Федеріко Андахазі - Конкістадор

аури здійнялися з верхівки пагорба. Щоб дістатися міста, позолоченого острова посеред обрамленого горами озера, грифи мали подолати над водою величезну відстань. Вони пролетіли над широкими мурами, які захищали місто від повені. Звідси відкривався чудовий краєвид на міста-близнюки: Тлателолько, а за ним — Теночтитлан. Знесилені, але заохочені близькою здобиччю, стерв’ятники летіли над широким шляхом Тепеяк. Проминувши підйомні мости, що поєднували величні будівлі, котрі були зведені посеред озерного плеса, тепер вони милувалися краєвидом міста у повній красі: гори, що височіли навколо озера, видавалися дрібними та недосконалими порівняно з подвійною пірамідою Уей-Теокаллі, головного храму. Біля підніжжя Великої піраміди стерв’ятники зауважили жерців, що гострили об жертовний камінь обсидіанові ножі. Ніби їх було посвячено в обряд, птахи зайняли місця на верхівці піраміди, просто над троном государя — тлатоані.

У той час монархом був Ашаякатль. Більшість підданих вважали його за справедливого правителя, порівняно з його попередником, котрий зазнав слави через немилосердне збільшення податків. Ашаякатль справді полегшив податковий тягар, але ж якою ціною: влада в імперії стала ще жорстокішою, народам по сусідству стало геть сутужно. З іншого боку, імператор завжди знаходив привід, щоб влаштувати жертвоприношення. Вигравши бій, він віддавав полонених богові війни, якщо приходила посуха — жертвував дітей богові дощу, а якщо, навпаки, без упину лився дощ — жертву діставав бог Сонця. Сини Теночтитлана до жертвоприношень мали різне ставлення. Це був войовничий народ, тому більшість усе-таки схвалювала їх. Однак чимало було й таких, що потай вважали убивство людей гидкою справою і відмовлялися пити кров своїх братів. Таке розмежування корінилося у далекому минулому: ще їхні пращури-тольтеки у подібний спосіб різнилися між собою. Частина тольтеків поклонялася Тецкатліпоку, інші шанували Кетцалькоатля, вважаючи його верховним божеством, що протистоїть смерті та руйнуванню.

Антагонізм між цими двома богами й зробив їх творцями всесвіту: вони були нерозлучним дуетом, єдиним божеством, що містило в собі життя та руйнування, війну та мир, ніч та день. Але люди, стаючи на бік тієї чи іншої іпостасі божества, таким чином порушували його двоєдність, тому, врешті, з’явилися два бога, що були несхожі між собою і протиставлялися один одному. Тольтеки були втягнуті у міжусобиці: перемогли прихильники похмурого бога. Переможених прогнали з міста Тула, вони знайшли прихист у таємничому на той час місті Теотіуакані. Звісно, у того, кому неприйнятна сама думка про війну, кому за зброю править слово та переконання проти списа та стріли, обмаль шансів перемогти у війні.

Ось із якого племені походив Тепек, у той час — уже поважний стариган, що посів місце у Раді мудреців за особисті заслуги. Попри те, що його думка рідко збігалася з примхами чергового монарха, зазвичай до його голосу дослухалися. Тепек ніколи не схиляв колін заради вигідної посади й не казав того, що прагнули від нього почути можновладці. Коротше кажучи, він посів своє місце у Раді не просто тому, що дожив до похилого віку, — як траплялося з більшістю наймудріших. Тепек був мудрець не за званням: саме він винайшов мережу гребель, які захищали острів від повені. Саме він вигадав розділити пагорб Чапультепек, з’єднавши його частини мережею підземних тунелів, щоб унеможливити проникнення ворога чи відрізати шляхи відступу, коли він опиниться всередині. Тепек був справжнім нащадком Анауака, «людини води», одержимий ідеєю сприяння гармонійному існуванню озера та міста.

Утім, зовнішність Тепека, чиє ім’я означало «підгорок», геть не відповідала такому йменню. Він був украй худорляво-струнким чоловіком. Зате ніс мав приголомшливо великий: продовгуватий, горбатий, з великими ніздрями, — такий ніс надавав йому величного вигляду й свідчив про древній тольтекський родовід, що викликало у всіх пошану. Волосся у Тепека було сріблясто-сиве, пряме-прямісіньке й до того довге, що старий міг би вкрити ним груди та спину цілком. Зазвичай він вплітав у волосся стрічку. Незважаючи на своє становище у суспільстві, Тепек одягався невибагливо: лише шкіряна пов’язка на стегнах, сандалі з воронячої шкіри та намисто на грудях. Свій мідний нагрудник та високий головний убір з різнобарвного пір’я він добував лише тоді, як мав намір іти на Раду мудреців.

Старий Тепек не був прихильником людських офір, хоча й не міг показати цього на людях. Ось і зараз, спостерігаючи, як чотирьох вибраних ведуть до ритуального каменя, член Ради ніяк не міг утамувати свій жаль — надто прикро було за хворобливого на вигляд хлопчика, якому ще й двох рочків не виповнилося. Тепек завжди намагався зробити все, що міг, аби зберегти життя наймолодшим, але цього разу жодної поблажливості від жерців годі було сподіватися. Він побалакав з кожним з них, та вони були непохитними: настав час посухи, а бог дощу вимагає, щоб жертвували малюків.

Хлопчина дріботів бруківкою у супроводі жерця, що тримав його за руку. Він ішов непевною ходою, як і решта дітлахів його віку, але поза тим малюк був явно хворий — про це свідчило роздуте черевце й вираз болю на обличчі. Малюк щойно навчився ходити, але його перші кроки стануть й останніми. Слідом за жерцем та хлопчиком крокували холості парубки — таж вони жертвують себе богам самохіть. Цілісінький рік вони насолоджувались вишуканими частуваннями, бенкетами й дарунками, цілий рік провели в оргіях з незайманими дівчатами й тепер мали покласти життя як розплату за відпущені їм насолоди. Утім, їхнє становище годі було зрівняти із долею дитини, котра не мала змоги обирати власну долю. Хлопчик, прикрашений пір’ям і вдягнений у барвистий одяг, ішов дорогою, приголомшено роззираючись, гадки не маючи, що чекає на нього за кілька кроків.

Жерці закружляли в обрядовім танку перед натовпом, що гуртувався навколо жертовного каменя, одноголосно вигукуючи ім’я бога війни. І нарешті хлопчика поклали на вилощену кам’яну поверхню, й один із жерців здійняв над ним руку, що тримала гострий ніж.

Стерв’ятники, наче сп’янілі, достоту як і люди на площі, хиталися з боку в бік. Імператор, що сидів на кам’янім троні, вже замірився дати сигнал до початку жертвоприношення.

2

Вибраний

Тієї миті, коли мали встромити ножа у плоть дитини, старий Тепек, зістрибнувши з помосту, де мали перебувати лише члени Ради мудреців, здійнявши жезл, вибіг на середину храму й, з невластивим для його віку завзяттям збігши сходами піраміди, схилився усупереч усім правилам церемонії до ніг імператора. Юрба завмерла. Вартові стояли непорушно, чекаючи наказу: ще ніхто й ніколи не наважувався на таке нахабство. Старий, шанобливо схилившись і не дивлячись імператорові у вічі — це було підданим суворо заборонено, — звернувся до нього твердим голосом. Вказавши на дитину, Тепек