Данило Кіш - Псалом 44, Данило Кіш

історії, але густина якого невиразно відчувається і передчувається: таку специфічну вагу має, напевно, той час, коли, як казав тоді тато, «відчувається споконвічне буяння крові, від темного джерела в прабатьківській утробі й аж до якогось далекого нащадка в майбутньому», казав він того вечора, сам не відаючи, що то була його прощальна розмова з життям і послання його крові, якщо можна так сказати, і він був недалеко від якогось майже метафізичного передчуття, «мов у якихось древніх релігіях, вірування не в прозору оману загробного життя, як у єврейській чи християнській релігії, а вірування в незнищенність тієї частини людської істоти, яка є потрібною і доконечною ланкою в ланцюгу, створеного природою; і тоді не так важливо (звісно, для природи, а не для нас, а може, й для нас, якщо на все це глянути іншими очима, поглядом, ширшим від погляду якоїсь істоти, це хочу сказати), чи людина (кажу людина за браком кращого слова) з’явиться у якомусь темному майбутті у формі птаха чи, скажімо, жучка; кажу тобі все це, бо відчуваю, що настав час, коли я мушу тобі сказати все, що можу сказати, тобто що вмію сказати як батько, та передусім тому, що коли ми розмовляли про якісь речі два-три дні тому, мене вразило твоє незнання; але, здається, я мав би почати звідти, від твого запитання Чому FÜR JUDEN VERBOTEN, на яке я мусив розлютитися, бо тобі вже досить років (я, моя люба, в чотирнадцять років на своїй спині скуштував і вивчив, що означає FÜR JUDEN VERBOTEN, але зараз це неважливо), і ти мусиш затямити деякі речі, не лише на сьогодні і на завтра, а на все життя, і краще, якщо ти їх вивчиш якомога раніше; повернуся потім до того, що почав тобі оповідати про кров (не треба було починати з цього, це й мені доволі незрозуміло, цього не можна пояснити просто так), але мова про те, що ти мусиш затямити, твоя єврейська кров — це не те, про що ти маєш право забути і можеш забути; знаю, хочеш сказати, що ти перед милим богом не бачиш ніякої різниці між собою та Ілонкою Кутай (скажімо, нею), але річ у тому, що вона бачить різницю, а цього вже досить, щоб ти страждала. Ми, тобто твоя мама і я, робили все можливе, щоб ти не відчула тієї різниці, яка б тебе унещасливила, бо сама ти її не бачиш, а інші вказують тобі на неї (з нами так не було: батьки твоєї мами жили в ґетто, а мої прадіди втекли з Німеччини, їх звідти прогнали погромами, а мене в Пешті 1918 року викинули з факультету, і нас, кількох єврейських студентів, обплювали, і якби поліція не врятувала нас від натовпу, я б тобі сьогодні цього не розповідав); я сказав, ми намагалися зробити все, щоб ти не почувалася окремішньою, щоб не сказати таврованою, тому ми тебе не виховували в релігійному дусі, і мені здається, що крім тих тістечок, які тобі мама пекла раз на рік, ти не дізналася про жоден обрядовий чи релігійний церемоніал, який би відрізняв тебе від Ілонки Кутай чи від Людвіґи Фукс, чи від сестер Мілетич, чи якоїсь іншої твоєї шкільної приятельки; я мушу визнати, що не знаю, чого і як навчала тебе мати і що казала тобі про все це (з огляду на те, що її мати, тобто твоя бабуся, була католичкою і виховала її у своїй вірі; я мушу виправитися: сказав, що батьки твоєї мами жили в ґетто: це стосується твого діда по мамі), і зовсім не має значення, як ти молишся Богові, тому (мабуть) і не дуже тим переймався, і ні твоя мама, ані я, як ти могла переконатися, не надто переймаємося формами та обрядами. Отже, я сказав, що ти та Ілонка Кутай молитеся одному Богові, але хотів би тобі пояснити, що маю під цим на увазі, хоча вже й дещо розтлумачив, коли ми читали Біблію; знову кажу, що не знаю, як тебе навчала мама і що ти про все це дізналась у школі (я у твої роки — здається мені — вже поставив питання Бога і вирішив його у свій спосіб — та зараз це не має значення), але хочу сказати, — тому й покликав тебе на розмову, — що мій Бог (хотів сказати це тобі одразу, а тому вдався в оте заплутане пояснення про релігію та кров, бо ж ти мій єдиний спадкоємець, маю на увазі, моєї крові, так само як і твої майбутні діти…), мій Бог є лише інкарнацією правди, і людинолюбства, і доброти; і надії»; — а вона слухала, не відаючи, чи відповідати йому і що йому відповідати, чи все ж сказати йому, що вона теж відчуває в собі якогось такого Бога, але не зуміла б дати його визначення не лише тепер, а й, може, ніколи в житті, якби він їй не сказав; «…один Бог, який так називається, бо його так назвали люди, тож хай так буде, але той Бог навряд чи щось інше, ніж певного роду симбіоз тих принципів, щоб не сказати добра і чеснот, які я тобі перелічив, і ще кілька подібних атрибутів, які приписують Богові; лише мій Бог, здається мені, красивіший і ліпший (бо все ж кожна людина, кожна людина, яка вірить у свою порядність, має і повинна мати свого Бога), і коли я кажу чи лише думаю Боже, поможи, я думаю про себе: Будь справедливий, Будь людинолюбцем і: Май надію на доброту свою і ближнього свого»; — а вона все це запам’ятала і того вечора закарбувала собі у свідомості, навіть не відаючи, що тоді витворила в собі ідентичного Бога, який був ніким іншим, як батьковим словом та інкарнацією, і треба було її батькові ніколи більше не повернутися (відразу наступного дня під час облави його кинули у Лампелів підвал, а пізніше в Дунай), щоб вона збагнула, що саме він хотів їй сказати і що мав на увазі, коли говорив про «кров, яка вічна, мов вода, лише густіша і не така прозора». — І зараз вона раптом — не без остраху — зрозуміла оті темні натяки, якими тато хотів їй пояснити значення тих часів, коли відчувається «вічність крові та моменту». Це те саме відчуття, що проймає її до нутра й зараз, поки дитя, припавши до неї, смокче груди, а момент набув густоти вічності та крові;