Рей Бредбері - Трилогія смерті

Задля хоробрості, щоб зателефонувати своїй дівчині Пег за дві тисячі миль, аж до Мехіко? Аби сказати їй, що я живий-здоровий? Але ж зі мною таки нічого не сталося, хіба не правда?

Нічого особливого, крім того, що я їхав нічним трамваєм під холодним дощем і чийсь жаский голос позад мене промовив сповнені загрози слова. Але тепер я боявся повернутись до свого найманого помешкання й лягти в ліжко, де було порожньо, мов у холодильнику на покинутій оклахомській фермі, господарі якої подалися на пошуки кращої долі у західні штати.

Порожніше було хіба що на моєму рахунку Великого Американського Романіста в банку, що містився у старовинному, схожому на римський храм, будинку на самісінькому березі моря і якого мало змити в небуття одним із найближчих економічних відпливів. Щоранку касири чекали біля берега у веслових човнах, тоді як управитель заливав очі в сусідньому барі. Та я бував у банку рідко. Із тих мізерних гонорарів, що вряди-годи перепадали мені від якогось дешевого детективного журнальчика, покласти щось у банк не випадало. Отож…

Я надпив горілки, і мене аж пересмикнуло від огиди.

— Боже, — мовив бармен. — Ви наче вперше у житті заглянули до чарки!

— Так воно і є.

— Вигляд у вас доволі кепський.

— Я й почуваю себе кепсько. Вам ніколи не здається, ніби має статися щось жахливе, але ви не знаєте, що саме?

— Це називається: у страху великі очі.

Я відпив ще трохи горілки й здригнувся.

— Ні, ні. Я маю на думці щось справді жахливе, коли воно підступає до тебе ззаду…

Бармен позирнув через моє плече, так ніби побачив там привид того чоловіка з трамвая.

— Ви не привели його за собою?

— Ні.

— Тоді нічого такого тут немає.

— Але ж, — заперечив я, — він озивався до мене… той дух зла.

— Дух?

— Я не бачив його обличчя. О Боже, я почуваю себе ще гірше! На добраніч.

— Пити треба менше!

Та я уже був за дверима й пильно видивлявся на всі боки, чи не чатує хтось на мене. Якою дорогою піти, щоб не опинитись у темряві? Нарешті я зважився.

Й, усвідомлюючи, що зробив хибний вибір, швидко подався понад темним каналом туди, де були потоплені циркові фургони.

Як ті лев’ячі клітки потрапили на дно каналу, ніхто не знав. Ніхто, мабуть, уже не пам’ятав і того, як з’явилися самі канали посеред старого містечка, що помалу оберталося на порох, який шурхотів ночами під дверима будинків разом із піском і потертю висхлих водоростей та тютюну із недокурків сигарет, розкиданих на всьому березі, починаючи з 1910 року.

Так чи інак, а канали ті були, і в кінці одного з них, у темно-зеленій воді, затягнутій масною плівкою нафти, лежали старезні циркові фургони з клітками, на яких уже майже облупилась біла емалева й золотиста фарба, а товсті ґрати роз’їдала іржа.

Певно, багато років тому, на початку двадцятих, ті клітки на колесах тріумфально, наче літня гроза, гуркотіли вулицями, і в них неспокійно кидалися леви, роззявляючи пащі, з яких вихоплювався гарячий м’ясний дух. Запряги білих коней тягли всю цю пишноту через Венецію та навколишні луги ще задовго до того, як МҐМ[1] звела свої фальшиві фронтони й започаткувала новий різновид цирку, що вічно житиме на кінострічці.

І ось тепер рештки тих давніх кавалькад знайшли собі спочинок тут, на дні каналу. Декотрі фургони з клітками стояли у глибокій темній воді рівно, на колесах, інші завалились на бік і показувалися з-під води лише зрідка на світанку, під час відпливу, а опівночі приплив ховав їх від очей, і тоді між ґратами снувала риба. Удень туди приходили хлопчаки й витанцьовували на тих чималих покинутих островах із заліза та дерева, а іноді й залазили в клітки, шарпали за ґрати й грізно рикали.

Але тепер, глибокої ночі, коли останній трамвай помчав понад безлюдним піщаним узбережжям до свого місця призначення на півночі, чорна вода каналу хлюпотіла й усмоктувала клітки, як ото старі баби всмоктують свої беззубі щелепи.

Я простував бігцем, нахиливши голову проти дощу, аж поки він раптом не ущух. Із темряви визирнув місяць, наче величезне око, що мало стежити за мною. Тепер я ступав по дзеркалах, з яких на мене дивився той-таки місяць і хмари. Я ступав наче по небу, й отоді… отоді щось і сталося.

Звідкись іззаду раптом наринула висока припливна хвиля й безгучно покотилася між темними берегами каналу. Мабуть, десь розмило піщану перепону, і в канал линула солона морська вода. І ось вона вже сягнула сюди. У ту мить, коли я дійшов до середини пішохідного містка, приплив мало не затопив його.

Вода із сичанням вирувала навколо старих лев’ячих кліток.

Я наддав ходи. Тоді вхопився рукою за поруччя містка і став.

В одній із кліток за ґратами, просто піді мною, невиразно відсвічувало щось біле.

Із клітки махала чиясь рука.

Мабуть, якийсь старий приборкувач левів колись заснув і, оце щойно прокинувшись, не міг збагнути, де він.

Ось уже його рука мляво випросталась у клітці. Приборкувач остаточно прочнувся від сну.

Вода у каналі впала, а тоді знову піднялася.

І примару притисло до ґрат.

Перехилившись через поруччя, я дививсь і не міг повірити власним очам.

Але тепер та невиразна світла пляма прибрала обрисів. Уже не тільки долоня чи рука, а й усе тіло ворушилось і незграбно жестикулювало, мов величезна лялька-маріонетка, що попалася в залізну пастку.

Бліде обличчя з невидющими очима, в яких відбивалося тільки місячне світло й більш нічого, лисніло у воді, наче срібна маска.

Раптом припливна хвиля гойднулась і впала. Тіло зникло з очей.

Десь у мене в голові величезний трамвай виписав коло по іржавих рейках, завищав гальмом, сипонув іскрами й зі скреготом зупинився; і за кожним ривком, за кожним поштовхом, за кожним посмиком якийсь невидимий чоловік випалював оті слова: «Смерть!.. діло!.. самотнє!..».

Ні, не може бути!

Приплив знов шугнув угору, мов на спіритичному сеансі, що запам’ятався мені з якоїсь іншої ночі.

І та примара знову зринула до ґрат клітки.

То був мертвий чоловік, і він хотів вибратись назовні.

Хтось страхітливо закричав.

Аж коли засвітилося з десяток вікон у будиночках над темним каналом, я збагнув, що то кричав я сам.

— Ану, відступіть, відступіть!

Над’їжджали інші машини, інші полісмени, спалахувало світло у вікнах інших осель, і з дверей виходили у халатах інші люди, ще не отямившись від сну, й приставали до мене, а я не міг прийти до тями