Джон Грін - Досить Катрін

раптом відчув у темряві підвалу її запах. Вона пахла бузком, і він знав, що вже майже час, та не наважувався поглянути на неї, ще ні. Колін продовжував дивитись на сліпий екран телевізора. Він хотів відтягти цей момент — адже хоч який солодкий сам поцілунок, ніщо не дає ліпших відчуттів, ніж очікування.

— Як ти це робиш? — запитала вона.

— Переважно практика. Я давно практикуюсь. Бачу букви і витягую правильне слово — як-от тут — карате, а тоді намагаюсь скласти букви, що залишилися, щоб — о Боже, це нудно, — сказав він, сподіваючись, що ні.

— Ні, не нудно.

— Просто намагаюсь скласти слова з якимось сенсом із решти літер. Це просто трюк.

— Гаразд, анаграми. Один талант є. А ще які в тебе цікаві таланти? — запитала Катріна, й тепер він зрозумів, що вже час.

Колін повернувся до дівчини, зібравши докупи всю ту невеличку дозу сміливості, яку мав, і сказав:

— Ще я непогано цілуюся.

(дев'ять)

— Почувайтесь, ЯК удома. Голліс казала мені, що ви заїдете розпитати про моє дивовижне життя, — сказав Старнс.

Колін сів на старий диван, схожий на той, на якому вони з К-19 уперше поцілувалися. Ліндсі представила Коліна та Гассана, і Колін почав ставити запитання. У кімнаті не було кондиціонера, і перші краплі поту потекли по його шиї вже тоді, як він натиснув кнопку диктофона і поклав його на кавовий столик. День буде довгий.

— Коли ви приїхали до Ґатшота?

— Я народився тут, у цій країні[46] 1920 року. Тут народився, виріс, жив і точно тут помру, — сказав він і підморгнув Ліндсі.

— Ой, леле, Старнсе, не кажи так, — попросила Ліндсі. — Якого дідька я тут робитиму без тебе?

— Хтозна, мо’, гулятимеш з отим Лайфордом, — відповів Старнс. Він повернувся до хлопців і додав: — Я не дуже високої думки про батечка цього хлопця.

— Ти просто ревнуєш, — засміялась Ліндсі. — Розкажи нам про фабрику, Старнсе. Ці хлопці там ніколи не були. — Зі Старнсом Ліндсі чомусь говорила з сильним південним акцентом.

— Фабрику відкрили за три роки до мого народження, і я працював там з чотирнадцяти років. Думаю, якби її не було, то я був би фермером, як мій батько, поки не відкрили фабрику. Там тоді все виробляли: футболки, хустки, носовички, робота була важка. Але твої родичі завжди були справедливими — спочатку Динцанфар, тоді його зять, Корвілл Веллс. А потім отой сучий син Алекс, я знаю, Ліндсі, що він твій батечко, вибачай. А за ним — Голліс, яка про всіх нас піклується. Я працював на цій фабриці шістдесят років, день у день. У мене світовий рекорд. Вони назвали моїм іменем кімнату відпочинку, бо там я проводив найбільше часу, — його верхня губа розтяглася в усмішці, але підборіддя без щелепи не могло її наслідувати.

Будинок уже перетворився на парильню без води і пари. «Нелегкий спосіб заробити сто доларів», — подумав Колін.

— Хочете чаю? — запитав Старнс.

І не чекаючи на відповідь, підвівся й пішов на кухню.

Чай у Старнса був гіркувато-солодкий, наче тонік. Коліну чай сподобався — саме так мала б смакувати кава! — тож він підливав і підливав собі весь час, поки Старнс говорив. Старий замовкав тільки, щоб випити ліки (один раз) і сходити в туалет (чотири рази; старі полюбляють вчащати до вбиральні).

— Ось що вам треба знати: що ми тут ніколи не були бідними. Навіть за Великої депресії я ніколи не був голодним, тому що коли Динцанфару доводилося скорочувати робітників, він ніколи не звільняв більше ніж одного на сім’ю.

Спогад про Динцанфара повів Старнса вбік.

— А знаєте, що це місце зветься Ґатшот бозна як давно, і ручуся, Ліндсі, що й ти не знаєш, чому.

Ліндсі заперечно похитала головою, і Старнс нахилився вперед зі свого крісла й почав розповідь:

— Ага, отак. Тоді ви взагалі нічого не знаєте про цю місцину! Дуже давно, у ті давні часи, коли ця стара руїна перед вами ще й не народилася, ставки в боксі були заборонені. І якщо ви збиралися порушити закон, Ґатшот був для цього підходящим місцем. Завжди був, насправді. Я й сам разів кілька мав нагоду побачити зсередини окружну Карверську в’язницю, ти знаєш. За появу напідпитку в людному місці 1948 року; за шкоду державній власності у 1956-му; і коли убив полоза Каролін Клейтон 1974-го і мене на два дні запроторили туди за незаконну стрілянину. Мері не захотіла мене викупити, коли я сидів за те, що вбив ту нещасну змію. Та як, от скажіть ви мені, як я міг знати, що це домашня тварина? Я прийшов до Каролін Клейтон по молоток, який вона в мене позичила півроку тому, а тут, треба ж таке, через кухню повзе змія. Що б ти зробив, синку? — запитав він у Коліна.

Колін обміркував ситуацію.

— Ви увійшли до чужого будинку, не постукавши?

— Ні, я стукав, та її не було.

— Це також злочин. Вторгнення.

— Дякувати Богу, не ти заарештував мене, синку, — сказав Старнс. — Хай там як, коли бачиш змію, її треба вбити. Так мене навчили. Отож я стрельнув. Точно надвоє розрубав. А увечері до мене прийшла Каролін Клейтон — покійниця, хай спочиває з миром — і кричала, і плакала, що я вбив Джейка. Я сказав їй, що хто б не був той Джейк, його убив хтось інший, бо все, що я зробив, це пристрелив довбану змію. Та виявилось, що змія й була Джейком, і що вона його любила, мов дитину, якої в неї ніколи не було. Вона ніколи не була одружена, звісно. Страшна, мов гріх, хай Бог благословить її душу.

— Полозу, мабуть, було байдуже, що вона страшна, — зауважив Колін. — У змій дуже слабкий зір.

Старнс кинув погляд на Ліндсі Лі Веллс.

— Оцей твій друг — просто невичерпне джерело знань.

— О, так, — протягла Ліндсі.

— Про що це я говорив? — запитав Старнс.

— Ґатшот. Бокс. Старі часи, — випалив Колін.

— О, точно, так. Це було ворохобне місто, перш ніж фабрика дала роботу сім’ям. Просто місто брутальних фермерів. Моя мати говорила, що воно й назви не мало. А тоді сюди почали привозити боксерів. Хлопці з усієї країни приїздили і билися за п’ять чи десять доларів, переможець забирав усе, і вони додатково заробляли на ставках на самих себе. А щоб обійти закон про заборону