Лариса Бондарчук - Секретарка для дракона-мільярдера, Лариса Бондарчук

І тут, мої шановні читачі, з дверей Анжелікиної палати злетів отой гачечок-клямочка! Спрагла до поцілунків Манюня вибила його з дверей одним ударом потужного санітарного кулака, бо зрозуміла, що відчиняти добровільно їм, жінкам, які шукали одного й конкретного чоловіка з конкретними феромонами, відчиняти ніхто не збирається…

Дракон зрозумів, що прийшов час втікати. Неохоче відвів погляд від Анжеліки, яка теж перестала, на наш превеликий жаль (Та що там наш жаль! От, у дракона був жаль!) знімати свою сорочку, рвонув раму вікна. Воно раптово відчинилися, впустивши в палату прохолодне повітря літньої ночі. Чоловік застрибнув на підвіконня й скочив униз.

- Сті-і-ій! Ні-і-і!- зазвучав йому в спину розчарований голос санітарки Манюні, а також з десяток голосів інших жінок, які вбігли в палату й кинулися до свого кумира.

Дракон стрибнув з другого поверху, де розміщалася палата Анжеліки, в якісь кущі, добряче подряпавши собі щоки та руки. Але що другий поверх для дракона? Він міг би і з шостого, якщо треба, стрибнути, в них є магія, вони все можуть…

Чоловік виліз із темних кущів, обтрусився й зиркнув догори, де з відчиненого вікна визирало кілька голів вже розлючених не на жарт жінок.

- Дівчата! - почувся тут гучний голос санітарки Манюні. - В погоню! Він від нас не втече! На лікарняних воротах охорона, а паркан навколо лікарні висотою у два метри! Все одно буде наш! За мною!

Жінки радісно заревіли й зникли з пройми вікна. Побігли до виходу, щоб продовжити свій марш-кидок в спробі впіймати владного боса Степана Нокарда, найбажанішого в даний момент для них чоловіка.

Лише одна Анжеліка залишилася у вікні.

- Босе, тримайте, ось моя нічна сорочка! - крикнула вона й кинула Степану Нокарду свій лікарняний одяг. - Вам же треба було! Ви не сумнівайтеся, завтра, коли мене випишуть, я одразу ж прийду на роботу! Адже ви мене взяли секретаркою на повну ставку! Ви ж не жартували?

- Ні, - розчаровано промовив дракон, знімаючи з куща Анжелікину сорочку, яка йому зовсім не була потрібна. Адже звідси, знизу і в темноті, не видно було Анжеліку, лише голова, що виглядала з вікна. - Чекаю завтра на роботі! - прокричав він і рвонув стежинкою до лікарняного парку, втікаючи геть від жінок, які відкрили на нього полювання.

Забігаючи наперед, скажу, що він зміг утекти. Знову ж таки, для дракона не існує реальних перепон, і двометровий паркан для нього не перешкода. 

І вже втікаючи крізь парк біля лікарні, прямуючи додому від гріха подалі, бо вирішив не повертатися до лікарні, де на нього влаштували засідку й готують облогу, дракона відвідала раптова думка: а чому це на Анжеліку не подіяли його вбивчо-чуттєві любовні феромони, викликані невідомим нікому препаратом “Активіан-бадьорість”? Не кинулася вона йому на шию, не почала чіплятися й переслідувати, як інші жінки, а була спокійна, не збуджена, вела себе, як завжди, звично? Дивно… Невже він зовсім їй не подобається? Так не подобається, що навіть феромони не взяли?