Джо Аберкромбі - На лезі клинка

Голоси різко змовкли, і Джезаль натягнув на обличчя непереконливу дружню усмішку. Вперед, до страждань. Двері розчахнулися.

Джезаль чомусь очікував побачити нижчу, товстішу версію майора Веста в сукні. Він неабияк помилявся. Вона, можливо, мала трохи повнішу фігуру, ніж диктувала мода, адже хітом сезону були худорляві дівчата, але назвати її товстою язик не повертався. У неї було темне волосся і темна шкіра — трохи темніша, ніж вважалось ідеальним. Джезаль знав, що дами по змозі повинні уникати сонця, але дивлячись на неї, він зовсім не міг згадати, чому. Її очі були дуже темні, майже чорні, на противагу модним у цьому сезоні блакитним, але те, як вони блищали у тьмяному світлі кімнати, заворожувало.

Вона всміхнулася йому. Це була дивна усмішка — один кутик її рота піднявся вище за інший. Він зніяковів — складалося враження, ніби вона знала щось смішне, чого не знав він. Та все ж у неї були чудові зуби — білі та блискучі. Джезалів гнів швидко сходив нанівець. Що довше він на неї дивився, тим сильніше вона його приваблювала — і тим менше зв’язних думок залишалося у нього в голові.

— Вітаю, — мовила вона.

Він звично розтулив рота, але нічого не вимовив. У голові було порожньо.

— Ви, мабуть, капітан Лютар?

— Е…

— Я сестра Коллема, Арді. — Вона ляснула себе по лобі. — Але ж я і дурепа! Коллем вам, звичайно, все про мене розказав. Ви ж із ним добрі друзі.

Джезаль ніяково подивився на майора, який виглядав трохи вибитим з колії, і відповів йому похмурим поглядом. Навряд чи варто було зізнаватись, що до цього ранку він не мав жодного уявлення про її існування. Джезаль спробував вигадати хоча б віддалено кумедну відповідь, але на думку не спадало нічогісінько.

Арді взяла його за лікоть і, не замовкаючи ні на секунду, втягнула до кімнати.

— Я знаю, що ви прекрасний фехтувальник, але мені також казали, що ваше слово навіть гостріше за шпагу. Причому настільки, що до друзів ви йдете зі шпагою, оскільки ваше слово надто небезпечне.

Вона поглянула на нього очікувально. Тиша.

— Ну, — промимрив він, — так, я трохи фехтую.

Жалюгідно. Просто жахливо.

— Це точно той самий Лютар, чи до нас завітав якийсь садівник?

Вона оглянула його з дивним виразом, який було непросто розтлумачити. Мабуть, такий же вираз мав Джезаль, коли оглядав коня перед покупкою: обережний, уважний, пильний і навіть трохи зневажливий.

— Схоже, навіть садівники мають прекрасно пошиті мундири.

Джезаль майже не сумнівався, що його образили, але він був надто зайнятий вигадуванням дотепів, щоб приділяти цьому зайву увагу. Він зрозумів, що пора щось сказати, бо інакше доведеться провести весь день у ніяковій тиші, тож він розкрив рота і поклався на удачу.

— Перепрошую, якщо я здався вам приголомшеним, але майор Вест геть непривабливий чоловік. Тож хіба я міг очікувати, що його сестра виявиться такою кралею?

Вест пирхнув від сміху. Його сестра вигнула брову і почала рахувати бали, загинаючи пальці.

— Трохи образливо для мого брата, що добре. Трохи кумедно, що теж добре. Чесно, що тішить, і надзвичайно приємно для мене, що, звичайно, прекрасно. Хоч і сказано трохи запізно, але загалом варте мого очікування. — Вона поглянула Джезалю в очі. — Може, друга половина дня і не мине намарно.

Джезаль сумнівався, чи сподобалось йому останнє зауваження і те, як вона на нього дивиться, але йому подобалось дивитися на неї, тож він був ладен і надалі все їй вибачати. Жінки, яких він знав, особливо вродливі, рідко говорили щось дотепне. Він припускав, що їх просто вчили посміхатися, кивати і слухати, поки розмовляють чоловіки. Загалом Джезаля такий стан справ влаштовував, але сестрі Веста личила кмітливість, і тим вона його неабияк зацікавила. Арді, безумовно, не була товстою чи сварливою — тут сумнівів не залишалось. А щодо вульгарності, то хіба вродливі люди можуть бути вульгарними? Вони просто… незвичайні. Він почав міркувати про те, що друга половина дня, як вона сказала, можливо, мине і не марно.

Вест рушив до дверей.

— Схоже, мені пора залишити вас удвох, щоб ви могли спокійно одне з одного понасміхатись. Мене очікує лорд-маршал Бурр. Не робіть того, що не зробив би я, гаразд?

Зауваження, здавалось, стосувалося Джезаля, але Вест дивився на свою сестру.

— В такому разі нам дозволено все, що душа забажає, — зауважила вона, зустрівшись поглядом з Джезалем.

На своє здивування, він залився рум’янцем, як маленька дівчинка, кашлянув і втупився у свої черевики.

Вест закотив очі.

— Заради усього святого, — мовив він, зачиняючи за собою двері.

— Бажаєте випити? — запитала Арді, наливаючи у келих вино.

Наодинці із вродливою молодою жінкою. Хоча для Джезаля це і не було щось надзвичайне, проте він все одно почувався менш впевнено, ніж зазвичай.

— Так, дуже вам дякую.

Так, випивка — це саме те, що треба, щоб заспокоїти нерви. Вона подала йому келих і наповнила ще один собі. Він замислився, чи слід молодій дамі пити в цей час доби, але було би безглуздям про це говорити. Зрештою, вона ж не його сестра.

— Скажіть мені, капітане, звідки ви знаєте мого брата?

— Ну, він мій командир і ми разом фехтуємо. — Його мізки потроху відновлювали роботу. — Втім… ви це і так знаєте.

Вона всміхнулася йому.

— Звичайно, але моя гувернантка завжди казала, що молодим чоловікам треба давати виговоритись.

Джезаль невдало закашлявся і пролив трохи вина на свій мундир.

— От чорт! — сказав він.

— Ось, потримайте хвилинку.

Вона тицьнула йому свій келих, і Джезаль бездумно взяв його, і тільки тоді зрозумів, що у нього зайняті руки. Коли вона почала тицяти його в груди білою хустинкою, він не міг противитись, хоча така її поведінка була доволі зухвалою. Чесно кажучи, він, можливо, й опирався би, якби вона не була такою красунею. Джезаль міркував, чи вона хоч усвідомлює, яка прекрасна картина постає перед його очима у викоті її сукні. Ну, звичайно, ні, куди там. Вона просто новенька тут, і поки що далека до вишуканих манер, це ж звичайна сільська дівчина і все таке… але ж яка картина, чорт забирай!

— Ну ось, так краще, — сказала вона, хоча тицяння хустинкою нічого не змінило. Принаймні на його мундирі.

Арді забрала в нього келихи, хутко перехилила свій, звично закинувши голову, і поставила їх на стіл.

— Будемо йти?

— Так, звичайно. Ой, — і Джезаль подав їй свою руку.

Арді, невимушено теревенячи, вела його коридором і вниз сходами. Він занімів від шквалу словесних випадів, а його оборона,