Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

href="ch2.xhtml#id86">[2] і борделях, діставав по писку, а то й майхром[3] по животу, падав обриганий у рівчак, бо, окрім як нахлятися з тими, хто хляв, іншого способу добути щось цікаве чи сенсаційне не було. Звісно, щоб вони не мали жодних підозр щодо мене, я не повинен був від них відрізнятися, мусив говорити їхньою мовою, пити те, що й вони, лаятися, як вони, і реготати, як вони, вгощати в кнайпах повій, дозволяти їм гладити себе по голові, і не лише по голові, цілувати мене у вуха і шию, мусив курити опіум в борделі, щоб і там щось вициганити для себе корисне, а потім, щоб те все не вивітрилося, виходив до дерев’яного кльозету на дворі і при тьмяному світлі жарівки занотовував ключові слова, сенс яких ніхто окрім мене не второпав би. А поволі вже так втягнувся, що не треба було мені й компанії. Я сам собі став компанією — і це було найгірше.

Та ось я таки отямився. Я сів перед дзеркалом, подивився на своє неголене обличчя тридцятишестирічного чоловіка, який нічого путнього в своєму житті не добився, але знайшов на свою сраку безліч проблем і набив стільки ґудзів за короткий час, що іншому й за все життя стільки не набити, подивився і важко зітхнув: «Марку, ти мусиш виборсатися з тої трясовини, в яку сам себе затягнув. Мусиш!»

Якраз напередодні редактор заповів усім готувати матеріали до виборів і копати якомога глибше, і то про всіх, незалежно від симпатій. При цьому він зі співчуттям поглянув на мою втомлену життям мармизу, бо досі я до політики не пхав­ся. Моя сфера зацікавлень зводилася до клієнтів з-під темної зірки, мені з ними було легко, я серед них був своїм, і навіть, коли мене били по писку, то наступного дня ставили цьмагу[4], обнімали і казали: «Ти тіко, Мацьку, не гнівайся! Йо?» Та йо, йо, бо чого би не йо?

Ну, і так ся стало, що Томашевич мене враз зацікавив, хоча якби не той дзвінок, то ґудзик би він мене обходив. Хоча його стрімкий злет не одного журналіста дивував і змушував розгадувати цю загадку, але без успіху. Невідомий запропонував зустрітися в Єзуїтському парку[5]. Я мав прогулюватися, а він до мене, мовляв, підійде. Файно є. Я поголився, попшикався одеколоном, якого ще зосталося трохи на дні, вбрав чисту, хоч і недбало напрасовану голубу сорочку, поверх неї — темно-синю маринарку, напуцував свої чорні штиблєти і знову поглянув у дзеркало. Хе! На мене дивився дуже пристойний чоловік, який завше мав шалений успіх в жінок, допоки не став на них дихати таким перегаром, від якого ворони з гілок падали. Лише тиждень без алкоголю — і ось тобі наслідок! Я знову той самий, що був.

Ранок був шмаркатим, парк безлюдним, з дерев скрапувала вода, під ногами лежали мутні дзеркала калюж і відбивали похмуре небо, густі крони і загаслі ліхтарі. Я походжав туди й сюди, заклавши руки за спину, коли раптом почув позад себе той самий вкрадливий шепіт:

— Не озирайтесь, пане Крилович. Ідіть неквапно вперед. Отже, якщо вас цікавить Томашевич, ви мусите з’ясувати, з чо­го почалися його афери. У цьому вам поможе нотар Йосип Мартинюк, який багато чого знає, бо власне він був свідком того, як Томашевич несподівано збагатився. І продовжує збагачуватися, але вже завдяки оцьому... Візьміть. — Тут я відчув, що у руку мені кладуть щось схоже на папку. — Не озирайтеся. Відрахуйте до двадцяти і можете озирнутися.

В калюжі я побачив темну постать в плащі з піднятим коміром і в капелюсі. То був високий барчистий чоловік, ліву руку тримав у кишені плаща, великий палець був назовні. Він теж, мабуть, помітив своє відображення, хоч і не чітке й таке ж мутне, як сама калюжа, і різко розвернувся та закрокував до виходу з парку. Я розгорнув папку й побачив інтимні знимки, на яких старшого віку добродій обнімав напівоголених дівчат у якомусь борделі. Обличчя того добродія було зашкрябане так, що розпізнати нізащо не вдасться. Що означали ці знимки? Як він сказав: «...продовжує збагачуватися, але вже завдяки оцьому?» Отже, мова про шантаж? Томашевич шантажує цього пана? Того, кому ці знимки було вислано з пропозицією викупу? Але це не той, чиє відображення я побачив у калюжі, бо він худий, високий, а добродій на знимках товстий...

Я озирнувся: парк знову обезлюднів.

2

Цікаво! Мартинюка я знав давно, але ніколи ні слова не чув від нього про Томашевича, не мав поняття, що він колись ним займався, та, зрештою, і я ним не цікавився, але несподівана підказка зірвала мене з місця, і я, не зволікаючи, того ж таки ранку подався до нотаря. Я був переконаний, що він не крутитиме голови, а розповість усе, що знає, хоча б задля спомину про колишню студентську дружбу.

Мартинюк мав своє бюро на Легіонів[6]. Вранці ця вулиця була не така запруджена, як вечорами, коли Корсо[7] заполонювали сотні міщан, що вийшли прогулятися й себе показати, коли треба було пильно дивитися на кожного зустрічного, щоб не пропустити вітання і самому ґречно привітатися. Тепер можна було йти швидко, ні з ким не розминаючись, але я не квапився, я думав, чи варто вже сьогодні головному редакторові розповісти про те, чим я збираюся зайнятися, і доходив висновку, що радше ні, краще це зробити, коли стаття вже буде писатися, якщо, звісно, буде писатися, бо, може, то все нічого не варте, може, Томашевич — то такий звичайний собі кар’єрович, до якого претензії можуть бути такі ж, як і до сотень інших.

Я увійшов до брами і піднявся на поверх. Таблички на дверях не було. Мартинюк не афішував себе і працював лише з вузьким колом заможних клієнтів, цього йому вистачало на життя. Якщо чесно, я б не хотів мати з ним справу, бо той темний світ, в якому він крутився, нічого доброго не міг віщувати. Але справа — то одне, а отако мило собі побалакати про когось — інше.

— О, нічний репортер! — вигукнув він, йдучи мені назустріч з розкритими обіймами. Ця його звичка вдавати безмежно щасливого чиїмсь візитом, видно, так і не щезла.

— Не грай вар’ята, — охолодив його я. — Ти вже, мабуть, нюхом чуєш, що прийшов я не для колєжанських розмов або з пропозицією вискочити на п’ять дека.

— Та вже ж... — він опустив руки, і поволі його театральна щаслива маска почала сповзати з обличчя. — Сідай і не церемонься. Висипай все, що маєш.

Він