Влада Клімова - Фатальна ніч, Влада Клімова

– Це ж чому, Владе? Просуваєш свою знайому? – посміхнулась я йому.

– Так, вона дійсно моя давня знайома, ще з контракту. Але просувати кандидаток на каліцтво чи смерть? Ну, я ж не настільки цинічний. Хоча Аліні не звикати до будь-якої колотнечі. І оце щойно я зрозумів: наскільки ви жахливо схожі.

– Та яке каліцтво? Хто на мене спокуситься? – тяжко зітхнула я. – Ще ж не було прецедентів...

– Звідки тобі знати? А може й були. Просто напохваті ти завжди маєш мене, – таємниче посміхнувся Труш та пішов порадувати претенденток.

Я не витримала й підвелася, щоб оцінити себе в дзеркалі. Нічого особливого: метр сімдесят, традиційна шатенка, звичайнісінькі риси обличчя. Гордістю є хіба що статура. Оті омріяні жінками 90х60х90 у мене присутні, бо я ще не народжувала. А всі мої одногрупниці вже мали діточок та забули про стрункі ніжки й тонку талію назавжди.

Добре, трохи відірвемося від серйозних тем та побавимося кіношними трюками, зі схожістю каскадерів. Може з того щось і вийде? Буду тільки рада, якщо дівчина підмінить мене на якомусь незначному заході, а я відпочину.

З цими думками я поговорила з нашим індійським партнером, переглянула деякі папери та вже збиралася додому, як знову до кабінету увірвався радісний Труш і сповістив, що Аліна вже за дверима чекає зустрічі зі мною.

– Ну, заводь! Чого ти такий рухливий, як той коник-стрибунець, – хмикнула я, дивлячись на його радісну пику і в цей момент ледве не випала з власного крісла.

До мого офісу увійшла жінка, що разюче нагадувала мене! За всі ці роки поневірянь чоловічим світом я бачила багато дивини, але себе зі сторони у тривимірному зображенні – ще ніколи...

Дівчина посміхнулась привабливою усмішкою і все зіпсувала! Посміхалися ми точно по-різному, але все одно були неймовірно схожі.

– Вітаю, пані Зоряно. Я Аліна. Труш сказав, що Вам потрібен двійник. Ви не дивуйтеся, будь ласка, це Влад мене трохи переробив, – вона ввічливо простягнула руку, а потім зняла перуку й зі своєю чорнявою сучасною стрижкою, слава Богу, перестала бути мною.

– Дуже приємно, Аліно! Тобто Ви відразу згодні? А може Вам не підійдуть якісь умови. Чи цей нестримний суб’єкт вже змалював все як годиться? – посміхнулась я у відповідь ще одному своєму янголу-охоронцю.

– Змалював. Та мені наразі дуже необхідна така робота. Мама лежить з онкологією й лікування потребує значних коштів. А ще в мене на шиї є маленький бешкетник. Тому я з радістю погодилась би й на меншу зарплатню, – миттю відкрила жінка жінці причину, що привела її сюди.

– Співчуваю Вашій мамі. А бешкетник - це ж добре. Ось про мене кажуть, буцімто маю все. А в моєму домі постійно проживають лише тиша й пустка. І спілкуюся я тільки з гаджетами та діловими людьми. То де ж воно: оте ВСЕ?.. Вітаю, Аліно, Ви прийняті. Графіки роботи й переміщень - це до Влада. Наразі обоє вільні, – одночасно поскаржилась я на життя й підсвідомо перетворилась вже на залізну леді. Тільки десь глибоко в душі пошкодувала, що ця дівчина нещасна, але жива. А я все більше нагадую собі та людям безсердечну каменюку.

Продовжуючи жаліти себе, я всілася на край власного столу та почала міркувати про нездійснене. От навіщо я обрала собі за родину жорстокий світ бізнесу, коли могла зустріти десь посеред вулиці звичайного симпатичного хлопця й наразі теж гордо казала б усім: «Маю малого бешкетника...»

Звідки мені було знати, що біль від втрати найріднішої людини, з часом, притупиться та назавжди залишиться в пам’яті. А життя на місці не стоятиме й мені теж страшенно захочеться відчути теплу долоню на своїй руці чи просто добрий погляд, що загляне в мої скуті офіціозом очі.

Задоволені підлеглі пішли оформляти договір, а я ще раз похитала головою вслід сильній дівчині, що зголосилася серед своїх болючих проблем захищати мене. За миттєвою слабкістю бабської душі я просто забула неймовірно тяжкий шлях усміхненої випускниці вишу до суворої володарки мартенів та електропечей. Та я ж не обирала таку долю, це вона навіщось обрала мене.

Наступного дня вірний Труш привів на вибір ще трьох кандидаток, але мене заклинило на Аліні. Я з легкістю відмовила їм усім, бо ті жінки були на мене зовсім не схожі. Та ще й поводилися зверхньо, наче наймалися няньками до малої дитини. Влад мовчки стояв позаду, в кутку, й ледь помітна посмішка грала на його суворому чолі. Він був зі мною поруч з самого початку й прекрасно знав, що нахабством мене не взяти. Так, ті жінки пройшли десь своє військове пекло, але мені потрібна була напарниця, подруга і вірне серце. Тому вони залишилися ні з чим, а Труш відчайдушно змахнув рукою й підсумував:

– Як добре, босе, що тобі не потрібно обирати чоловіка, бо тут недостатньо було б і заморського принца. Спробую ще профільтрувати анкети в мережі.

Розділ 3. Не моє свято

Нещодавно, у складі українсько-бельгійської делегації, ми побували в Індії. У Бхілаї я побачила дивовижні масштаби їх металургійної галузі та уклала доволі вигідний контракт. Потім нас гостинно запросили до Боллівуда. Я не дуже цікавлюсь індійським кіно, як і будь-яким іншим кіно взагалі, але побувати в чарівному й неповторному місті Мумбаї, не відмовилась.

Так, мене дійсно більше цікавлять економічні методи сталеливарної галузі, а ще обладнання й аксесуари для металургії, але ж треба хоч інколи виглядати нормальною людиною. Про нормальну жінку я вже й не кажу!

Аліна літала разом з нами. Я встигла дізнатись, що дівчина пройшла кілька гарячих точок, а ще Влад запросив мене якось до тренувальної зали й продемонстрував неймовірно точні навички своєї протеже в користуванні зброєю. Слава Богу, в тому відрядженні її специфічні здібності не знадобилися, але одну дурницю ми з нею все ж утнули.

На вечірній захід, заради розваги, ми одяглися в однакові сукні й зробили ідентичні зачіски та цим трохи перелякали наших індійських господарів. Звісно вони відразу зрозуміли що й до чого, але потім недовірливо заглядали мені в очі та намагалися розібратись: who and who?

За цю дівочу витівку я потім вислухала від Влада бурхливу промову. Як начальник моєї охорони, Труш прочитав цілу лекцію про недопустимість розкриття наявності моєї копії. І хоч це загальновизнана практика, він вважав, що афішувати таке було помилкою.

– Владе, як тебе тільки дружина терпить? Ти ж страшна зануда! – жартувала я в лімузині, розтираючи стомлені ніжки. Адже високі підбори на такій жарюці – то страшне. Та куди подінешся від протоколу й бажання виглядати якнайліпше? Це я ще пам’ятала!

– Танька кохає мене таким, який є. А ще вона каже, що я батько її двійні. Спочатку я сумнівався, але коли дві пари оченят вранці поглядають з-за столу моїми очима, я їй вірю, – жартував щасливий Труш, а мене знову наче окропом облили. Чомусь останнім часом розмови про дітей почали вразливо діяти на мою стійку психіку. Мабуть, точно старішаю...

Скоро родина Трушів запросила мене на день народження їхньої двійні й тепер перед шановним зібранням я виглядаю брехухою: в сенсі, що зовсім не маю друзів. Виходить вони в мене все-таки є.

Сухі інструкції диктують, що тісні стосунки між босом та підлеглими, а тим паче охоронцем й підопічною – категорично заборонені. Але якраз з прекрасною родиною Трушів я маю давні й щирі, майже родинні, стосунки. От і сьогодні ми вже всі розпорошилися по галявині їх заміської садиби та зайнялися хто чим.

Як виявилося, моя нова охоронниця Аліна має ніжне жіноче серце та вже підкорила своєю чарівністю Колю й Олю. Це так Труші назвали своїх чотирирічних двійнят. Спочатку вони радісно запускали в небо повітряного змія, потім з гучними криками валялися разом у шовковій траві, а коли отримали наганяй від мами-Тані, притихли на кілька хвилин.

Та потім все почалося заново, бо на поляну до них Танька випустила з вольєра Султана – величезного товариського різеншнауцера. Чорний як зимова ніч, трирічний самець змалечку знав усю компанію, окрім Аліни, але вона миттю підкорила і його собаче серце.

Ми з Танькою займалися більш прозаїчними справами та нарізали овочі й готували святковий стіл. Влад чаклував біля мангала й звідти вже долинали такі гострі аромати шашлику, що всередині всі кишки переверталися й просили насолоди. Не буду казати, що я веган, бо це неправда. Я звичайна кровожерлива істота, що не гидує поласувати смачненьким м’ясцем. А те, що я виглядаю доволі стрункою – заслуга мого цілодобового робочого процесу, котрий несе стільки навантажень, що фітнес мені зовсім ні до чого.

Коли шашлик був на підході з-за паркану визирнув сусід Влада й поцікавився: чи вже можна нахабно приєднатися до свята? Він прийшов з вагітною дружиною та подарунками для іменинників. Скоро наша весела компанія оточила щедрий стіл і, під домашнє вино Трушів, почала виголошувати тости.

Необізнані люди сприйняли нашу з Аліною схожість так, наче ми сестри, і в протилежному їх ніхто не переконував. Та й вона здається була рада-радісінька, що потрапила до нашого кола й весь час дякувала мені за допомогу в лікуванні мами. Це вона про те, що я перекинула деякі кошти на рахунок онкоцентру. То була моя найменша дяка, що донька нещасної жінки, замість віддавати їй останню увагу, кожного дня прикриває мене від невідомої загрози.

Вечір був у самому розпалі. Жінки з дітьми всілися відпочивати на величезному пледі, котрий приніс з будинку Влад, а запальні водії вже активно взялися за звичне обговорення здібностей і болячок особистого транспорту. Чоловіки! Ну, що з них візьмеш?

Коли почало смеркати – Труш увімкнув у всьому дворі гарну ілюмінацію й тепер здавалося, що світ кудись зник, а на цій зеленій галявині зібралися найщасливіші люди на землі та ще один кудлатий і радісний пес.

Я дивилася на діточок Влада, на вагітну дружину його сусіда та знову й знову подумки картала себе, що маю все й нічого. Звісно я молодець, бо вижила у звірячому світі бізнесу та продовжила батькову справу. Багато чому навчилася та зберегла доволі успішне підприємство й допомагаю цим добрим людям гарно заробляти, але...

Коли закінчиться свято всі вони підуть до своїх затишних домівок і почнуть вкладати в ліжечка теплих пухнастих спадкоємців, а мене відвезуть у великий порожній дім, з усіма можливими зручностями. Я люблю свою оселю, бо збудували її за найкращим, до деталей узгодженим зі мною, проєктом. Та як же я ненавиджу ту страшну мертву тишу, котру лише інколи необачним кроком порушували охоронці чи вітер, що розносив духмяні пахощі від трояндових кущів!

Розділ 4. Наради-поради

Після темної ночі, як годиться, настав ясний ранок і мою зацикленість на «нещасному існуванні» наче рукою відвело. Після вчорашнього пікніка, на галявині у Трушів, виспалась я відмінно. А коли увімкнула телефон, то побачила безліч пропущених дзвінків. Швиденько зібралася й уже в авто, на шляху до офісу, відповіла на найважливіші з них.

Купою народу це не назвеш, але у моїй приймальні нетерпляче тупцювали зранку фінансист з технологом та головний інженер. Кожен з них вимагав першочергової уваги, але я грізно глянула на чоловіків і запросила всіх відразу.

– Тепер по черзі, панове. Докладно та коротко: що в нас за біда? Бо судячи з ваших облич, насувається просто якийсь апокаліпсис, – вмостилася я у своєму кріслі й зацікавлено обвела очима кожного окремо.

Та питання виявилися поточними й традиційними. Ці дорослі дядьки були дійсно віддані своїй справі так, наче піклувалися про кохану жінку. Головний технолог розкидав на великому столі для засідань креслення нових печей та доводив, що їх рентабельність перекриє всі очікування. А гарячий серцем молодий фінансист ледве не бився з ним, бо вважав, що такий стрімкий перехід до новітніх технологій зовсім не на часі. Він волів почекати, доки не з’являться перші результати вдалого контракту, укладеного в Індії.

Головний інженер мав залізну витримку й навіть не слухав їх емоцій та дочекався коли ці розумники трохи втомляться від боротьби, а потім тихо сказав:

– Зоряно Захарівно, я не буду показувати Вам малюнків, а попрохаю спуститися зі мною до головного цеху. Там з нашою старенькою пічкою щось треба вирішувати. Тягне вона більше за інших, але ж система ось-ось від’єднає її від процесу. Як добре все-таки, що ми встановили комп’ютерну безпеку, бо при таких навантаженнях застаріле обладнання може наробити непоправної біди. Я хвилююся, перш за все, про людей.

Після цих слів, я миттю відклала баталії підлеглих щодо негайної модернізації виробництва та покірно пішла за головним інженером до ліфтів. Перед спуском до гарячої зали мене традиційно одягли у спецодяг і видали мою фірмову каску з окулярами.

А далі я стала частиною світу, котрий пам’ятаю років з п’яти. Не кожна жінка зрозуміє, але для мене це магія вогню! З гарячим подихом печей я завжди відчуваю поруч свого закоханого у мартени тата. Саме тут я миттю забуваю про відсутніх у моєму житті дітей та чоловіків, бо в очах танцює грандіозне, таке знайоме змалечку, полум’я...

З начальником цеху ми домовилися, що при першому ж попередженні системи, він почне поступове відключення аварійної частини виробництва й головного інженера, від мого наказу, наче медом обмазали. Він страшенно не любив ризикувати ні обладнанням, ні людьми й мене це категорично влаштовувало.

В кабінеті я миттю вчепилася в комп’ютер, але зробити нічого не встигла, бо туди як вітер, увірвався Влад і вигляд у нього був свіжий, наче й не пив учора весь вечір за здоров’я своїх малят.

Труш готувався відвезти мене на зустріч з італійцями, що була запланована заздалегідь. Наші давні партнери з компанії «Danieli» повинні були допомогти з ремонтом конвертера, а спілкування з ними завжди додавало мені впевненості й гарного настрою.

– Вітаю, Зоряно Захарівно! Ти як? Голівонька не болить? – з приємною посмішкою всівся навпроти мене охоронець. – Бо винце я вчора наливав молоде й сусід зранку жалівся, що воно дуже веселе.