Девід Гіббінс - Атлантида

— Солоне Законнику, я Аменхотеп, верховний жрець.

Голос був ледь чутний, трохи голосніший за шепіт, і здавався старезним, як голос богів. Він продовжив:

— Ти приходиш до мого храму в Саїсі, і я приймаю тебе. Ти шукаєш знань, і я дам тобі те, що перекажуть мені боги.

Закінчивши з формальними вітаннями, грек сквапливо поправив на колінах свій білий хітон і розгорнув сувій. Аменхотеп трохи нахилився вперед, і в світлі смолоскипів із темряви з’явилося його обличчя. Солон уже неодноразово його бачив, але душа грека, як і дотепер, здригнулася. Обличчя верховного жерця, здавалося, плавало в повітрі посеред темряви, наче якась примара, що зачаїлася на межі нижнього світу. Це було обличчя молодої людини, для якої час зупинився, наче її муміфікували. Шкіра була пружною та напівпрозорою, чимось схожою на пергамент, а імлисті очі нагадували незрячого.

Аменхотеп був літнім іще до народження відвідувача. Казали, що за часів Солонового прадіда Гомер відвідував верховного жерця, і саме він розповів поетові про осаду Трої, про Агамемнона, Гектора та Гелену, про подорожі Одіссея. Солонові дуже хотілося розпитати Аменхотепа про це та про інші речі, але тим самим він порушив би домовленість, згідно з якою заборонено докучати старому жерцеві запитаннями.

Грек нахилився вперед і цілком обернувся на увагу, намагаючись не випустити жодної подробиці цього — останнього — відвідування. Через деякий час Аменхотеп знову почав говорити, його голос був ледь гучнішим за звук дихання.

— Законнику, скажи мені, про що я розповідав учора.

Солон сквапливо розгорнув сувій і пробіг очима щільні рядки, а потому поволі почав говорити, перекладаючи свої грецькі записи єгипетською мовою, якою вони зараз розмовляли.

— «Дуже давно більшою частиною світу володіла могутня імперія. — Солон, зіщулившись, вдивлявся в напівтемряву. — Її правителі мешкали у величній фортеці, що здіймалася на березі моря. Ця фортеця — химерний, небачений відтоді величезний лабіринт коридорів. На той час люди вже чудово вміли обробляти золото та слонову кістку й були відважними вояками. За зневажливе ставлення до Посейдона, бога моря, вони були покарані: одного разу море здійнялося і вмить проковтнуло фортецю. Відтоді її мешканців ніхто ніколи не бачив».

Солон зупинився і чекально подивився на жерця:

— Ось тут ти закінчив учора.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж Аменхотеп почав говорити знову. Його губи майже не рухалися, а голос звучав, як тихе бурмотіння.

— Сьогодні, Законнику, ти почуєш від мене багато цікавого. Але спочатку дозволь мені розповісти про цей загублений світ, про місто пихи, покаране богами, місто, яке називали Атлантидою.

Багато годин минуло, аж доки грек нарешті поклав своє стило і згорнув сувій. Його рука боліла від безперервного писання. Аменхотеп закінчив свою розповідь. Стояла місячна ніч; це означало, що свято Тота вже почалося, і жерці мали підготувати храм до ранкового прибуття прохачів.

— Законнику, те, що я розповів тобі, було лише тут і більше ніде, — промовив Аменхотеп, повільно постукавши себе по голові скорченим пальцем. — Згідно із давнім законом ми, довічні мешканці цього храму, тобто верховні жерці, повинні зберігати цю мудрість як найдорожчий скарб. Тобі дозволили прийти сюди лише за наказом звіздаря, який переповів волю божественного Озіріса. — Старий жрець нахилився вперед, на його губах з’явилася ледь помітна посмішка. — І пам’ятай, греку: на відміну від ваших грецьких оракулів, я не розмовляю загадками, але вони можуть критися в моїх розповідях. Я розповідаю істину, переказану мені попередниками, а не власні вигадки. Ти прийшов сюди востаннє. А тепер іди.

Мертвотне обличчя відступило в темряву. Солон поволі підвівся, на мить завагався, кинув останній погляд у темряву, вийшов до вже спорожнілого скрипторію й рушив до освітленого смолоскипами входу в святилище.

Небо на сході вже забарвлювали рожеві пальці світанку, затьмарюючи місячне сяйво, яке досі танцювало на водах Нілу. Старий грек був сам: доглядач, як зазвичай, залишив його біля виходу з храму. Проходячи повз химерні колони, такі далекі від простих грецьких архітектурних форм, він вдоволено зітхнув і востаннє подивився на Священне озеро з його дивною фалангою монументів, на сфінксів із людськими головами, на колосальні статуї фараонів. Грек був радий, що залишає все це позаду, і спокійно йшов піщаною дорогою до валькового селища, в якому зупинився. У руках він тримав дорогоцінний сувій, а на плечі висіла торба, обтяжена важким гаманцем. Завтра перед від’їздом він запропонує золото богині Нейт, як і пообіцяв Аменхотепові під час їхньої першої зустрічі.

Він і досі лишався здивованим від нещодавно почутого. Золотий вік, ера пишноти, якої не могли уявити собі навіть фараони. Раса, яка вміла робити все, яка опанувала вогонь, камінь і метал. І при тому це були люди, а не велетні, не циклопи, що збудували стародавні мури Акрополя. Вони знайшли божественний плід і зірвали його. Їхня фортеця сяяла, як Олімп. Люди насмілилися кинути виклик богам, і боги покарали їх.

Але вони жили й нині.

Заглиблений у побожні думки, старий не помітив двох темних постатей, що відділилися від стіни, коли він підходив до селища. Удар став для нього повною несподіванкою. Перед очима грека все потемніло, і він осів на землю, наостанок відчувши, як хтось зриває торбу з його плечей. Один із незнайомців вирвав із його пальців сувій і розірвав на шматочки, кинувши їх на засипану сміттям землю. Потім дві постаті зникли так само тихо, як з’явилися, залишивши в багнюці скривавленого та непритомного грека.

Коли він прийде до тями, то не пам’ятатиме нічого про останню ніч у храмі. В останні роки життя він уникатиме спогадів про час, проведений у Саїсі, і ніколи не братиме до рук стила. Мудрість Аменхотепа так і не залишить мурів храму та, здавалося б, загине разом із останнім верховним жерцем під час одного з розливів Нілу, який затопить храм, а з ним і ключ до найбільших загадок минулого, що зберігалися в храмі.

1

— Ніколи не бачив нічого подібного!

Ці слова промовив водолаз, що тільки-но з’явився на поверхні за кормою дослідницького корабля. Голос чоловіка тремтів від хвилювання. Підпливши до трапа, він зняв ласти й маску, передав їх тим, хто його стрічав, і насилу піднявся з води. Важкий водолазний костюм змусив його на мить утратити рівновагу, але його підхопили та допомогли ступити на палубу. Водолаза відразу обступили члени команди, що з нетерпінням чекали розповіді.

Джек Говард зійшов із капітанського містка і всміхнувся до приятеля. Він і досі не міг повірити,