, як і всім іншим, вона переймалась мало, далі фортепіанних уроків метра Ґлюка у Відні вона не пішла, лиш у тісному колі часом награвала на клавесині, як знічев’я бралася ще й до співів і акторського ремесла. Й певне, Марія Антуанетта, що навіть не помітила в Парижі свого земляка Моцарта, була цілком нездатна відчути і зрозуміти новатор­ство і велич «Іфігенії». Але Марія Терезія навернула її серце до Ґлюка, і вона справді відчувала дивну прихильність до цього нібито похмурого, щирого й грубуватого чоловіка; до того ж саме тоді, коли в Парижі італійська і французька опери підступом і крутійством воювали з «варваром», їй закортіло скористатися нагодою, щоб хоч раз показати свою владу. Хоч панове двірські музики оголосили оперу такою, що «й поставити не можна», вона змусила негайно її прийняти і, не зволікаючи, перейти до проб. Щоправда, протегувати цьому незгідливому, сварливому чоловікові, одержимому фанатичною непоступливістю великих митців, було не так уже й легко. На пробах він так грізно напускався на розбещених співачок, що ті, плачучи, бігли за розрадою до своїх високородних коханців; він безжально тиснув на незвиклих до такої точності музик і, мов тиран, заправляв усією оперою; крізь зачинені двері долинала його грімка лайка, не раз і не два він погрожує все закинути й повернутись до Відня — і тільки страх перед королівською заступницею вберігає від ще одного скандалу. Нарешті на 13 квітня 1774 року призначили прем’єру, двір уже замовив собі ложі й карети. Аж тут захворів один співак і його мерщій треба було замінити. Ні, затявся Ґлюк, і прем’єру відсунули. Йому страшенно докоряли — що на нього найшло, таж двір уже підготувався, як це насмілився композитор, та ще й простого роду, а до того ж чужинець, урвати високі двірські готування, порушити збори найяснішого панства через якогось більш або менш годящого співака. А мені це байдуже, — лютує той, упертий, мов селюк, — ліпше вкинути партитуру в огонь, ніж грати абияк оперу, і, обурившись, подається до своєї заступниці Марії Антуанетти, яка потішалась цим шаленцем. Вона зразу стала на бік «bon Gluck»[31], і на досаду великому панству двірські карети було розпряжено й прем’єру відсунули на дев’ятнадцяте число. Крім того, через міністра поліції Марія Антуанетта вжила заходів, щоб не дати вельможному панству вилляти свистом свою злість на нелюб’язного музику; вона владно й прилюдно, немов ідеться про власні інтереси, боронить справу свого співвітчизника.

І справді, прем’єра «Іфігенії» була тріумфом, але швидше Марії Антуанетти, ніж Ґлюка. Газети й публіка сприйняли її радше холодно, знайшли, що в опері «поряд із дуже добрими місцями є й вельми плиткі», — адже нетямуща публіка рідко з першого погляду збагне геніальну смілість у мистецтві. Все ж Марія Антуанетта притягла на прем’єру цілий двір, навіть її чоловік, що ніколи не жертвував ловами заради музики сфер і більше цінував забитого оленя, ніж дев’ятерицю муз, мусив цього разу поступитися. Оскільки належний настрій запанував не зразу, Марія Антуанетта у своїй ложі демонстративно ляскала в долоні після кожної арії, з чемності дівери та ятрівки, а за ними вже цілий двір теж заходжувались ревно ляскати, — й усупереч усяким інтригам цей вечір став видатною подією в історії музики. Ґлюк завоював Париж, Марія Антуанетта вперше прилюдно накинула дворові й місту свою волю, її особистість здобула першу перемогу, молода жінка нарешті об’явилася всій Франції. Ще кілька тижнів — і титул королеви зміцнить ту владу, яку вона гордо здобула самотужки.

Le roi est mort, vive le roi![32]

27 квітня 1774 року на ловах несподівано занедужав король Людовік XV, голова йому аж репалась від болю, і він повернув до Тріанону, свого улюбленого замку. Вночі лікар виявив гарячку й закликав до його ложа пані Дюбаррі. Наступного ранку, вже перейнявшись неспокоєм, звеліли переїхати до Версалю. Навіть невблаганна смерть мусить відступити перед іще невблаганнішим етикетом: король Франції не може слабувати чи вмирати десь-інде, крім свого пишного королівського ліжка. «C’est à Versailles, Sire, qu’il faut être malade»[33]. A там ліжко хворого вмить обстали шість лікарів, п’ять хірургів і три аптекарі — цілих чотирнадцять осіб — і шість разів на годину вони всі вкупі мацали пульс. Та лише випадок допоміг установити діагноз: коли ввечері служник підняв догори свічку, то хтось із гурту помітив на обличчі короля лиховісні червоні плями — й цілий двір і від порога до комина замок умить довідались про страшну віспу. Жах, мов буря, війнув величезним будинком — при дворі боялися зарази (і справді, в подальші дні кілька чоловік її підхопило), але, мабуть, ще дужче потерпали за свої посади в разі королевої смерті. Доньки виказали відвагу, притаманну справді побожним душам: вони цілісінький день сидять із королем, а вночі біля постелі недужого жертовно чатує пані Дюбаррі. Натомість дофінові й дофіні, спадкоємцям трону, закон, аби вберегти їх від зарази, забороняє заходити до кімнати: вже три дні як їхнє життя враз подорожчало. Немовби ножем розітнули — так тепер поділився двір: біля постелі недужого Людовіка XV чатує й тремтить старе покоління, вчорашня могуть, тітоньки й Дюбаррі — вони достеменно знають, що вся їхня влада урветься з останнім подихом цих укритих осугою вуст. В іншім покої зібралося наступне покоління — майбутній король Людовік XVI, майбутня королева Марія Антуанетта і граф Прованський, котрий, оскільки його брат Людовік ще не зважився завести дітей, потай теж відчуває себе майбутнім претендентом на трон. А між цими двома покоями заніміла доля. Ніхто не сміє зайти до кімнати недужого, де заходить старе державне сонце, не сміє зайти й до другого покою, де сходить нове сонечко влади. А між ними в Œil de Bœuf, у великім передпокої з одним круглим вікном, чекає хисткий і переляканий гурт придворних, котрі не знають, на кого сподіватись — на вмирущого чи на майбутнього короля, котрі не знають, куди їм дивитися — на захід чи на схід.

Тим часом убивча сила недуги глибоко зорала зужите, спрацьоване і виснажене тіло короля. Потворно набрякле і засіяне гнояками моторошне тіло починає розпадатися живцем, а свідомість не покидає його й на хвилину. Щоб усе це терпіти, донькам і пані Дюбаррі потрібно чимало духу, бо хоч вікна й відчинено, та королів покій сповнився заразливого смороду. Лікарі невдовзі відступилися, вони вже втратили тіло, почалась тепер інша