Джеймс С. А. Корі - Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі

стояв зручний диванчик, на якому значно приємніше було вести

особисті розмови та займатися психотерапією. Та час від часу

владність високого крісла й важкого стола справді ставали

в нагоді.

Як-от зараз.

— Ніку, — повторила вона, склавши пальці рук разом та

обпершись на них підборіддям, — до мене сьогодні вранці

приходила Софія.

Нік знизав плечима і відвернувся, ніби школяр, якого

впіймали за списуванням на екзамені. Він був високим

чоловіком, вузьким і виснаженим, що часто було притаманно

людям, які фізично гарували на інших планетах. Анна знала, що

він працює будівельником на поверхні Європи. Тут це означало

довгий день у важкому скафандрі. Із людей на такій роботі потім

можна було клепати цвяхи. Нік видавався чоловіком, що знає, яке враження справляє на інших, й використовував свій вигляд

фізично сильного чоловіка для залякування.

Анна всміхнулася: «На мене це не діє».

— Спершу вона не хотіла розповідати, що трапилось. І підняти

сорочку погодилася не одразу. Мені не треба було бачити синці.

Я і так знала, що вони там. Але мені були потрібні фотографії.

Коли вона промовила «фотографії», чоловік подався вперед, примруживши очі й бігаючи поглядом по сторонах. Можливо, йому здавалося, що так він виглядає крутішим, загрозливішим.

Натомість перетворився на якусь подобу гризуна.

— Вона впала… — почав був він.

— На кухні, — закінчила за нього Анна. — Знаю, вона так

і сказала. А потім сиділа й довго плакала. Згодом зізналася, що

ти знову став її бити. Пам’ятаєш, я тебе попереджала, що

станеться, якщо ти ще раз піднімеш на неї руку?

Нік засовався на стільці, в його довгих ногах та смиканні

відчувалася нервова енергія. Він склав великі кощаві долоні

й стиснув пальці, поки не побіліли кісточки. Чоловік не

наважувався дивитись їй прямо в очі.

— Я не навмисно, — промовив він. — Просто якось так сталося.

Мабуть, мені знову потрібно на психотерапію.

Анна прокашлялася. І коли він зиркнув на неї, а вона не

відвернула очей, то не зводив з неї погляду, поки не припинив

перебирати ногами.

— Ні. Тепер уже пізно. Ти вже ходив на управління гнівом.

Церква оплачувала курс, поки ти його не покинув. Ми вже це

пробували. З цим етапом покінчено.

Вираз його обличчя застиг.

— Знову читатимете проповідь? Як Ісус? Та мені ця вся туфта

уже кісткою поперек горла стала, — Нік провів рукою під

подборіддям. — У Софії рот не закривається. «Пасторка Анна

те… пасторка Анна се…» Знаєте що? Нахрін усе, що каже

пасторка Анна.

— Ні. Я не читатиму проповідь, як Ісус. Із цим ми теж

покінчили.

— То що я в біса тут роблю?

— Ти пам’ятаєш, що, я тобі казала, станеться, якщо ти ще раз

піднімеш на неї руку? — відкарбувала вона кожне слово.

Він знову знизав плечима, підскочив зі стільця і відійшов геть, не озираючись. Удаючи, ніби розглядає один з її дипломів на

стіні, чоловік запитав:

— А на кий ляд мене взагалі повинно цікавити, що ви говорите, пасторко Анно?

Анна видихнула з полегшенням. Готуючись до цієї зустрічі, вона вагалася, чи зможе реалізувати задумане. Вона до мозку

кісток ненавиділа нещирість, а тут мала знищити людину, брешучи їй. Ну, нехай не брешучи — принаймні вводячи її

в оману. Вона виправдовувалася, що так вона, мовляв, рятує

іншу людину. Проте знала, що цього не досить. Їй доведеться

розплачуватися за це рішення безсонними ночами та

повторними роздумами, коли вже все буде зроблено. Принаймні

в короткій перспективі це дасть раду його гніву.

Анна швиденько помолилася: «Допоможи мені спасти Софію

від цього чоловіка, котрий уб’є її, якщо його не спинити».

— Я сказала, — продовжила Анна говорити йому в спину, — що

запроторю тебе до в’язниці.

На цих словах Нік озирнувся. На його обличчі знову заграв

вираз гризуна:

— Та невже?

— Так.

Він пофланірував їй назустріч, якщо це можна було назвати

так в умовах малої