Ляна Аракелян - Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян

Частина перша. Глава перша. Хранитель Шепоту Рос

У кімнаті, яку виділили для нас із Кхиброю, було два ліжка і шафа. Вікно виходило у двір. Розглядати, що коїться у дворі, часу не було. Тролиця розумниця, захопила ту саму сукню, яку я нещодавно купила в «Пір’їнках курчат». Ось її й одягну.

Знявши одяг, чкурнула до вбиральні та швидко освіжилася. Моїй швидкості могла позаздрити ельфійська стріла.

– Тут почекаєш чи підеш до хлопців?

– Тут, нехай поспілкуються.

– Я постараюся швидше закінчити розмову з архімагом, – розправляючи поділ сукні, сказала я.

У двері постукали, до кімнати увійшов Рані.

– Готова?

– Так.

– Ходімо.

Ми вийшли і звернули в нескінченний лабіринт коридорів, у якому ельф прекрасно орієнтувався. А я… а я бігла за ним, намагаючись не наступити йому на п’яти. Зупинилися біля масивних дверей. Скріраніель тихо сказав:

– Звертайся до нього Ваша Світлість. Уважно слухай. Відповідай коротко та правдиво. Жодних дискусій. Не перебивай. І не сперечайся. Він разом із королем опікується Академією. Необережне слово може спричинити непоправні наслідки.

– Зрозуміла, – кивнула я.

Ельф відчинив двері. Величезна зала була залита сонячним світлом. На вікнах висів тонкий напівпрозорий тюль, прикрашений таким же напівпрозорим листям дуба. Посеред зали стояв великий круглий стіл, навколо якого розмістилися дванадцять стільців. Одинадцять однакових, а дванадцятий дуже схожий на трон.

У глибині зали в задумливій позі застиг високий статний чоловік у ліловій мантії, розшитій рунами. Архімаг. Пан Карліан Ясноокий повернувся. Я очікувала побачити сивого як ковилі старого з довгою до поясу бородою, але помилилася. Акуратна коротка борідка і коротке волосся. Архімаг зі стрижкою? Не очікувала, здивована. У чорному ретельно укладеному волоссі не було навіть натяку на сивину. Ну, тут або магія, або ельфійські барвники. Я більше схилялася до першого. Антрацитові очі здавалося, пропалювали в мені дірки. Таких очей я ніколи раніше не бачила: чорна райдужка і яскраво– блакитні зіниці. Все навпаки. Я подумки зіщулилася, але удала, що все гаразд і вище задерла підборіддя: нехай не думає, що може мене налякати.

Пан Карліан Ясноокий був майже одного зросту з ельфом. На шиї – три амулети, що світяться приглушено-фіолетовим. Руки прикрашали чотири персні з дорогоцінним камінням. Цілком можливо, що в одному з них отрута (чи це просто мої домисли?).

А він вельми широкий у плечах. Мантія приховувала наскільки архімаг міцний.

– Ваша Світлість, адептка Морошкіна, – з поклоном сказав Рані й пішов, залишивши нас самих.

Я, трохи схиливши голову, присіла в реверансі.

– Ти змусила мене чекати, адептка, – голос густий і низький, обволікає, немов пісня сирени.

Я мовчала, а що говорити на своє виправдання? Забруднену спідницю переодягала?

– Скажи, як вийшло, що адептка Па, перекинувшись на звіра, напала на адепта Дикого?

– Не знаю, – чесно відповіла я.

– Тобто, тебе там не було або ж просто не хочеш говорити?

– Я там якраз була.

– Ти чогось чи когось боїшся? – Пан Карліан зробив крок до мене і зупинився. Я ж не ворухнулася.

– Ні, я нікого не боюся. Чесне слово, але я не знаю, як це сталося.

– Ти себе чуєш?! – зіниці розширилися й архімаг гнівно зсунув брови. – Ти була учасницею подій і не знаєш, як це сталося?!

– Вона вийшла назустріч уже в бойовій трансформації.

– Навіщо ви зустрічалися?

– Ви все не так зрозуміли...

– Постарайся пояснити так, щоб я все правильно зрозумів.

– Я поверталася з хлопцями з міста, – про кладовище краще промовчати, – а вона вискочила з-за кущів. Герман попросив її показати своє справжнє обличчя, а не іпостась, але вона його вже не чула. Потім з’явився Вальдек і заговорив із нею. Вірана лише гарчала, а Вальдек переконував нас, що Ютара хороша.

Архімаг слухав, заклавши руки за спину.

– Вам відомо, що в повній бойовій трансформації, якщо звір керує будь-якою расою, з ним марно розмовляти?

Я лише негативно похитала головою.

– Хоч хтось із адептів у курсі?

– Герман був у курсі. Він сказав Вальдеку, щоб той тікав від неї якомога далі.

– І що Дикий? Утік?

– Ні, – похмуріла я, згадавши події тієї ночі. – Він стояв як укопаний і повторював, що вона хороша.

– Її міг зупинити інший перекиданець. Ти про це знала?

– Уперше чую.

– «Уперше чую», – з презирством передражнив мене архімаг. – І Герман не знав?

Я мовчала, не можу ж я відповідати за іншу людину, навіть якщо він мій коханий.

– Виходить, що ваші куратори пустили все на самоплив? Чи не так?

Я не на жарт розлютилася!

– Я тільки вступила до академії! До чого тут викладачі?! Вони повинні були все прорахувати і передбачити?! Якщо у Ютари звір вирвався з-під контролю, то виходить, що винен ректор або наставник?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍