Лада Короп - Коли закінчиться ненависть , Лада Короп

– Що я накоїв? Чорт забирай. Навіщо його штовхнув? – кричить Ренат у паніці.

– Заспокойся, потрібно перевірити його пульс, – відповідаю й прикладаю пальці до вени на шиї постраждалого. Пульсу нема. Він мертвий. У мене трусяться руки і я шокований осідаю біля померлого.

– Що з Микитою? – та сама білявка підбігає до нас і нахиляється над своїм хлопцем. Вже колишнім. 

– Що? Що? Він здох, – волає Ренат.

– Як? Хто це зробив? Ти чи ти? – дівчина тикає пальцем спочатку в Рената, а потім в мене.

– Не знаю. Я його не чіпав. Він сам впав, – промовляє Ренат.

– Ти брешеш. Його штовхнули тільки я не бачила хто, – дівчина починає ридати.

– Це не я. Це все він. Ти бачила як він вміє добре битися, – Ренат звинувачує мене, а я не розумію в чому справа.

– Ренат, навіщо ти зводиш на мене наклеп. Ти ж чудово знаєш, що це не я.

– І не я. То що він по твоєму сам себе штовхнув? – питає Ренат.

– Я викликаю поліцію. Хай вони з вами розбираються. Але в будь-якому випадку той з вас хто це зробив сяде. Я все для цього зроблю, – шипить крізь сльози блондинка.

– Ну все я йду. Не збираюся терпіти цю виставу, – говорить Ренат і йде.

– Стій, не смій, ворушитися з місця, – дівчина виймає з сумочки травматичний пістолет і наставляє на Рената.

Схоже він зовсім не розуміється у зброї, тому що його обличчя одразу стає сірим від страху.

Він обертається й дивиться на мене. Сподіваюся він помітить докір у моїх очах.

Дівчина викликає поліцію і поки вона відволікається на розмову Ренат зрушує з місця натягає капюшон худі, й щосили біжить до свого авто.

– Де він? – питає дівчина.

– Втік, – відповідаю спокійно.

– А ти не хочеш спробувати? – цікавиться.

– Ні, все одно мене знайдуть. Така їх робота.

– Сподіваюся, що і до твого дружка дістануться.

 Поліція приїжджає на прочуд дуже швидко. Виявляється у них був виклик у сусідньому районі.

  Далі все відбувається наче уві сні. Мене забирають до відділку. Допитують. Беруть відбитки пальців. 

Потерпіла, як виявляється наречена убитого дає свідчення проти мене та Рената.

Мені дають підписати якісь документи. Потім пояснюють, що це підписка про невиїзд.

Відпускають додому, але тільки до з'ясування обставин.

На автоматі дістаюся додому. Вже ранок. Сьогодні я мав бути на весіллі свого шкільного друга.

Але йти нікуди не хочеться. Звинувачення Рената не йдуть з голови. Чому він зробив крайнім мене? Злякався? Або ж тут щось інше?

Через декілька годин нам доведеться знову зустрітися на весіллі. Тільки от як нам дивитися одне одному в очі? Після всього.

– Орест, любий ти їсти будеш? – до мене у кімнату заходить моя тітка Тамара.

Я живу у неї вже десять років після смерті матері.

– Ні, дякую. Я не голодний.

– Ну як знаєш. Вже ранок. А ти навіть не спав. Може йди відпочинь перед весіллям.

– Так, краще трохи полежу.

Тітка Тамара йде, а я падаю на ліжко й закриваю очі. Спати не можу. Все тіло напружене. Вперше в житті мені стає справді страшно. Тому що є ризик того, що я й справді потраплю за ґрати. Як співучасник. Слідчий сказав, що у будь-якому випадку мені доведеться нести відповідальність.

І якщо так, то що тоді буде з Яриною? Ми так і не встигли одружитися. А тепер. Хто знає?

Чи можливо ще не пізно зробити їй пропозицію? Так. Вирішено. Саме так я і зроблю. 

Бо ж відтепер кожен день наче останній.

Любі друзі підтримайте новинку зірочками та коментарями. Буду дуже вдячна, бо саме ви створюєте неймовірні історії кохання. Ваша підтримка дуже мотивує автора.