Кобо Абе - Людина-коробка, Кобо Абе

А може, мокротиння чи слина. А. винувато посміхнувся.

Минуло півмісяця, й він майже забув про цю пригоду. Щоправда, перестав ходити тією вуличкою, яка вела до станції навпростець. Тепер він ходив на роботу іншою дорогою. Ще лишилася в нього звичка дивитись у вікно. Може б, він згодом і цієї звички позбувсь, якби не вирішив купити новий холодильник…

Як і належить, нові холодильники з морозильною камерою продаються в картонних коробках. До того ж вельми підходящого розміру. Розпакувавши щойно придбану річ, А. раптом згадав про людину-коробку. Цупкий картон так лунко заторохтів, що бідоласі раптом причувсь рушничний постріл. Як того фатального дня. А. розгубився й хотів був уже викинути коробку. Але натомість він помив руки, висякав носа й кілька разів прополоскав рот. Можливо, того дня, відскочивши від коробки, кулька полетіла назад і пошкодила йому мозок. Оглянувшись навкруги, А. затяг на вікні штору й боязко поліз у коробку.

Всередині була тиха пітьма, пахло олійною фарбою. Йому навіть здалося, що в коробці гарно й затишно, й на якусь мить навіть не хотілося звідти вилазити. Однак за хвилину А. опам'ятався й виліз. Але коробку викидати не поспішав — щось його стримувало..

Наступного вечора, повернувшись із роботи, з гіркою посмішкою на вустах він вирізав ножиком віконце й надів коробку через голову. Але тієї ж хвилини пошпурив її геть, уже не посміхаючись. Сам не міг збагнути: що з ним сталося? Серце калатало від лихих передчуттів. Він спересердя вдарив коробку ногою, але так, щоб не розбити.

Ще за день, трохи заспокоївшись, він поглянув з коробки на білий світ. А вночі йому щось приснилося. Він до пуття й не запам'ятав, що саме, але відчув у собі дивну зміну. Йому це навіть сподобалося. Знайомі речі якось округлилися й пом'якшали: і руда пляма на стіні, і купа старих журналів, і мініатюрний телевізор, і бляшанка з-під свинини, повна недокурків і сірників… Колись ці речі обростали колючками, підсилювали невиразну тривогу в його душі. Мабуть, він був несправедливий до своєї коробки..

Наступного вечора А. дивився з неї телевізор.

Відтоді він проводив у коробці всі свої вечори. Вилазив тільки попоїсти, поспати чи справити нужду. Якщо не рахувати деякої ніяковості, та й то тільки спочатку, його ніщо не бентежило. Навпаки — А. вважав свій теперішній стан цілком нормальним і приємним. Він уже знав, що гірка самотина, в якій досі перебував, обернулася на щастя, бо немає такого зла, котре не вийшло б на добро.

Настала й перша неділя. Приймати гостей А. не збирався, виходити з дому теж. Із самого ранку не вилазив з коробки. На душі в нього було спокійно й легко. Але чогось мовби й бракувало. Лише по обіді А. врешті збагнув, чого йому не вистачає. Він вийшов і подався в магазин. Купив нічний горщик, кишеньковий ліхтарик, пластмасовий посуд, ізоляційну стрічку й дріт, дзеркальце, консервів і кольорових олівців. Вернувшись додому, він поробив у коробці полички та гачки, розмістив на них свої речі й сам заліз усередину. Тепер уже ніщо не перешкоджало йому їсти в коробці й справляти природну нужду. Ліворуч він почепив дзеркальце й, присвічуючи ліхтариком, пофарбував губи в зелене. Потім обвів очі різнобарвними колами. Обличчя його тепер скорше нагадувало пташине чи риб'яче, ніж людське. Вдалішого гриму годі було й придумати. Нарешті, зміст убрався в цілком відповідну форму. А. вперше спав з коробкою на голові, примостившись у куточку. Наступного дня — рівно через тиждень — він нишком вибрався в коробці на вулицю й додому більше не повертався.

Передусім запобіжний пристрій

Мабуть, повторюся, коли скажу, що я теж людина-коробка.

Сховавшись від дощу під мостом через канал префектурного шосе номер три, я пишу оце про себе. Мій неточний годинник показує, що минуло чверть на десяту. Із самого ранку падає дощ, і чорне небо низько нависло над землею. В сутіні вечора маячить склад рибальської артілі й стоси деревини. Ніде не видно ні людських осель, ні людей. Сюди не сягає навіть світло фар вантажних машин, що гуркочуть мостом. А під верхом коробки світить ліхтарик. Я пишу зеленою кульковою ручкою, але ієрогліфи здаються чорними — певно, від світла ліхтарика. Мряка над узбережжям тхне псиною. Дощ сіється навскоси, наче з пульверизатора, й бризки заносить під міст: опори його надто високі. Тут усе не таке, й не лише через негоду. Людині-коробці взагалі не місце під мостом. В неї горить ліхтарик. Подібне марнотратство нічим не виправдати. Бездомному волоцюзі личить користуватися тільки знайденими речами. Тільки ними, більш нічим. Де ж то бачено, щоб ми купували батарейки для ліхтариків? Недопустима розкіш! Останнім часом електричних лампочок на вулицях побільшало, стало набагато видніше. Можна будь-де прочитати газету чи журнал.

А я в цьому непридатному для людини-коробки місці сиджу вже добрих дві години. Мабуть, треба пояснити чому. Однак, хоч би які я давав пояснення, навряд чи переконаю тебе. Ти просто не повіриш. Ось, скажімо, цей неймовірний факт: моя коробка продана. Трапився покупець, що дає за неї цілу купу грошей — п'ятдесят тисяч ієн. Незабаром він з'явиться. Ти не віриш мені? Я й сам собі не вірю. Бо хіба є такий дивак, який ладен викласти силу грошей за стару картонну коробку?

А коли так, то чого я клюнув на цю принаду? Причина дуже проста: тій людині я раптом повірив. Немовби вгледів блискучу річ у рівчаку, й вона мене привабила. Мій покупець і справді блищав, як скалка пивної пляшки проти сонця. І хоч цей облудний блиск не вартий і п'ятака, він вабить око. Мені запаморочилося в голові. В тієї жінки були стрункі й неповторні ноги, напрочуд легка хода. Вірити їй я не мав підстав, але не мав підстав і сумніватися. Оті ноги мене обеззброїли.

А тепер я вже й каюсь. Мене мучить передчуття, чи не доведеться згодом шкодувати. Жалюгідний стан, паскудний настрій. З якого боку не дивись, а я не схожий на людину-коробку. Невже я зрікся своїх привілеїв самохіть? Та ось у серці зажевріла надія, але така невиразна, що її не виявив би й найточніший прилад. Настала пора змін? Коли б то воно так… Останнім часом щось підказувало мені, що коробку мою легко пошкодити. Невже це містечко задумало проти мене щось лихе?

Однак я сам запропонував жінці зустрітися тут. Якщо це місце небезпечне для мене, то для неї й поготів. Перед мостом височить кам'яна статуя — на пам'ять про дітей, що втонули в каналі. Трохи ближче до причалу стоїть свіжофарбований щит з написом: "Купатися заборонено". Мені видно все — плівка мого віконця від дощу стала прозоріша. Силует греблі по той бік каналу перетинає віконечко навскоси. Стежка понад греблею освітлена ліхтарем з вантажного суденця. Якби греблею хтось ішов, він здавався б чорнильною плямою.

Стежкою пробігла кішка, худа й брудна. Живіт у неї круглий, певно, приведе кошенят. Пошарпане вухо — наслідок весняних боїв… Якщо я пишу й водночас помічаю такі подробиці, значить, із нервами в мене все гаразд. Застукати мене зненацька ніхто не зможе.

Найбільше мені хочеться, щоб вона прийшла сама. Та це навряд. По-перше, надто великі гроші. По-друге, дивно, що вона погодилася залагоджувати торговельну справу під мостом. Нема підстав довіряти мені, хоча й остерігатися мене — теж не треба. Тонка шия — єдино вразливе місце. Про всяк випадок я лишу ці нотатки як речовий доказ. Що б там не було, а відбирати собі життя я не маю наміру. Якщо я й помру, то тільки від руки вбивці. Хоч людина-коробка заперечує суспільство й притьмом тікає від нього, але вона не те саме, що волоцю…

(Кінчилася паста. Поки я дістав з полички старий олівець, поки застругав його, минуло хвилини дві. На щастя, я ще живий. Доказ: поміняв кулькову ручку на олівець, а почерк лишився той самий.)

Ну, то на чому я зупинився? Останнє слово, мабуть, було: волоцюга. Очевидно, я хотів написати: "Людина-коробка — це не те саме, що волоцюга". Однак суспільство, здається мені, їх не розрізняє. Певна річ, між ними є чимало спільного. Скажімо, і в тих, і в тих немає посвідчення особи, постійної роботи й житла, немає імені, віку, а також певного режиму дня і ночі. Вони не відвідують перукарні, не чистять зубів, рідко ходять у лазню, не потребують для прожитку грошей тощо…

Але обидві ці категорії людей усвідомлюють, що різниця між ними є. Я зазнав од жебраків чимало неприємностей. Як буде нагода, то напишу про це. Особливо криво дивляться на нас жебраки з групи "Ваппен". Підійди лише до їхніх володінь, то вони не те що знехтують тобою, а й зустрінуть з такою люттю і зневагою в очах, на яку не здатні навіть ті, що мають постійну прописку й платять за все готівкою. Я ще не чув, щоб жебрак став людиною-коробкою. Ми теж не маємо бажання заходити в дружбу з цими людьми. Наша неприязнь взаємна. Але поглядати на них зверхньо в нас немає підстав. Адже жебраки громадяни, хоч і неповноцінні. А людина-коробка нижча й за жебрака.

Параліч емоцій — ось характерний для людини-коробки стан. Коли вона занедужає, під її ногами хитається земля, коробка страждає, мов мандрівник у морську хитавицю. Однак свідомість людини-коробки не порівняєш із свідомістю покидьків суспільства. Ми не соромимося своїх коробок. Для мене коробка не безвихідь, а скорше двері в інший світ. Не знаю, в який, але, без сумніву, в інший…

Однак призначений час уже давно минув. Невже вона не дотримає слова? Залишилося сім сірників. Мокрий тютюн страшенно неприємний.

А вона ж дала слово…

Ну гаразд. Не прийшла. Що ж тут дивного? Дивніше було б, якби вона дотримала слова. Мене турбує не те, що вона порушила обіцянку, — я боюсь, що більше взагалі її не побачу. Але навіщо вірити такому передчуттю? Замість неї може прийти довірена особа. В мене є деякі здогади. Врешті-решт обоє можуть виявитися спільниками. Ця особа хоче використати її як приманку, щоб розправитися зі мною отут під мостом. Коли я ідеальна жертва (вбити людину-коробку — наче й не вбивство, бо вона схожа на неіснуючу істоту), то катом буде покупець. А коли все повернеться інакше? Я готовий відповісти ударом на удар. О, тут легко послизнутися — схил дуже крутий. Однак мені здається, що в мого ворога більше сили. Несподівано для себе я відкриваю: невже мені й самому хочеться вмерти?

В усякому разі, для вбивства вибрано дуже підходяще місце й час.