Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

Я дізналася про ту страшну новину вранці... Ще роса на листі дерев не висохла, а вже сказали — війна! І оцю росу, яку я раптом побачила на траві та деревах, так чітко побачила, — я і на фронті згадувала. Природа перебувала в контрасті з тим, що коїлося з людьми. Яскраво світило сонце... Розквітли ромашки, мої улюблені, їх була сила-силенна на луках...

Пам’ятаю, ховаємося десь у пшениці, день сонячний. Автомати німецькі — та-та-та-та — і тиша. Тільки чуєш, як пшениця шумить. Знову німецькі автомати — та-та-та-та... І гадаєш: чи почуєш ти колись, як пшениця шумить? Цей шум...»

Марія Опанасівна Гарачук,

військфельдшер

«Евакуювали нас із мамою до тилу... До Саратова... Десь за три місяці вивчилася там на токаря. Дванадцять годин на день стояли біля верстатів. Голодували. На думці одне — потрапити на фронт. Там бодай якийсь харч. Будуть сухарі й солодкий чай. Дадуть масло. Від кого ми це почули, не пригадую. Може, від поранених на станції? Рятувалися від голоду, ну, і, звісно, були комсомолками. Пішли з подружкою до військкомату, але не зізналися там, що працюємо на заводі. То нас би не взяли. А так записали.

Відрядили до Рязанського піхотного училища. Випустили звідти командирами кулеметних відділень. Кулемет важкий, на собі його тягнеш. Як кінь. Ніч. Стоїш на посту і ловиш кожний звук. Як рись. До кожного шереху дослухаєшся... На війні, кажуть, ти наполовину людина, а наполовину звір. Це так...

В інший спосіб не вижити. Якщо будеш тільки людиною — не вцілієш. Довбешку знесе! На війні треба щось про себе згадати. Щось таке... Згадати щось із того, коли людина ще була не зовсім людиною... Я не дуже вчена, простий бухгалтер, але це я знаю.

До Варшави дійшла... І все піхом, піхота, як кажуть, пролетаріат війни. На пузі повзли... Не розпитуйте вже мене... Не подобаються мені книжки про війну. Про героїв... Йшли ми хворі, кашляли, сонні, брудні, погано одягнені. Часто голодні... Але ж перемогли!»

Любов Іванівна Любчик,

командир взводу автоматників

«Мого батька, я знала, вбито... Брат загинув. І загину чи не загину — вже не мало для мене значення. Шкода було лише нашу маму. З красуні вона миттю перетворилася на літню жінку, яку доля гірко образила, вона не могла жити без тата.

— Навіщо ти йдеш на війну? — спитала вона.

— Помститися за тата.

— Тато не витримав би, коли б побачив тебе з гвинтівкою. А тато мені в дитинстві коси заплітав. Банти зав’язував. Він і сам любив гарний одяг більше, ніж мама.

Служила я в частині телефоністкою. Найкраще запам’ятала, як командир кричав у трубку: "Поповнення! Прошу поповнення! Викликаю поповнення!!!" І так щодня...»

Уляна Йосипівна Немзер,

сержант, телефоністка

«Я — не героїня... Я була вродливою дівчинкою, мене в дитинстві балували...

Прийшла війна... А вмирати не хочеться. Стріляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрілятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лісу. Звісно, звірів боялася... Ой... Не уявляла, як можна зустрітися з вовком чи диким кабаном. Навіть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вівчарка, і я їх боялася. Ой, що ви! Така я... А всього в партизанах навчилася... Стріляти навчилася — з гвинтівки, пістолета і кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навіть учили, як діяти, якщо немає ніякої зброї, крім ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звірів... Але змію обійду, до змій не звикла. Уночі в лісі часто вили вовчиці. А ми сиділи у своїх землянках — і нічого. Вовки злі, голодні. У нас були такі маленькі землянки, як нори. Ліс — наша домівка. Партизанська домівка. Ой, що ви! Я стала боятися лісу після війни... Я тепер уже не їжджу в ліс...

Але протягом усієї війни думала, що змогла б оце просидіти вдома, біля мами. Моєї вродливої мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася... Сама — ні. Не наважилася б... Але... Нам сказали... Місто взяли німці, і я дізналася, що я — єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї... Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова "жиди", бо жила з татом, мамою і книжками. Ми стали прокаженими, нас звідусіль гнали. Боялися нас. Навіть деякі наші знайомі не віталися. Їхні діти не віталися. А сусіди нам казали: "Залиште всі свої речі, вони все одно вам уже не потрібні". До війни ми з ними дружили. Дядя Володя, тітка Аня... Що ви!

Маму застрелили... Сталося це за кілька днів перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрізь по місту висіли накази: євреям не дозволяється — ходити тротуарами, стригтися в перукарні, купувати щось у магазині... Не можна сміятися, не можна співати... Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною. Напевно, не повірила... Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, і вона засміялася. Як вродлива жінка... До війни вона співала у філармонії, її всі любили. Ой, що ви! Я уявляю... Якби вона не була такою гарною... Наша мама... Була б вона зі мною чи з татом... Я повсякчас про це думаю... Чужі люди принесли нам її вночі, принесли мертвою. Уже без пальта і черевиків. Це був кошмар. Жахлива ніч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татів подарунок...

У гетто в нас не було домівки, нам дісталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнішу нашу довоєнну