Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

1902 рік став для письменника важливим також і через те, що саме цього року він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Розалією Лівшиць, котра на той час була студенткою медичного факультету університету в Сорбоні. Риси цієї надзвичайно красивої жінки з вольовим характером вгадуватимуться у багатьох героїнях творів Винниченка, формуючи особливий — винниченківський тип жінки в літературі, жінки, яка б могла силою свого характеру дорівнятися до чоловіка, а інколи й вести його за собою, генеруючи нові ідеї, кидаючи виклик суспільству.

Передчуття неминучого арешту зумовлює втечу Володимира Винниченка поза межі імперії. На початку 1903 року письменник потрапляє рр Львова, що не входив тоді до складу Російської імперії. АлеҐспроба письменника власноручно переправити через кордон агітаційні матеріали, над якими він працював, закінчилася арештом. У київській в’язниці Винниченку нагадали не лише про його політичну^неблагонадійність, а й про дезертирство і відправили до камери-« одиночки Неодноразові спроби втечі протягом півторарічного ув’язнення закінчувалися невдачами.

У 1904 році у зв’язку._з амністією один вид покарання для Володимира Винниченка був замінений на інший — дисциплінарний батальйон*,Враження від «служби» в ньому ляжуть в основу оповідання «Боротьба*. Кінець знущанням поклало нове дезертирство. Тож, щоб уникнути нового арешту, з 1905 року письменник часто міняв імена, паспорти, місця__щюживання. Географія його змушених мандрів була доволі широкою: Україна, Росія, Австрія, Швейцарія, Італія, Франція.

Втретє Винниченка заарештували у 1906 році. У в’язниці літератор вчить англійську мову, продовжує писати. Але як тільки йому вдалося вийти з-під варти під заставу (за допомогою друга — мецената Євгена Чикаленка), він знову вирушає за кордон. Семирічна еміграція, незважаючи на серйозну загрозу, неодноразово переривалася відвідинами України.

1906 рік став надзвичайно важливим у творчій біографії літератора, оскільки саме цього року виходить перша збірка його творів «Краса і сила». У творчості Винниченка настає надзвичайно плідний період. Його визнає не тільки український, а й російський читач. Резонансними явищами тодішнього літпроцесу стають такі твори письменника, як «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага», та значно ширшого розголосу набувають його драми «Дисгармонія», «Memento», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», що принесли Винниченкові всеєвропейську відомість. Як зауважує американська дослідниця Л. Залеська-Онишкевич: «Модерна драма так легко долала етнічні кордони культури і, створена на ґрунті естетичного досвіду окремої нації» швидко ставала надбанням світового мистецтва». А власне драматургія Володимира Винниченка, на її думку, має яскравий модерний характер, насамперед відображений у виразній інтертекстуальності, що проявляється в перегуках із темами, мотивами, епізодами, ситуаціями, образами, які вже стали на той час або емблемою літератури, її «візитовими картками», або атрибутами конкретних літературних епох чи напрямків.

Доробок Винниченка-драматурга доволі великий за обсягом. Йому належить двадцять три п’єси, які на час своєї появи значно відрізнялися від класичної української етнографічної та соціальної драми за тематикою, проблематикою, образністю, всією своєю поетикою. Його оригінальні за звучанням і без перебільшення резонансні п’єси ставили у театрах України та інших країн. Наприклад, драма «Брехня» протягом 1920-х років ішла в Італії понад 200 разів.__________

С1)днак вершинними в творчості Володимира Винниченка іідники небезпідставно вважають п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (написану в 1911 році) й «Між двох сил» (1918 р.).

П’єса «Чорна Пантера і Білий Медвідь» була створена на межі культурних епох, в умовах особливого загострення^діало-гу між традиційним та експериментальним театром, коли в гострій драматургійній полеміці утверджувалися нові цінності, пріоритети, ідеали. Культ індивідуалізму та чуттєвості, активно стверджуваний естетикою модернізму,— особливо співзвучний художнім пошукам літератора, для котрого людина була, передусім, трагічною істотою, що приречена на самотність та постійну боротьбу з суперечностями, які руйнують її цілісність та ставлять під сумнів її самодостатність.

Саме такий погляд драматурга на людину та її місце в світі певною мірою позначився на символічній наповненості п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та очевидній «закодованос-ті» цього тексту. Окрім того, спостерігається посилена увага до фройдизму і психоаналізу як основних чинників оформлення та наповнення смислового поля цього драматичного твору.

У п’єсі змальовується богемне середовище. І хоч події відбуваються не в українському місті, а в мистецькій столиці Європи — Парижі, цей простір заповнює українська людина. Герої твору — художник Корній Каневич (Білий Медвідь) та його невелика родина: дружина Рита (Чорна Пантера), мати Ганна Семенівна, син Лесик і богемне оточення родини Каневичів — «митці, їхні коханки й моделі», як сказано у ввідній ремарці до п’єси. Каневичі Знімають велике ательє. Білий Медвідь, будучи безумовно талановитим митцем, поки що, як він сам вважає, не ствердив себе належним чином. Великі надії художник пов’язує з полотном «Мадонна з немовлям», яке повинно явити світові всю масштабність його таланту.

Картина лише пишеться, і у творчий процес включені усі члени родини, а Рита з малим Лесиком позують для Корнія. Він має чітко означений термін — написати роботу для презентації на осінньому паризькому Салоні. Тривожна нота звучить вже у першій дії твору. Лесик захворів — і весь процес зупинився. Під загрозою картина Корнія. Занурений у працю, він не помічає, як поступово віддаляється від родини, втрачає дружину, що готова на відчайдушні вчинки заради порятунку сім’ї.

Зважаючи на поведінку Рити, можна подумати, що хвороба сина для неї лише привід привернути увагу до себе. Та чи слушне таке твердження, адже у цьому випадку врахована тільки позиція Корнія, одна «правда», одна «істина»,— Винниченко ж не схильний до однозначності, в його п’єсах поруч — «сто рів* поцінних правд*. У драмі «Чорна Пантера і Білий Медвідь» письменник прискіпливо аналізує конфлікт між жіночою пристрастю й соціальною нормою. Водночас цей конфлікт набагато складніший та суперечливіший, оскільки у Ритиному єстві — Чорній Пантері — постійно змагаються різні інстинкти. Так, скажімо, підтримання інтересу чоловіка до себе означає також і його турботу про дитину, адже молода мати сприймає себе з нею як єдине ціле. З іншого боку, автором піднімається питання про утвердження чи руйнацію душі через домінування тілесного.

Парадокс полягає в тому, що Чорна Пантера, будучи сильною особистістю, стає заручницею власного почуття. Так, приміром, дослідниця Л. Мороз, характеризуючи образ Рити, зазначає: «Вона ж бо справді є носієм того стихійно-природного начала, яке, ще за стародавніми уявленнями, внутрішньо чуже чоловікові і яке тільки й зв’язує його з Природою, з Космосом, загалом, за нюансами переживань і всієї поведінки подружжя Каневичів можна спостерігати конкретний, але й водночас художньо узагальнений В. Винниченком вияв докорінної відмінності у «переживанні вічності»...».

Чорна Пантера різко контрастує на тлі традиційних жіночих образів у так званій «чоловічій» літературі. Спостерігаючи