Альма Лібрем - Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем

1 (2)

У мене ніколи не було не те що поцілунку – навіть натяку на нього. Сіра мишка Любава Зеленова нікого не цікавить. А зараз хлопець, якому я запропонувала цілковиту дурість, переконана, що він мені відмовить, стоїть так близько, що перехоплює подих, і ніби справді збирається…

Ні, він повинен відсахнутись. Це він так дражниться. Хіба я можу викликати у нього інтерес? Хіба що дослідницький.

Та замість відсторонитись Свят легенько торкнувся куточка моїх губ. Поцілунок був зовсім невинним, але мене мов вдарило струмом. Смішно навіть, перший цілунок у вісімнадцять років, доросла дівчина вже, а все ще нічого не вмію і навіть пари не маю…

Я зрозуміла, що пора нарешті щось відповісти. Зашарілась стрімко, опустила погляд, не знаючи, куди подіти очі, і прошепотіла:

– Кому я потрібна по-справжньому?

Свят мовчав, але все ще не випускав з клітки своїх рук. Його долоні знов впирались по обидві сторони від мене, і хай би як я хотіла втекти, здається, мені все ще було нікуди.

– Випускний буде, – тепло Святославового тіла додавало мені впевненості, і слова полились самі собою, – ну, ти сам в курсі, ти ж нас фотографуватимеш. Дівчата уже запримітили, хто з ким танцюватиме. Хтось з хлопців навіть вмудрився своїх дівчат покликати, сторонніх, і плювати їм, що, може, інші проти. І хто буде проти? Всі по парочках уже, та й я… Не буду ж сама виступати, це абсолютна дуріть.

Хлопець продовжував вивчати мене поглядом, уважно, очима задаючи якісь питання, на які я не мала відповідей.

– Я навіть тата не зможу попросити зі мною станцювати, він не погодиться, – продовжила я пошепки. – Не з мамою ж мені кружляти в ритмі вальсу? А так, просто скажу, що мій хлопець не танцює, бо фотографує, ну…

– А ти хочеш танцювати?

– Хочу, – кивнула я. – Стелла Давидівна, – так звали викладачку з танцю, – з мене своєю хореографією всю душу вийняла…

– Але ж ти з кимось готувалась?

Я скривилась, не витримавши.

– Так, з Ігорем, але він мені сьогодні зранку подзвонив і видав, що з ним танцюватиме якась дев’ятикласниця, з якою він зустрічається.

– Ясно, – кивнув Святослав. – Окей. Отже, будемо танцювати.

– Що ти маєш на увазі?

– Побачиш.

Святослав нарешті відхитнувся від мене і потягнув за руку. Я підкорилась. Ми й так запізнювались на репетицію, а викладачка з мене три шкури здере, якщо я раптом не прийду вчасно. Не хотілось би слухати зайві крики в цей і без того поганенький день.

Хоча… Відчуваючи, як палили шкіру пальці Свята, я подумала, може, не все так і погано? Ще вчора я й мріяти не могла, аби він взяв мене за руку.

У Ігоря були вологі руки, та й, якщо чесно, на підтримках він мене ледь втримував. Йому тільки з дев’ятикласницями і танцювати. Святові гарячі долоні здавались значно надійнішими, і я дозволила собі просто насолоджуватись його присутністю. Це… На диво приємно, те, що він поруч і навіть тримає мене за руку.

Може, навіть краще, ніж танцювати той клятий випускний танець, що зжер стільки моїх нервів, а в результаті навіть не буде реалізований.

…Свят відпустив мою долоню, коли ми підійшли ближче до моїх однокласників. Я, власне, не сердилась, бо він і так нічого не був мені повинен. Хлопець, щоправда, не зайняв одразу ж свою звичну позицію для фотографування.

– Стелла Давидівна, – Свят підскочив до нашої викладачки. – А можна мені теж потренувати танець?

Наша сувора викладачка, яка поставила замість вальсу якесь безумство, в якому недовго всі ноги переламати, перевела погляд на хлопця і поцікавилась:

– Навіщо тобі? Ти ж фотограф.

– Танець мій помічник пофоткає, – запевнив Святослав Стеллу Давидівну і інших, хто зараз уважно вслухався в розмову. – Просто я знаю, що тут хлопці своїх дівчат запросили до танцю, то і я б зі своєю дівчиною танцював. А то що ж вона вчить ті божевільні фігури, а потім просто стоятиме збоку і дивитиметься? Це ненормально.

Жінка кашлянула.

– Ну, якщо ти вивчиш потрібні фігури так швидко, танцюй, звісно, – погодилась вона. – Йди до своєї дівчини.

Святослав осяйно посміхнувся, примостив свою камеру на сходах шкільного двору, а тоді попрямував простісінько до мене. Обійняв мене за талію, так демонстративно, що я ледь не втратила свідомість, і промовив:

– Бачиш, Люб, а ти соромилась, не хотіла просити. Про все можна домовитись, правда?..

Я тільки кивнула у відповідь на його слова, відчуваючи, як в нас впиваються погляди всіх моїх однокласників.

____

Вітаю, любі читачі, у моїй новій книзі! Останні дні літа по-особливом діють на мене, тож історія, яку я вже давно планувала написати, але все не знала, коли та коли, раптом сказала: негайно мене публікуй! Корюся, як слухняний автор... 

Герої цього разу молоді, навіть юні, запальні, світлі... Сподіваюсь, поділяться своїм світлом і з нами. 

А ви поділіться зі мною враженнями! Що думаєте про вчинок Любави, як гадаєте, чи варто їй було ризикувати і пропонувати Святові стосунки? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍