Лаванда Різ - Хочу бути твоєю, Лаванда Різ

Розділ 2

Яніна

— Зібралася? — вітчим, ввалившись до моєї кімнати в одних поношених сімейних трусах, знову напідпитку і знову мацає мене своїми хтивими поглядами. Він щоразу так на мене дивиться, коли мені не пощастить опинитися з ним наодинці. — Завжди вражало, наскільки баби вміють бути невдячними. Я, значить, тебе годував, одягав…

— Не ти, а мама, — перебиваю і задкую, намагаючись приховати свій страх. Так, я боюся цього огидного типа і зовсім не розумію, чому мама терпить цього виродка. Як на мене, краще жити в злиднях, ніж терпіти таке приниження.

— Вона тобі не мама, вона невдаха, яка прихистила кинуте кошеня. Відкривай валізу, хочу переконатися, що ти не прихопила нічого зайвого з мого дому!

Щоб не злити його ще більше, відкриваю валізу, яку зібрала десять хвилин тому, і Антон починає ритися в моїх речах з якимось збоченим задоволенням. Я його ненавиджу, зневажаю до тремтіння і в глибині душі тішуся, що мамина стара подруга запропонувала допомогу і вже ввечері я покину це пекло. Шкода тільки, що мама залишається по своїй волі, але це її вибір, мені таких стосунків ніколи не зрозуміти. Заматерілий аб'юзер і найдобріша у світі жінка, йому подобається з неї знущатися, а вона його жаліє.

— Ось цей светр зовсім новий, і ці джинси, їх можна продати на OLX і повернути гроші, які ми на тебе витратили, — вигрібає з валізи все більш-менш нове, залишаючи речі, які тільки для дому годяться. — Ти їх не заробила! Ясно тобі? От коли почнеш бабло заробляти, тоді й зможеш купувати собі модне ганчір’я, паскуда невдячна. Через тебе одні витрати. Скільки грошей на твої пігулки пішло! Ти мені заборгувала, ясно тобі?!

— Скину тобі на пиво, коли влаштуюся на роботу. А тепер вали з моєї кімнати, — ціджу крізь зуби і задихаюся від емоцій, що звилися в клубок, розриваючи грудну клітину.

— Це мій дім і не тобі, коза худорлява, мене виганяти, — кидається до мене, намагаючись зловити за руку. — І мене твої обіцянки не цікавлять, коли це буде, на пиво вона розщедриться. Я краще зараз візьму натурою.

…Я вдарила його машинально статуеткою "грошового дракона". Схопила зі столу і вмазала з переляку просто йому у скроню. Пощастило б, якби він відключився, але вітчим лише зігнувся і завив, а я, схопивши валізу та сумочку з документами, рвонула до дверей.

Поки йшла до вокзалу стільки й плакала, жаліла мою бідну маму, з якою не попрощалася як слід, бо вона не встигла повернутись зі зміни, хоча ми домовлялися, що вона посадить мене на потяг, але через Антона тепер нічого не вийде, він її не відпустить. Плачу, бо тяжко на серці, бо ображаюся на свою долю, не розуміючи, за що мені всі ці випробування, починаючи з народження. Спочатку неблагополучна мати, яка кинула мене в пологовому будинку, потім хвороба, вічна дієта та безгрошів'я. І жодного радісного промінчика в житті, крім маминих лагідних очей. Я знаю, вона мене дуже любить. У день, коли я народилася, народився і її малюк, але народився вже мертвим, тому вона мене удочерила і віддала мені своє материнське серце без залишку. Це вона знайшла вихід, зв'язалася зі старою подругою і про все домовилася.

Кому скажи – не повірять, що я жодного разу не їздила потягом, для нашого сучасного світу — це дикість, але це моя реальність. У цьому, звичайно, нічого складного – сісти у свій вагон, зайняти свою нижню полицю, просто мене лякає самота попри те, що довкола купа людей. Я не особливо люблю розмовляти з незнайомцями, тому вмостившись, відвертаюся до перегородки, згорнувшись клубочкам, тримаючи в руках телефон. Мама набрала мене через двадцять хвилин після того, як рушив поїзд.

— Сонечко моє, вибач, що так вийшло, що ми не побачилися перед твоїм від'їздом, міцно не обійнялися, — схлипує і шепоче, мабуть, щоб вітчим не почув. — Тобі там буде краще.

— Мам, будь ласка, не плач. Мене більше засмучує те, що ти залишаєшся з ним. Він тобі нічого не зробив за те, що я… тріснула його по голові?

— Ні, але не треба було його бити, він мені тепер буде цим дорікати до скону. Доню, я тобі вже казала, що іноді життя не залишає вибору або цей вибір дуже важкий. …Ти ж пам'ятаєш, тебе має зустріти син тітки Лариси, вона його дуже хвалила, він якась велика шишка, у нього купа зв'язків...

— Пам'ятаю, Максим Яворівський. …Я сумуватиму, — намагаюся не заплакати, бо скільки разів вже собі обіцяла бути сильною.

— І я сумуватиму, моє сонечко. А ще більше я радітиму, що тепер у тебе буде все добре, я це відчуваю, відчуваю, що ти вирвалася зі смуги невдачі. Дзвони, коли буде час. Якщо я не зможу відповісти, ти знаєш, чому. Люблю тебе, — мама поспіхом відключається першою, чи то щоб наридатися, чи вітчим застукав. Не вірю, що немає вибору, просто їй не вистачає рішучості, вона боїться його. Як же мені хочеться стати на ноги і забрати її з того кошмару!

Не впевнена, що моя смуга невдач закінчилася, бо саме навпроти мене спить бабуся, яка тероризує своїм хропінням весь вагон. Жінка з верхньої полиці вже її штовхала, просила перевернутися на бік, але це допомогло рівно на п'ять хвилин. Не знаю, як у інших, а у мене дуже чутлива нервова система, під такі звуки можна навіть не сподіватися заснути. Не хочу брати свій старенький телефон, щоб щось почитати, він швидко розряджається, тому лежу і дивлюся у вікно, як мелькають стовпи та темні контури лісу, повз які пролітає поїзд. Мабуть, це була найдовша ніч у моєму житті.

Я ще не встигла злякатися, що мене можуть і не зустріти, адже домовленість була усною, і що перспектива ночувати на вокзалі цілком реальна. Але найстрашніше це буде повернутися додому ні з чим. Знову побачити вітчима… Здригаюсь від цієї думки, озираючись на всі боки.

— Привіт, ти Яніна? — повертаю голову і на якусь мить моя реальність починає «плавитися». Я… ніколи… не бачила… такого… вродливого… чоловіка. Не те щоб я надавала великого значення зовнішності, але ж він наче з каталогу «найсексуальніші чоловіки планети». Киваю і відчуваю, як щоки спалахують вогнем. Це Максим??! Це він узяв наді мною опіку??! Під цим поблажливим поглядом виглядаю, мабуть, розгубленою дурепою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍