Дмитро Чорнота - Характерник, Дмитро Чорнота

- Ох, синочки, не знаю як вам і дякувати, - звернувся Оверко до козаків, що саме зібрались коло його двору, - якби ви так вчасно не нагодились, то мало б що залишилось від мого хутора.

- Та ви й самі добре порались. Ми тільки заважали, - засміявся один з вершників.

Був він широкоплечий, високий, з довгими вусами та ще довшим оселедцем на голові. Одягнений був у гарний жупан, свитка під ним, шаровари, чоботи та підперезаний широким поясом. За поясом мав два пістолі та шаблю. Крім того пояс тримав порохівницю, невелику люльку, кресало та ніж.

- Не скажіть. Всі ми, тутешні чоловіки, ладні до бою, але роки беруть своє і сили вже не ті. Мене звати Оверко Чуб. Я староста цього хутора.

- Здорові будьте. Я Северин Паливода.

- Працею своєю ми багато чого набули. Кажіть в чому нужденні, поможемо чим зможемо.

- Козацьку долю обрали собі. За козацькі справи подяки не чекаємо. Але якщо добрі люди запросять на вечерю, то відмови не почують.

Поки гості припинали та розпрягали коней, Марія накрила на стіл, поставила медовухи та запросила всіх до хати.

- То ви хлопці, бачу, й справді козаки. Що привело вас в наші краї?

- Багато, батьку, справ у козаків. Неспокійні часи нині. Дике Поле, всіма забуте останнім часом, набуває великого політичного значення. Маєте розуміти.  Був довгий похід у нас. Довший, ніж очікували. Щоб не залишати зайвих слідів мусили утримуватись від полювання та рибальства. Тому з їжею було сутужно. Степ наповнився татарвою, мусили обходити, багато кружляти. З вашого дозволу ми переночуємо на хуторі. Для цього нам потрібен лиш ваш дозвіл. В поході небо наша ковдра, земля – перина, а сідло – подушка.

- Ми завжди раді бачити козаків гостями. Маємо багато місця. Я та мої хуторяни знайдемо де вам спокійно відпочити. Тим більше, що багатьох хлопців зараз тут немає.

За обідом козаки переважно мовчали. Лише Остап Кабан задовольняв цікавість господарів та хуторян, що прийшли подякувати козакам, дізнатися що робиться в світі та й просто з цікавості. В ті часи новини мали іншу цінність. Якщо щось відбудеться в Запоріжжі, то лише за кілька тижнів про це дізнавалися в Києві. І то тільки тому, що тут пролягав битий шлях. А на якомусь хуторі поодаль від доріг новини взнавали взагалі випадково. Тільки як заблудить хто. А таке траплялось рідко. Тому послухати що в світі коїться сходився мало не весь хутір. Особливо молоді люди.

Після обіду всі розійшлися у своїх справах. Козаки приводили в порядок коней, збрую, зброю та інші свої речі. Вимучені були і коні, і вершники. Благо, в селі знайшлося коням корму вдосталь бо ті останніми тижнями крім трави нічого не пробували.

- Синку, тобі кімнату приготовано. Відпочив би з дороги, - підійшов до Северина Оверко.

- Козаків моїх треба розмістити.

- Не хвилюйся за них. Кожен відпочине. Ми вже розподілили хто до кого.

- Дякую вам. – відповів. А далі до козаків. - Хлопці, до вечора відпочинемо, а потім будемо чатувати. Аби не повернулися нечисті.

З тим козаки пішли відпочивати. Хто в хати, куди кого було запрошено, а хто на дворі на сіні чи траві знайшов місце.

Северин зняв чоботи і жупан, щоб тіло відпочило і, залишившись в свитці і шароварах вийшов з хутора прогулятись і оглянути місцевість. Хутір був розташований у мальовничому місці. З заходу його межею була річка, з півночі та сходу – рідкий ліс та яри. З півдня був степ, порослий травою. З точки зору оборони, хутір був розташований не в найкращому місці. Проте при його заснуванні про це не йшлося, адже це не редут. Та й знаходилось поселення доволі глибоко у козацьких володіннях і напад татар був тут великою рідкістю.

Так думав собі Северин, йдучи берегом по вологій приємній до втомлених ніг траві. Нападників було небагато, метикував далі, отже головні сили доволі далеко. Адже чим далі заходять від штабу їх відділи, тим більше розпорошуються. Така в них тактика. А в присутності більших сил Паливода не сумнівався. Малий загін так далеко сам не зайшов би. Козака дуже турбувала присутність орди татар в такій близькості до Січі. Багато горя буде по Україні, раз татари так глибоко зайшли. Мабуть, довідались, що багато козаків з Силкою подались на північ. Незважаючи на всі незрозумілі обставини, серце Северина було спокійним. І взагалі, йдучи босими ногами по цій землі, він відчував такий прилив сил та спокій як ніде в іншому місці.