Террі Пратчетт - Колір магії

ті, які можна побачити у світах, створених Творцями з біднішою уявою, хоч і з кращими технічними здібностями.

Сонце над диском — це всього лиш маленький штучний супутник із протуберанцями, не більшими за кільця у крикеті, — цей незначний недолік можна пояснити контрастом із приголомшливим виглядом Великої Черепахи А’Туїна, на Чиєму давньому, подірявленому метеорами панцирі тримається увесь диск. Іноді, пропливаючи неквапом вздовж берегів Нескінченності, Він ледь повертає голову — завбільшки з цілу країну, — щоб проковтнути комету, яка пролітає повз.

Та краєвид, що вражає чи не найбільше, — вже хоча б тому, що розум тих, хто на власні очі побачив неосяжні галактичні розміри А’Туїна, здебільшого відмовляється їм повірити — це нескінченний Краєпад, звідки усі моря дискосвіту безупинно переливаються через Край у космічний простір. А може, це Крайдуга — восьмиколірна веселка, що оперізує світ, повиснувши в імлі над Водоспадом. Восьмий колір — це октарин, який виникає внаслідок розсіяного впливу інтенсивного сонячного світла на потужне магічне поле.

І знову ж таки, можливо, найпрекрасніший краєвид — це саме Осердя світу. Шпиляста вершина зеленого льодовика здіймається на десять миль угору і понад хмарами на своєму піку тримає королівство Дунманіфестін, оселю богів дискосвіту. Самі ж боги, не зважаючи на чарівність світу, що розкинувся біля їхніх ніг, рідко бувають у доброму гуморі. Ніяково знати, що ти бог у якомусь одному зі світів лиш тому, що за законом неймовірності кожна крива таки має десь свій кінець; тим паче коли можна зазирнути в інші виміри і побачити інші світи, чиї Творці розумілися в механіці краще, ніж у сфері фантазії. Тож недивно, що боги дискосвіту більше часу присвячували суперечкам, аніж своєму безпосередньому обов’язку — всевіданню.

Власне цього дня Сліпий Іо, що завдяки своїй невсипущій пильності був головним серед богів, сидів, підперши рукою щоку, і дивився на гральну дошку, що стояла перед ним на червоному мармуровому столику. Сліпий Іо отримав таке ім’я, бо на тому місці, де би мали бути його очниці, виднілася тільки гладка рівна шкіра. Його очі, яких насправді він мав пребагато, вели власний напівнезалежний спосіб життя. Деякі з них саме зависли над столом.

Гральною дошкою була дбайливо вирізьблена карта дискосвіту, поверх якої була нанесена сітка, розкреслена на квадрати. Декілька чудово змодельованих фігур зараз саме займали позиції у певних її квадратах. Хтось із людей, поглянувши на дошку, міг би помітити схожість двох із них на, скажімо, Бравда та Тхора. Інші представляли різних героїв та чемпіонів, яких на диску було більш ніж достатньо.

У грі все ще брали участь Іо, крокодилобог Оффлер, бог легких вітрів Зефірус, Фатум та Пані. Тепер, коли всі менш важливі гравці вибули з гри, атмосфера довкола грального столу стала напруженою. Шанс вилетіла з гри ще на початку, завівши свого героя у дім, повний озброєних гнолів (наслідок вдалого ходу Оффлера), а незабаром після того Ніч обміняв свої фішки на гроші, посилаючись на домовлену зустріч із Долею. Прибуло кілька малих богів і тепер штовхались довкола гравців, пхаючись зі своїми порадами.

Осторонь робилися ставки на те, що Пані вийде з гри наступною. Останній з її постійних чемпіонів тепер був лиш дрібкою попелу в руїнах Анк-Морпорка, що досі димів, а в неї навряд чи були які-небудь інші фігури, яких вона могла б висунути на першу позицію.

Сліпий Іо взяв шкатулку для гри в кості, а точніше череп, усі отвори в якому були надійно закупорені рубінами і, не зводячи деяких з усіх своїх очей із Пані, викотив на стіл три і п’ять.

Вона всміхалася. І це була природна властивість її очей: яскраво зелені, без райдужки та зіниць, вони горіли м’яким внутрішнім світлом.

Балачки в кімнаті стихли, коли Пані почала порпатися у своїй шкатулці, і ось зі самого дна вона дістала дві фігури і рішучим жестом виклала їх на дошку. Решта гравців, синхронно — ніби одне божество, нахилились вперед, щоб розгледіти їх.

— Венегат-сарівник та якийфь клевк, — сказав Оффлер, крокодилобог, якому, як завжди, заважали його ікла. — Ні, спвавді! — однією лапою він підсунув купку кістяно-білих фішок на середину столу.

Пані ледь помітно кивнула. Вона взяла кубок для гри в кості і якусь хвилю непорушно тримала його у руках, втім, усі боги добре чули, як три кубики калатають всередині. Тоді вона викинула їх на стіл.

Шість. Три. П’ять.

Та щось незрозуміле коїлося з п’ятіркою. Шокована випадковим зіткненням з кількома мільярдами молекул, гральна кістка скочила на ребро, далі на кут, тоді спокійно покрутилась навколо своєї осі і випала сімкою догори.

Сліпий Іо підняв кубик і полічив його сторони.

— Ну ж бо, — стомлено мовив він. — Грай чесно.

Місія восьми

Дорога з Анк-Морпорка до Квірма — тридцять ліг суцільних вибоїн та каміння, що повилазило тут і там з-під землі, — тягнеться білою, звивистою стрічкою високо над рівнем моря, підіймається по спіралі в гори та спускається у прохолодні зелені долини, порослі цитрусовими деревами, перетинає обвиті ліанами ущелини по старих скрипучих підвісних мостах і загалом більше милує око, аніж відповідає своєму прямому призначенню.

Мальовничий. Це було новим словом для чарівника Ринсвінда (бакалавра магічних наук, Невидна академія, відрахованого). Воно було одним із цілої низки слів, які він дізнався, відколи покинув обвуглені руїни Анк-Морпорка. «Чудернацький» було ще одним. «Мальовничий» означало — як він вирішив після уважного споглядання краєвиду, що надихнув Двоцвіта вжити це слово — ландшафт із жахливими урвищами. «Чудернацькими» Двоцвіт називав поодинокі села, через які вони проїжджали, і це слово, очевидно, означало «зморений пропасницею і занедбаний».

Двоцвіт був туристом: першим, хто за усі часи вирушив у мандри дискосвітом. «Турист», дійшов висновку Ринсвінд, означало «ідіот».

Вони неспішно їхали далі, насолоджуючись пахощами чебрецю у повітрі та гудінням бджіл, а Ринсвінд тим часом розмірковував про події останніх кількох днів. Хоч отой куций чужоземець був вочевидь несповна розуму, але він також був щедрим і безперечно менш смертним, ніж половина людей, з якими Ринсвінд мав справу у місті. Ринсвінд відчув, що мимоволі йому симпатизує. Проявити до нього неприязнь було б наче копнути цуценя.

Двоцвіт же на цей час виявляв жваве зацікавлення теорією та практикою магії.

— Мені це все здається, гм... досить безглуздим, — сказав він. — Бачиш, я завжди думав, що чарівник просто говорить магічні слова, та й по всьому. Без всякого нудного заучування напам’ять.

Ринсвінд з похмурим виглядом кивнув. Він взявся