Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

Алекс (тепер я знаю, як його звати) йде до виходу і, не прощаючись, залишає вбиральню. Я ж видихаю і хапаюсь долонею за серце. Оце так пригода! Нічого не скажеш. На таких божевільних я ще ніколи не натикалася. Цей буде першим.

Мене продовжує колотити, коли залишаю вбиральню і йду до свого столика. Завмираю біля нього, коли бачу, що автомобіль Алекса досі стоїть біля кафе.

– Пробачте, – чую чоловічий голос і повертаю голову до того самого чоловіка, що приїхав з Алексом. Не розумію тільки, якого біса йому від мене треба. – Ваш телефон.

Він простягає до мене руку, і я бачу у ній свій ґаджет. Кліпаю очима як ідіотка, а тоді лізу в сумку, адже мій телефон був там!

– Ви, мабуть, помилилися, мій телефон… – у сумці його немає! Виходить, Алекс його забрав, коли був дуже близько, а я навіть не помітила! 

– Ось ваш телефон, – чоловік кладе його на стіл і, розвернувшись, йде, а я дивлюсь на його спину, тоді – на телефон, а потім переводжу погляд на вікно. Бачу Алекса біля автівки – і всередині все холодом вкривається. 

Та якого біса?! Алекс мені усміхається і сідає за кермо, а інший чоловік – на пасажирське сидіння. Він також високий і доволі привабливий брюнет, але до харизматичності Алекса йому далеко. 

Коли автомобіль їде, сідаю за стіл і розблоковую телефон. Дуже шкодую зараз, що не поставила на нього пароль, але, на жаль, уже надто пізно. Бачу в набраних невідомий мені номер і розумію, кому він належить. Отже, мій номер в Алекса тепер також є. 

Залишаю недопиту каву на столі та покидаю кафе. Відчуття якісь неоднозначні у мене. Подібних чоловіків я ніколи не зустрічала. Від Алекса так і віє впевненістю у собі. Вона настільки сильна, що не дає втриматись на ногах. 

Встигаю пройти метрів сто в напрямку дому, як телефон у сумці починає дзвонити. Спочатку здається, що це той самий невгамовний Алекс. А коли дивлюсь на екран, розумію, що це не він.

– Слухаю! – відповідаю і продовжую свій шлях.

– Як справи, Алісо? – питає мій хрещений дядько Олег. 

– Усе добре. А у вас? – кажу.

– І в нас усе гаразд. Зможеш приїхати сьогодні? Я автомобіль за тобою відправлю, – говорить. 

– Ну, добре, – кажу. – На вечерю? 

– Звісно. Світлана хоче тебе побачити. Я також скучив, – відповідає. 

– Я приїду.

– Чудово. Тоді о шостій автомобіль буде біля під’їзду, – дядько закінчує виклик, а я видихаю. 

Кожного разу, коли він телефонує, я чомусь лякаюсь. Здається, наче сталося щось. Я вже давно боюсь всього, що пов'язано з моєю родиною. 

Повернувшись у свою невеличку однокімнатну квартиру, переодягаюсь і берусь на навчання. Завтра в мене доповідь, тому треба добре підготуватись. Не хочу потім бігати за викладачем і шукати можливість перездати. 

Час до шостої минає якось дуже швидко. Одягаю джинси та кофту з капюшоном, а на ноги – черевики на плоскій підошві. Мене важко назвати жіночною та елегантною. Люблю, щоб зручно було, тому підборів у моєму гардеробі немає, як і суконь. 

Чорний блискучий Mercedes уже чекає біля під’їзду, тому сідаю всередину і водій везе мене в гості до хрещеного. 

Так уже склалося, що з рідним батьком я практично не спілкуюсь. Після того, як померла мама п’ять років тому, наші стосунки сильно зіпсувалися. Коли її не стало, я була в хресного. Ніхто до цього часу не може нормально пояснити мені, що стало причиною смерті, і саме це чіпляє. А потім тато привів у наш дім розкішну білявку, на кілька років старшу за мене, і це стало останньою краплею в чаші мого терпіння. 

Тоді я переїхала до хресного – рідного брата мого тата, і жила з ним і його родиною до свого вісімнадцятиріччя. Дядько Олег подарував мені цю квартиру в якій я зараз живу, і допоміг зі вступом в універ. Я дуже його люблю, але чомусь ось таких дзвінків від нього боюсь. Таке відчуття, що він скаже щось погане про тата, а я досі усе це не відпустила… 

Коли автомобіль зупиняється на подвір’ї розкішного маєтку, водій відчиняє для мене двері. Озираюсь навколо і прямую до будинку. Не встигаю постукати, коли двері відчиняються, і я бачу високу та широкоплечу фігуру свого двоюрідного брата.

– Яре! – кричу радісно і стрибаю на брата. Той сміється, і ми міцно обіймаємось. 

Оце так сюрприз! Я Яра два роки не бачила! Навіть не здогадувалась, що він може повернутися до нас! 

– Ти виросла, Аліско! – заявляє, прискіпливо мене розглядаючи. 

– Хто б говорив! – фиркаю. – Сам під два метри вимахав! 

Ярослав – дуже гарний чоловік, і це я кажу як дівчина, а не як його сестра. Високий, підтягнутий, із глибокими зеленими очима як у мене, тільки волосся у нього темне, практично чорне. 

– Ви вже наобіймались? – усміхається Світлана – мама Яра і дружина Олега. – Як ти, люба?

Вона цілує мене в щоку, а я її обіймаю. Зараз як ніколи шкодую, що ми нечасто бачимось.

– Усе добре, – кажу. – А ви як? 

– Добре все. Наш Слава повернувся. 

Світлана обіймає сина, а він цілує її у скроню. Я завжди любила за ними спостерігати. Родина хресного – це для мене приклад ідеальних стосунків між батьками та дітьми, яких у мене ніколи не було…