Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

Чому ганчірочок? Тому, що те, що зазвичай приносять подряпані і обірвані діви, вже дуже мало схоже на те, що в'яжуть на дерева ельфи.

Лялянівель зітхнув і пов'язав чергову стрічку.

Це свято він ненавидів. І саме через нього чесно намагався одружитися. Але жодна ельфійка поки що на цю привабливу пропозицію так і не погодилася.

***

Свято Червоної Косинки розпочиналося традиційно. Над Священною Дубравою стягувалися хмари, різко холодало і з небес починав сипатися сніг, який ускладнює просування претенденткам на чоловіка-ельфа. Щоправда, досвідчені діви приходили з лопатами і прокладали собі шлях до лабіринту витоптаних у снігу ельфійських стежок. Лабіринт був плутаний, переплутаний. Особливо відчайдушні «наречені» навіть примудрялися робити «барлоги» прямо під стежками і там перечікували нашестя дівчат. А самі дівчата бродили лабіринтом, зривали з дерев стрічки і тужно кликали наречених, зрідка згадуючи про лопати і прокладаючи собі нові доріжки.

Ельфи в цей час ховалися і розбігалися стежками рачки, зі швидкістю наляканих тарганів. Чому рачки? А щоб за кучугурами видно не було. Ага, і чекали настання вечора, коли сніг зникне і це божевілля закінчиться. А правитель, який все ще бажав розваг, почне розплачуватись за невдале одруження підданими та подарунками.

Лялянівелю цього разу не пощастило. Він ховався від трійці крикливих мисливиць, які на ходу ділили не спійманих наречених, і сам не помітив, як потрапив в обійми здоровенної дівчини незрозумілого віку. Діва-велетень, мабуть, була розумною, що рідко траплялося серед дівчат, які полювали на ельфів, тому вона не стала ні за ким бігати. Натомість вона начепила амулет, що маскує людське тепло і ауру, одяглася у все біле і тихенько присіла на тлі снігу. Навіть не ворушилася, павучиха, терпляче чекаючи, поки в її сіті потрапить загнана іншими мисливицями жертва. А потім притиснула до неосяжних грудей і веліла не шуміти. А коли конкурентки пішли, рішуче схопила здобич за руку і прямо через кучугури повела геть із діброви.

Нещасний холостяк як побачив до кого у жертви потрапив, так одразу й задумався про самогубство. У діві йому не сподобалося все, починаючи від того, що вона була на півтори голови вище, ніж він, і закінчуючи квадратним, зовсім чоловічим підборіддям. Лялянівелю тільки й лишалося сподіватися, що вона попросить не чоловіка.

***

А ось Дарці Карасик на сподівання зловленого ельфа було начхати. Вона була купецькою дочкою, і її посмів мало не перед вінчальним каменем покинути наречений, треба сказати, особистість жалюгідна і її недостойна. Картежник і мот, всієї цінності в якому — гарне обличчя і три кораблі, що дісталися у спадок, які хотів прибрати до рук татусь Дарки.

Втік цей женишок із циркачкою, причому на нетверезу голову. Потім, правда, протверезів, схаменувся, повернувся, покаявся і знову захотів одружитися. Але Дарка цього разу уперлася. Таткові пообіцяла особисто потопити кораблі, якщо він наполягатиме. А тітці, що посміла сказати, що не з її зовнішністю, далекою від ідеалу ніжної діви, бути такою перебірливою, пообіцяла знайти чоловіка красивіше і краще, причому швидко. А де накажете шукати цього красеня, вигаданого від несподіванки? Вірно, в ельфійському лісі.

— Та ти не хвилюйся, — говорила рішуча дочка купця, тягнучи здобич подалі від інших мисливиців. — Не з'їм я тебе і навіть не понадкушую. Блідий ти якийсь і кістлявий.

— Ти орчанка? — зацьковано спитав нещасний ельф, навіть не намагаючись вирватися. Тримала діва так міцно, наче натренувалася на молотах коло Рани Світу.

— Я? — здивувалася діва. — Ні, хіба саму крапельку. Мій пра-прадід привіз дружину зі степів, але навіть мій дід нічого від неї вже не успадкував, крім довгого життя і міцних зубів. А я взагалі практично чистокровна людина.

І посміхнулася, продемонструвавши практично людські ікла.

— Ваш предок був дуже сміливим, — пригнічено пробурмотів ельф, переймаючись повагою до незнайомого предка дівчини.

— От і ти будь сміливим, — владно веліла діва. — А то блідий, ніби не одружуватись, а вмирати йдеш. Можна подумати, ти мені дуже потрібен. Ось вийду заміж, втру всім ніс, а потім, через рік, посваримося та йди собі назад у свої ліси. Бути заміжньою, без набридливого чоловіка під боком, дуже вигідно. Заведу собі коханця, народжу дітей і не дозволю йому втручатися у мої справи. Бо мужики нині не ті. Одним красунь подавай, інші гроші намагаються спустити, треті про гареми мріють і думають, що дружина повинна ці гареми утримувати. А ті, які розумні, то одружені, то старі, то мої родичі, а то й зовсім благородні, котрі на купчихах одружуються через гроші, а потім соромляться цього. Ось що за невезіння?

— Коханця? — щиро здивувався ельф.

— Ну, не від тебе ж дітей народжувати. Вони ж довговухі вийдуть і в ліси втечуть. На кого я діло залишу? На далеких родичів? — обурено спитала дівчина.

— А ти гадаєш, ельфи в купецьких справах не розуміються? — незрозуміло чому обурився Лялянівель, замість погодитися з планом дівчини, а потім, дочекавшись її смерті, спокійно одружитися з ельфійкою.

— Травками та білилами торгуєте. Ще винами. І все через посередників, самим розбиратися в торгових справах ліньки. От і наживаються на ваших винах усілякі, — зневажливо сказала Донька. — А вам і діла немає.