Андерсен Ганс Крістіан - Бузинова матуся, Андерсен Ганс Крістіан

Її червоні стіни й зубчасті фронтони відбивалися в озерах, де плавали, зазираючи в древні прохолодні алеї, лебеді. На полях, мов хвилі на морі, гойдалися жита, в ярах червоніли й жовтіли квіти, тини та загорожі були обплетені диким хмелем та березкою. Увечері на небі зійшов місяць уповні, а на луках духмяно запахло сіно... Хіба можна було таке забути!

— А як гарно тут восени! — сказала дівчинка.

І зненацька небо над ними вдвічі повищало й потемніло. Ліси заграли барвистими кольорами — червоними, жовтими й зеленими. Мисливські собаки позривалися зі швор, а дикі птахи залементували й цілими табунами полинули над курганами, де за ожиною навіть не видно було прадавнього каміння. На темно-синьому морі біліли вітрила, а на току сиділи бабусі, дівчата й діти, перебирали хміль і кидали його в здоровуцький чан. Молодь співала пісні, а бабусі розповідали казки про гномів та тролів. Хіба могло бути щось краще!

— А як тут гарно взимку! — сказала дівчинка.

І ось дерева припорошила паморозь, — вони стояли тепер мов білі корали; сніг рипів під ногами й здавалося, ніби діти ходили по ньому в нових чоботях. З неба одна за одною сипалися падучі зірки. В міських будинках спалахували ялинки, там роздавалися подарунки й було повно розваг. У сільських хатах грали на скрипках і кидалися, як того велів звичай, пончиками, й навіть найубогіші діти вигукували:

— Як усе-таки гарно взимку!

Еге ж, що гарно, то гарно! І дівчинка заходилася показувати хлопчикові довкілля: всюди пахла бузина й майоріли червоні данські прапори з білим хрестом, — саме під таким прапором плавав старий матрос із Нюбодера... Хлопчик виріс і подався в широкий світ, в далекі теплі краї, де росте кава. На прощання дівчинка дала йому на згадку бузинову квітку зі своїх грудей. Хлопець поклав ту квітку в книгу псалмів і, перебуваючи на чужині, завжди розгортав її на тій сторінці, де лежала пам'ятна квітка. І чим більше він дивився на неї, тим свіжішою вона ставала, — від неї мовби віяло пахощами данських лісів. А між пелюстками бузинового цвіту хлопець, як наяву, бачив дівчинку, що не зводила з нього ясно-блакитного погляду й шепотіла: "Як гарно тут навесні, влітку, восени і взимку!" І перед ним знов і знов оживали сотні бачених краєвидів.

І так минуло бозна-скільки літ. Хлопець постарів, і ось уже сидів зі своєю старенькою дружиною під кущем бузини. Вони трималися за руки достоту так, як прадідусь та прабабуся з Нюбодера, й достоту так, як ті, гомоніли про колишні дні та про своє золоте весілля. Блакитноока дівчинка в бузиновому віночку на косах сиділа в кущі, кивала головою й казала:

— Сьогодні у вас золоте весілля!

І вона висмикнула зі свого вінка дві квіточки, поцілувала їх, і ті спершу заблищали як срібло, а тоді як золото. Потім дівчинка поклала їх стареньким на голови, й кожна квітка перетворилася на корону, й старенькі сиділи тепер під духмяним кущем, мов король та королева. Дідусь розповідав своїй старенькій дружині бувальщину про Бузинову Матусю достоту так, як розповідали йому колись у дитинстві, й обом їм здавалося, що в тій бувальщині було дуже багато такого, як і в їхній історії, і саме те їй найдужче подобалося.

— Ось так! — мовила дівчинка, сидячи в кущі. — Дехто називає мене Бузиновою Матусею, дехто Дріадою, а насправді мене звати Спогаданка. Я сиджу собі в кущі й дивлюся, як він розростається. В мене добра пам'ять, і я вмію розповідати! Ану покажи мені, чи є ще в тебе моя квітка?

І дідусь розгорнув книгу псальмів, де лежала бузинова квітка, — вона була настільки свіжа, ніби її щойно туди поклали. Спогаданка кивнула головою, а старенькі в золотих коронах на головах сиділи мовчки, освітлені багряним призахідним сонцем. Вони заплющили очі й ... й... І тут казка закінчилася!

Хлопчик лежав у ліжку, йому було невтямки, чи він бачив сон, чи слухав чиюсь розповідь. Самовар стояв на столі, але бузина з нього не росла. Старенький казкар попростував до порогу, а тоді вийшов за двері.

— Що то за краса! — мовив хлопчик. — Матусю, я побував у теплих краях!

— А чом би й ні! — відповіла мати. — Коли випивають дві повні чашки бузинового чаю, то неодмінно потрапляють у теплі краї! — і вона вкутала сина ковдрою до самої голови, щоб до нього, бува, не вернулася застуда. — Поки ми з дідусем сперечалися, бувальщина то, чи казка, ти гарненько поспав.

— А де Бузинова Матуся? — спитав хлопчик.

— У чайнику! — відповіла мати. — А де ж їй іще бути?