Сьюелл Анна - Чорний Красень, Сьюелл Анна

Я весь був чорний, лише одну ногу мав білу, а ще біла зірка на лобі. Люди говорили, що я — справжній красень. Господар планував дотримати мене до чотирьох років, а вже тоді шукати покупця. Він любив повторювати, що хлопчиська не повинні працювати нарівні з дорослими чоловіками, а лошаки[8] — працювати, поки не стануть дорослими.

Коли ж мені виповнилося чотири роки, до нас, щоб поглянути на мене, приїхав сквайр Гордон. Він ретельно вивчав мої очі, зуби, ноги, а потім зажадав, щоб я в його присутності пройшовся спершу ступою,[9] потім — клусом,[10] а насамкінець — чвалом.[11] Схоже, я справив на містера Гордона гарне враження.

— Після об'їжджування це буде першокласний кінь, — заявив він.

Господар запевнив, що він особисто займеться моїм об'їжджуванням, оскільки не хоче, щоб я чогось боявся чи зазнав якихось прикрощів, і, не гаючи часу, наступного ж дня взявся до справи.

Не кожен знає, що таке об'їжджування, і тому я коротенько його опишу. Об'їжджувати коня означає привчати його до сідла й упряжі, але не тільки. Кінь має навчитися возити вершника — чи то дорослий чоловік, чи жінка, чи дитина, — а також слухатися повода і стримувати свій норов. На нього також чекає "знайомство" з хомутом та шлеями, і він має навчитися стояти спокійно, коли їх на нього одягатимуть. Але й це ще не все. Кінь має вміти ходити в запрягу, стояти спокійно, коли його впрягають в екіпаж чи у віз і він уже від нього ні на крок. Якщо візник захоче, щоб кінь їхав швидше, кінь має йти швидше, а захоче, щоб їхав повільніше, кінь має сповільнити крок. Кінь у жодному разі не повинний сахатися (хай би що він побачив!), лигатися з іншими кіньми, кусатися, брикатися і все таке. Одне слово, коли він у запрягу, для нього не існує інших бажань, окрім бажань візника, навіть якби доводилося падати з ніг від утоми чи голоду. Та найбільша незручність така: коли на тобі упряж, ти вже не маєш права ані радісно гарцювати, ані прилягти у разі втоми. Отож, як бачите, об'їжджування — справа дуже серйозна.

Тому й не дивно, що минуло чимало часу, перш ніж я звик до повода і недоуздка[12] та навчився спокійно ходити полями й луками, відчуваючи руку господаря. Після того на мене чекало "знайомство" з вудилами[13] і вуздечкою[14]. Господар, як завжди, дав мені вівса, а потім, промовляючи ласкаві слова, таки вставив мені в зуби вудила і накинув вуздечку. Відчуття, скажу відверто, не з приємних! Той, хто ніколи не куштував вудил, навіть уявити не може, яка це гидота. Чималий холодний сталевий стрижень, із чоловічий палець завтовшки, запихають тобі до рота, вставляють між зубами над язиком, а до його кінців, що виступають із кутиків рота, прикріплюють сирицеві[15] стрічки, якими оперізують твою голову, ніс, підборіддя та шию. Виплюнути ці стрижні немає жодної змоги. Відчуття — найогидніше! Принаймні, так я думав. Проте я знав, що матері, коли вона кудись виїжджає, надягають вудила, і всі дорослі коні також їх носять, то ж господар ласкою, вівсом і добрим словом урешті-решт зумів привчити мене і до вуздечки, і до вудил.

Потім я "знайомився" із сідлом, та це уже не вартувало й половини пережитого. Поки старий Данієль тримав мене за повід, господар лагідно поклав сідло мені на спину. Далі, пестячи мене і безперервно розмовляючи зі мною, він оперезав мій живіт попругою[16] і застібнув її. Тоді мені дали вівса і трохи поводили. Так тривало день у день, допоки я сам чекав вівса й сідла. А якось уранці господар сів мені на спину, і я, відчуваючи його руку, пройшовся колом по м'якій луговій траві. Що й казати, дивне було відчуття, але, зізнаюся, я пишався з того, що везу господаря. Отак він щодня потрохи на мені катався, і скоро я до цього призвичаївся.

Наступна прикрість, яка чекала на мене, — кування. Господар повів мене до кузні, щоб з'ясувати, чи здорові мої копита і чи я, бува, чогось не боюся. Коваль узяв мою ногу, підняв її і став зачищати копито. Отак ногу за ногою він зачистив усі чотири копита. Ані трохи не боліло, і, поки він тримав одну ногу, я спокійно стояв на трьох інших. Скінчивши зачищання, він узяв чотири сталеві підкови і, знову підіймаючи ноги по одній, став прибивати підкови вухналями[17] просто до копит. Тепер я був неначе взутий. Від незвички підковані ноги видавалися мені чужими й важкими, але минуло трохи часу, і від цього неприємного відчуття не залишилося і сліду.

Звикання до збруї тривало, але звикати довелося і ще до дечого! По-перше, важкий твердий хомут, який надягають просто на шию. По-друге, вуздечка з великими боковими пластинками навпроти очей; ті пластинки звуться шорами. Знаєте, є таке слово "зашорений", що означає "обмежений", і то, скажу вам, чиста правда, бо, коли на тобі шори, ти не бачиш ні того, що праворуч, ні того, що ліворуч, а бачиш тільки те, що прямо. Після шор мене "познайомили" з невеличким сідельцем, від якого відходила осоружна тверда стрічка, яку просували мені попід хвіст. Ця стрічка називалася підхвістям.[18] Як я ненавидів оте підхвістя! Щоб надягти його на мене, мій довгий хвіст скручували жмутом і пропихали в отвір між стрічками, і було це чи не гірше за вудила. Ніщо не викликало у мене такого жагучого бажання хвицнути ногами, як оте осоружне підхвістя, проте чи міг я вдарити такого доброго господаря, як наш! Та звик я й до підхвістя, і у належний час не гірше за матір виконував свою роботу.

Не можу не згадати ще одного моменту у моєму вишколі, за який я завжди відчував велику вдячність. Господар відіслав мене на декілька тижнів до свого сусіда-фермера. Той фермер мав галявину, повз яку проходила залізниця, і на тій галявині паслися невеличка череда корів та ще трохи овець, і я цілих два тижні пробув разом з ними.

Довіку не забуду першого потяга, якого там побачив. Я мирно пасся біля частоколу, що відгороджував галявину від залізниці, аж раптом здалеку долинув якийсь дивний звук. Ледве я збагнув, що й до чого, як повз нас на шаленій швидкості, брязкаючи та огортаючи все димом, велетенською чорною гусінню пролетів довжелезний потяг. Не встиг я й дух перевести, як він проминув галявину і помчав собі далі. Я метнувся в інший кінець галявини і якийсь час стояв там, форкаючи з подиву й страху. За день повз ту галявину пройшло чимало інших потягів, щоправда, вже на меншій швидкості. Іноді, під'їжджаючи до зупинки, потяги жахливо вищали й рипіли. Спершу мене це несамовито лякало, корови ж паслися, мов нічого не сталося. А коли та страхітлива потвора мчала попри них, вони на хвильку відривалися від трави — і знову поверталися до їжі.

Перші кілька днів я не міг спокійно пастися. Та щойно збагнув, що ця велика потвора ніколи не заходить на поле, не кажучи вже про якусь шкоду, то я й собі перестав на неї зважати і дуже скоро, коли повз нас мчав потяг, звертав на нього не більше уваги, ніж корови чи вівці.

Відтоді я не раз бачив, як сахаються коні, налякані від одного лиш вигляду чи звуку паротяга, і щоразу зі щирою вдячністю згадую дбайливого господаря, бо саме завдяки йому я на залізничній станції полохаюся не більше, ніж у своєму стійлі.

Тож якщо хтось захоче гарно об'їздити молодого коня, хай повчиться у мого господаря.

Мене часто запрягали в парі з матір'ю, бо вона мала гарну ходу, і я міг у неї повчитися. Мати за кожної нагоди повторювала: що сильніше я годитиму людям, то краще вони будуть ставитися до мене, а по-справжньому розумний кінь не забуває цього ні на мить.

— Але, — додавала вона, — людей на світі дуже багато, і всі вони різні. Є серед них гарні, дбайливі, такі, як наш господар, і служити таким — це честь для будь-якого коня. А бувають люди злі, жорстокі, яким не можна довірити не те що коня, а й собаки. Крім злих, у світі доволі людей дурних, марнославних чи й просто недбайливих, котрим до всього байдуже. От вони — найбільше лихо для коней, а все через те, що їм просто бракує здорового глузду. Вони не шкодять нам навмисно, ні, але коням від того не легше. Я сподіваюся, що ти потрапиш до хорошого господаря, та хто напевне скаже, де ти зможеш опинитися і кому доведеться служити. Тут, хоч-не-хоч, мусиш покладатися на свій жереб. Та хай там як, а я кажу: хоч би де ти був, залишайся старанним конем, і нехай ніщо не заплямує твого доброго імені.

Розділ 4

Маєток Біртвік-парк

Увесь цей час я зазвичай стояв у стайні, і мене щодня начищали так, що моя шкіра вилискувала, наче воронове крило. А на початку травня прибув посланець від сквайра Гордона і забрав мене до його маєтку.

— Прощай, Чорнишу, — сказав мені наостанок господар. — Будь гарним конем, не осором мене.

Я не міг відповісти тим самим "прощай", відтак просто тицьнув ніс йому в руку, а він лагідно потермосив мене за гриву. Так я покинув дім, де виріс.

А тепер, оскільки я декілька років прожив у сквайра Гордона, то, мабуть, варто розповісти про його маєток.

Біртвік-парк (так називався маєток сквайра Гордона) починався одразу за селом Біртвік. Від величезних металевих воріт зі сторожкою воротаря ішла рівненька алея, обсаджена кремезними деревами. Алея впиралася в другі ворота, теж зі сторожкою, і вже за ними розміщувався дім сквайра із садом. Ще далі, за будинком, був трав'яний газон, старий фруктовий сад і стайні. Там тримали сквайрових коней та різноманітні екіпажі. Я не описуватиму всього маєтку, обмежуся лише стайнею, що стала моїм домом. То було дуже просторе приміщення, поділене на чотири зручних стійла, з величезним вікном, що виходило в двір і навіть могло відчинятися, відтак у стайні завжди було світло і свіжо.

Перше стійло мало форму великого квадрата і зачинялося дерев'яними дверцятами. Інші стійла виявилися звичайними собі стійлами, гарними, але набагато меншими. Тут були невисока годівниця для сіна і зручні ясла для зерна. Власне, це було навіть не стійло, а загін, бо кінь, що жив у ньому, не стояв на прив'язі, а вільно ходив і робив усе, що забажає. Велика, я скажу вам, штука — мати такий-от загін.

До цього зручного загону і завів мене конюх. Тут було чисто, свіжо і світло. Житла, кращого за це, я ще зроду не мав. Бокові стіни у стійлах високі, але в міру, і крізь набиті зверху металеві ґрати можна бачити, що роблять сусіди.

Конюх насипав мені добірного вівса, погладив і, сказавши щось гарне, пішов.

Упоравшись із зерном, я вирішив роздивитися навкруги.