Гауф Вільгельм - Пригоди Саїда, Гауф Вільгельм

Араби, що належали до різних племен, поділили між собою бранців і здобич, а тоді помчали одні на південь, інші — на схід. Саїда супроводжувала четвірка озброєних вершників; вони раз по раз кидали на хлопця зловісні погляди й обсипали прокльонами. Він зрозумів, що вбив значну людину, може, навіть сина вождя. Рабство, що йому загрожувало, було гірше за смерть. Тому Саїд потайки тішився, що викликав на себе гнів усього племені, бо був упевнений, що, повернувшись у стан, араби його вб'ють. Озброєні вершники стежили за кожним його рухом і, щойно він озирався, погрожували списами. Та якось, коли кінь одного з них спіткнувся, Саїд швидко озирнувся й з радістю побачив старого, свого супутника, якого вважав убитим.

Нарешті вдалині забовваніли дерева й намети, а коли під'їхали ближче, назустріч прибулим кинулася ціла юрба жінок і дітей; але при перших же словах розбійників вони зайшлися голосним плачем, скинули на Саїда злим поглядом, а тоді посипали прокльонами і погрозливо замахали руками. "То це він убив великого Альманзора, хороброго з хоробрих! — кричали вони. — Він винен у смерті, ми кинемо його тіло на поживу шакалам". Потім, оскаженівши і хапаючи все, що потрапляло під руку, — гілки дерева, каміння, — кинулися вони до Саїда з такою люттю, що розбійникам довелося втрутитися.

"Геть, шмаркачі! Жінки, куди ви лізете? — кричали вони, розганяючи юрбу списами. — Хлопець убив великого Альманзора в бою, він заслуговує на смерть, але не від руки жінки, а від меча хоробрих".

Вибравшись на вільне від наметів місце, вони зупинилися; полонених зв'язали по два, здобич занесли в намети, а зв'язаного Саїда відвели до великого намету. Там сидів старий у багатому вбранні, поважна, горда постава якого свідчила, що він очолює цю орду. Араби, що привели Саїда, стали перед ним, сумно схиливши голови.

— Голосний плач жінок сповістив мені про те, що сталося, — мовив величний чоловік, окинувши поглядом одного за іншим усіх розбійників, — з ваших облич я бачу, що здогад мій потвердився — Альманзор наклав головою в бою.

— Авжеж, Альманзор загинув у бою, — відказали розбійники, — але тут, о, Селіме, володарю пустелі, перед тобою той, хто його вбив, ось він, суди його. Якою смертю має він померти? Чи розстріляти його з луків, чи прогнати крізь ряд списів, а, може, ти хотів би його повісити або прив'язати до коней, щоб ті розірвали його?

— Хто ти? — запитав Селім, кинувши похмурий погляд на полоненого, що мужньо стояв перед ним в очікуванні смерті.

Саїд коротко, не криючись, відповідав на його запитання.

— Як ти вбив мого сина — завдав йому удару в спину, по-зрадницькому поціливши стрілою або списом?

— Ні, пане, — відповідав Саїд, — я вбив його в чесному бою, коли кочівники наскочили на наш караван; я пустив стрілу йому в груди, бо в мене на очах від його руки загинуло вісім моїх супутників.

— Все так, як він каже? — запитав Селім тих, хто привів Саїда.

— Звісно, він учинив так, як учинив би кожен із нас, — докинув отаман розбійників, — він бився з ворогом, який хотів відібрати в нього свободу і життя, і вбив його; тому негайно розв'яжіть його!

Розбійники з подивом глянули на свого вождя і знехочу, нерішуче виконали наказ.

— То вбивця твого сина, хороброго Альманзора, не винен у смерті? — запитав один із них, кинувши гнівний погляд на Саїда. — Краще б ми його відразу вбили!

— Він не винен у смерті! — кинув Селім. — Я беру його до себе в намет як пайку здобичі, що належить мені згідно з законом, хай буде моїм слугою!

Саїд не знаходив слів подяки, але його поводирі скаржилися, покидаючи намет, а коли жінки і діти, які чекали страти Саїда, почули рішення Селіма, вони здійняли плач і лемент, кричали, що помстяться вбивці за смерть Альманзора, якщо вже рідний батько не бажає дотримати звичай кровної помсти.

Решту бранців воїни поділили між собою; одних відпустили, щоб отримати викупне за багатших, інших послали пасти стада, а деяким, що їм до цього дня служило щонайменше десять рабів, дали найважчу роботу. Не так ішла справа з Саїдом. Чи то допоміг його мужній, героїчний вигляд, чи то таємниче заступництво доброї феї, — сказати важко, але Саїд завоював прихильність старого Селіма. І хоча він жив у його наметі радше як син, аніж як слуга, проте до незрозумілої прихильності старого отамана примішувалася неприязнь решти слуг. Усюди Саїд зустрічав ворожі погляди, а коли йшов один табором, чув лайки і прокляття, кілька разів навіть пролітала біля самих його грудей стріла, поза сумнівом, призначена йому, а те, що смерть схибила, він приписував таємничій дудочці, яку досі носив на грудях, вірячи, що це вона оберігає його.

Хлопець частенько скаржився Селіму на нападки, але марно намагався той знайти підступних арабів, які замірялися на життя Саїда; здавалося, все плем'я об'єднувала ворожнеча до чужоземця, що тішився з ласки отамана. І ось одного разу Селім мовив:

— Саїде, я сподівався, що ти заміниш мені сина, який загинув од твоєї руки; не твоя і не моя вина, що надії мої не виправдалися; всі гострять зуби на тебе, і навіть я вже не зможу захистити тебе. А яка користь буде тобі або мені з того, коли я засуджу винного, який підступом тебе вбив? Тому, коли мої люди повернуться з наскоку, я скажу, що батько твій прислав за тебе викупне, і накажу вірним мені людям провести тебе через пустелю.

— Та кому, окрім тебе, можу я вірити? — запитав збентежений Саїд. — А що коли вони вб'ють мене дорогою?

— Від цього збереже тебе клятва, яку я з них візьму, ще ніхто ніколи не порушував даної мені клятви, — заспокоїв його Селім.

За кілька днів у стан повернулися ті араби, що ходили в наскок, і Селім справдив свою обіцянку. Він подарував Саїду зброю, одяг і коня, скликав своїх поплічників, вибрав п'ятьох йому в поводирі, взяв із них страшну клятву, що вони не вб'ють Саїда, і зі сльозами відпустив хлопця.

Дорогою всі п'ятеро вперто мовчали. Саїд бачив, наскільки неохоче виконують вони отримане від нього доручення; непокоїло його й те, що двоє з них брали участь у сутичці, під час якої він убив Альманзора. Коли вони були в дорозі вже майже вісім годин, Саїд помітив, що кочівники ще більше спохмурніли і про щось перешіптуються. Він напружив слух і вловив, що шепочуться вони таємною мовою, якою розмовляють тільки в цьому племені, і то тільки коли доходить до обговорення надто небезпечних справ. Селім, мріючи, що хлопець назавжди лишиться в його наметі, годинами вчив його цієї мови. Нічого втішного Саїд не почув.

— Ось тут, тут ми наскочили на караван, — сказав один із поводирів, — і тут найхоробріший із чоловіків загинув од руки хлопця.

— Вітер розвіяв сліди його коня, але я не забув їх, — докинув другий.

— І на сором нам той, від чиєї руки загинув Альманзор, живий та ще й нині на свободі. Чи чуване це діло, щоб батько не помстився за смерть єдиного сина? Але Селім постарів і сходить на дитячий розум.

— Якщо батько не виконує свого обов'язку, то друг зобов'язаний помститися за смерть убитого друга. Тут, на цьому самому місці ми мали б його зарубати. Так з найдавніших давен велять закон і звичай.

— Але ми ж присягнулися старому Селіму, — заперечив п'ятий, — ми не можемо його убити, клятву зламати не можна.

— Це правда, ми присягнулися, — відгукнулися інші, — і вбивця має втекти неушкодженим од своїх ворогів.

— Стійте! — вигукнув один, найпохмуріший з усіх. — Старий Селім — мудра голова, а проте, він не такий розумний, як здається. Хіба ми присягнулися йому, що доправимо хлопця туди чи туди? Ні, він узяв з нас клятву, що ми не позбавимо його життя, і віку йому ми й справді не вкоротимо. Тим паче, що немилосердне сонце і гострі зуби шакалів зроблять усе за нас. Ми зв'яжемо його і залишимо тут, на цьому-таки місці.

Так сказав розбійник, але Саїд уже зважився на крайній засіб, і не встиг похмурий проводир договорити, як юнак рвонув свого коня вбік, щосили оперезав його і птахом понісся рівною пустелею. Всі п'ятеро на хвилину остовпіли з несподіванки, але переслідувати втікача розбійникам було не звикати, тож вони розділилися на дві групи. Одні вирішили обійти його з правої руки, інші — з лівої, і двоє з них, краще наловчені їздити верхи в пустелі, швидко обігнали Саїда і помчали йому навперейми. Хлопець кинувся убік, але там його теж чекали двоє, а п'ятий заступив йому дорогу назад. Пам'ятаючи, що вони поклялися не вбивати Саїда, розбійники не взялися за зброю, і цього разу йому знову накинули ззаду петлю на шию, стягли з коня, безжально натовкли і, зв'язавши руки й ноги, залишили на розпеченому піску.

Саїд благав зглянутися на нього, кричав, обіцяв велике викупне, проте вони, голосно сміючись, стрибнули в сідла і помчали геть. Саїд наставив вуха, якийсь час до нього ще долітав легкий біг їхніх коней, але потім він зрозумів, що приречений на загибель. Він думав про батька, думав, як побиватиметься старий, коли зрозуміє, що син не повернеться. Думав про лихо, в яке він ускочив, про свою смерть, адже був певний, що коли не помре від голоду і спраги на розжареному піску пустелі, то його пошматують шакали. Сонце підбивалося дедалі вище і немилосердно палило йому голову. Насилу вдалося хлопцю повернутися на бік, але від того майже не полегшало. Цієї миті з-за його поясу випала дудочка, що висіла на ланцюжку. Хлопець довго болісно намагався дотягтися до неї ротом, нарешті торкнувся губами, спробував було подути, але й зараз, у скруті, вона відмовилася йому допомогти. Втративши надію, хлопець повалився навзнак; пролежавши якийсь час під пекучим сонячним промінням, він знепритомнів і впав у глибоке забуття.

Спливло кілька годин. Нарешті Саїда збудив шурхіт біля самого його вуха, і за хвилю хлопець відчув, що хтось схопив його за плече. Злякавшись, Саїд закричав, думаючи, що це шакал і зараз хижак його розірве. Тепер хтось чіпав його за ноги, але він відчував, що не дикий звір упився кігтями йому в ногу, а її обережно обмацує рука людини, і людина ця розмовляє з іншими. "Він живий, — шепочуться вони, — так, але думає, що ми — вороги".

Нарешті Саїд розплющив очі й побачив, що над ним схилився пузатий довгобородий коротун, поглядаючи на нього примруженими оченятами. Незнайомець цей ласкаво з ним заговорив, допоміг йому підвестися, нагодував і напоїв.