Ієн Макьюен - Горіхова шкатулка

я чув усе виразно, так вправно подорожували звукові хвилі крізь щелепу й ключиці, вниз по її кістковій будові, хутко крізь живильні навколоплідні води. Навіть телебачення доносить більшість своєї скромної користі за допомогою звуку. Та й коли моя мати зустрічається з Клодом, вони час від часу обговорюють ситуацію у світі, переважно у формі нарікань, хоча й самі замишляють зробити її ще гіршою. Умощений тут, де нічого робити, окрім як рости тілом і розумом, я все всотую, навіть дрібниці — а їх вистачає.

Бо Клод — така людина, що полюбляє повторюватися. Людина ліричних відступів. Потискаючи руку незнайомцеві — я чув це двічі — він каже: «Клод, як Дебюссі». О, як він помиляється. Він Клод-як-підрядник-будівельник, котрий нічого не вигадує, нічого не винаходить. Він насолоджується думкою, промовляє її вголос, потім знову її думає та — чому б ні — знову її каже. Удруге сколихнути повітря своєю думкою — невід ємна частина його насолоди. Він знає, що ви знаєте, що він повторюється. Чого він не може знати — то це того, що ви не отримуєте від цього такого задоволення, як він. Це, як я дізнався з Рітівської аудіолекції Бі-Бі-Сі, називається проблемою референції.

Ось приклад, як Клод розмовляє і як я збираю інформацію. Він і моя мати домовилися телефоном (я чую обидві сторони) зустрітися ввечері. Не беручи мене до уваги, до чого вони схильні, — вечеря при свічках на двох. Звідки я знаю про освітлення? Коли настає час і їх проводять до їхніх стільців, я чую, як мати скаржиться. Свічки горять на кожному столику, окрім їхнього.

Тоді одне за одним ідуть звук повітря, яке роздратовано втягує Клод, владне кляскання сухих пальців, таке собі підлесливе мимрення, що виходить, наскільки я можу вгадати, із зігнутого в талії офіціанта, тріск запальнички. Вони мають свою вечерю при свічках. Їм бракує тільки їжі. Але в них на колінах лежать масивні меню — я відчуваю нижній край того, яке тримає Труді, своїм попереком. Тепер я знову мушу вислухати Клодову домашню заготовку про мову меню, так, наче він перший у світі помітив ці неістотні недоладності. Він затримується на «смаженому на сковороді». Що таке «сковорода», як не облудне благословення вульгарного й нездорового «смаженого»? Де ще можуть смажити його морських гребінців із чилі й лаймовим соком? У яйцеварці? Перш ніж перемкнутися, він повторює дещо з цього, варіюючи інтонацію. Тепер його друга улюблена річ, імпортоване з Америки «грубо мелене». Нечутно рухаючи губами, я повторюю його роз’яснення ще до того, як він почне, коли легкий крен у моєму вертикальному положенні каже мені, що мати нахилилася, щоби покласти стримувального пальця на його зап’ястя й солодко сказати, відволікаючи: «Обирай вино, милий. Щось шикарне».

Я люблю випити разом з матір’ю келих. Можливо, вам так і не довелося скуштувати, або ви про це забули, добре бургундське (її улюблене) або добрий сансер (також її улюблений), проціджені крізь здорову плаценту. Ще навіть до того, як вино доходить — сьогодні це сансер «Жана-Макса Роже», — я відчуваю на своєму обличчі звук відкоркованої пляшки, наче ласку літнього вітерця. Я знаю, що алкоголь знизить мій інтелектуальний рівень. Він усім його знижує. Але ох, від радісного, рум’яного піно нуар або аґрусового совіньйону я обертаюся й перевертаюся з краю в край свого таємного моря, кружляючи у стінах свого замку, надутого повітряного замку, що слугує мені домівкою. Або так було, коли я мав більше простору. Тепер я приймаю свої насолоди поважно, і на другому келиху мої розмисли розквітають тією вольністю, чиє ім’я — поезія. Думки розмотуються пружинистими пентаметрами, де фрази то закінчуються разом із рядком, то переходять на наступний, приємно чергуючись. Але вона ніколи не випиває третього, і це мене ранить.

«Я маю думати про дитину», — чую, як вона каже це, прикриваючи келих лицемірною долонею. У такі моменти я подумую вхопитися за свою мастку пуповину, як за оксамитовий мотузок у заміському будинку з добре укомплектованим штатом, і різко смикнути, вимагаючи обслуговування. Агов! Іще по чарці для нас тут!

Але ні, вона обмежує себе з любові до мене. І я люблю її — чи міг би я інакше? Мати, котру я ще маю зустріти, котру я знаю тільки зсередини. Недостатньо! Я жадаю зовнішньої її особи. Поверхні — це все. Я знаю, що її волосся «світло-солом’яне», що воно спадає «монетами диких кучерів» на її «рамена, білі, мов яблуневий м’якуш», бо мій батько читав їй при мені уголос свій вірш про це. Клод також згадував її волосся в менш винахідливих реченнях. Коли вона в настрої, то заплітає тугі коси, котрі обмотує навколо голови у стилі, як каже мій батько, Юлії Тимошенко. Я також знаю, що очі в матері зелені, що її ніс — перлистий ґудзик, що вона хотіла б, щоб його було більше, і що обоє чоловіків, кожен окремо, обожнюють той, який є, і пробували її заспокоїти. Їй багато разів казали, що вона гарна, але вона ставиться до того скептично, і це надає їй невинної влади над чоловіками, як сказав їй якось пополудні в бібліотеці мій батько. Вона відповіла, що, якби це було правдою, тієї влади вона ніколи не шукала й не хотіла. То була незвична для них розмова, і я слухав пильно. Батько, його звати Джон, сказав, що, якби мав таку владу над нею чи жінками загалом, то не міг би уявити, як можна від неї відмовитися. Я здогадався зі співчутливого хвилюватого руху, котрий на мить припідняв моє вухо зі стінки, що мати значуще знизала плечима, ніби кажучи: «Ну, в чоловіків не так. Що з того?» До того ж вона сказала йому вголос, що ця нібито притаманна їй влада, хоч яка б вона була, існує тільки завдяки чоловікам, що наділяють Труді нею у своїх фантазіях. Тоді задзвонив телефон, батько пішов відповісти, і цю рідкісну й цікаву розмову про тих, хто має владу, так і не було завершено.

Але повернімося до моєї матері, моєї нещирої Труді, чиїх яблуневих рук, і грудей, і зеленого погляду я жадаю, чия непоясненна потреба у Клоді була раніше від моєї свідомості, мого первісного «є», і чий голос часто промовляє до нього, а він до неї, у постільних шепотах, ресторанних шепотах, кухонних шепотах — так, наче обоє підозрюють, що черева мають вуха.

Раніше я вважав, що їхня обачливість була лише звичайною любовною інтимністю. Але тепер я впевнений.