Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

— У неї пуповина обвилася навколо шиї. Вона задихнулася б, якби я не нагодився до Лисячого закута. Буквально в останню мить, — доктор Фелловз підняв хірургічні ножиці, щоб похвалитися. Ті були маленькі, акуратні, гострі кінчики загиналися вгору. — Клац-клац.

Сильвія подумки відзначила — тільки, враховуючи її стан, слабко і мимоволі, — що треба й собі про всяк випадок купити такі самі. (Що, звісно, малоймовірно). Чи ніж — добрий гострий ніж, і носити при собі, як злодійка у «Сніговій королеві».

— Вам пощастило, що я встиг проскочити, — вів далі доктор Фелловз, — доки дороги не замело. Я викликав місіс Пікшу, повитуху, але вона, мабуть, застрягла десь на підходах до Чалфонт-Сент-Пітера.

— Місіс Пікша? — повторила Сильвія й насупилася.

Бріджит гучно засміялася, а тоді поспіхом прошепотіла:

— Вибачте, перепрошую, сер.

Сильвія подумала: мабуть, вони із Бріджит на межі істерики. Воно й не дивно.

— Брудні ірландці, — пробурмотів доктор Фелловз.

— Бріджит — наша посудомийниця, сама ще дитя. Я їй дуже вдячна. Усе сталося так швидко, — Сильвії хотілося побути самій. Вона ніколи не лишалася на самоті. Неохоче додала: — Мабуть, вам варто лишитися до ранку, докторе.

— Мабуть, варто, — так само неохоче відказав доктор Фелловз.

Сильвія зітхнула й запропонувала йому пригоститися бренді на кухні. Може, знайдеться ще й шинка і солоні огірки.

— Бріджит вам усе знайде.

Сильвія хотіла його позбутися. Вона недолюблювала лікаря, який прийняв усіх трьох (аж трьох!) її дітей. Він бачив те, що мав би бачити тільки її чоловік, і тицяв інструментами у найніжніші й найпотаємніші частини її тіла. (А що, хіба краще було б, якби дитину прийняла повитуха на ім’я місіс Пікша?). Жіночі лікарі мають бути жіночої статі. Розкатала губу.

Доктор Фелловз і далі стовбичив у кімнаті, мугикаючи собі під ніс — наглядав, як розпашіла Бріджит обмиває й пеленає нового члена родини. Бріджит була найстарша із семи дітей, тож уміла спеленати немовля. Їй чотирнадцять, на десять років молодша за Сильвію.

Коли Сильвії було чотирнадцять, вона ще гасала в куцій спідничці зі своїм поні Тіффіном і поняття не мала, звідки беруться діти. Навіть перша шлюбна ніч не дуже це прояснила. Її мати, Лотті, на щось натякала, але в анатомічні подробиці не вдавалася. Отже, за її версією, подружні стосунки передбачали, що на світанку ширятимуть жайворонки, але Сильвія цього не розуміла.

Лотті — жінка стримана. Хтось міг би сказати, що просто-таки коматозна. Її чоловік, Сильвіїн батько Ллевеллін Бересфорд, був славетним художником-портретистом, але геть не богемним у звичаях. Він не потерпів би у себе вдома розпусти. Він-бо написав портрет королеви Олександри, коли та була ще принцесою. Казав, що вона дуже приємна дівчина.

Вони жили в доброму домі у Мейфері, а Тіффін — у стайні неподалік від Гайд-парку. У найтемніші миті Сильвія втішала себе, уявляючи, ніби перенеслася назад до осяйного минулого. Ось вона сидить по-дамськи на Тіффіновій вузькій спині, поні чвалає уздовж Роттен-роу ясного весняного дня, а на деревах аж горить квіт.

— Подати гарячого чаю та грінку з маслом, місіс Тодд? — спитала Бріджит.

— Була б дуже вдячна, Бріджит.

Сильвії нарешті передали дитя, замотане, як єгипетська мумія. Вона ніжно торкнулася персикової щічки й промовила: «Привіт, маленька». Доктор Фелловз відвернувся, щоб не дивитися на солодкаві прояви ніжності. Якби на те його воля, дітей виховували б, як у Спарті.

— Що ж, легка холодна коляція не завадить, — кивнув він. — Чи не лишилося, бува, чудових пікулів місіс Ґловер?

Чотири зміни бачимо щороку

11 лютого 1910 року

Сильвію розбудило сліпуче сонячне світло, що розтяло завіси, як осяйний срібний меч. Вона саме привільно потягувалася у мереживі й кашемірі, коли місіс Ґловер гордо занесла сніданок на величезній таці. Лише надзвичайні обставини могли виманити місіс Ґловер із її лігва. У вазочці на таці стояв, понуривши голову, самотній примерзлий підсніжник.

— О, підсніжник! — сказала Сильвія. — Перша квітка, що підводить голівку. Сміливець!

Місіс Ґловер — вдова, яка не вірила, що квітам може бути властива відвага чи будь-яка інша риса, байдуже, похвальна чи ні — прибула у Лисячий закут кілька тижнів тому. До її пришестя була жінка на ім’я Мері, що нипала кімнатами, як тінь: у неї вічно підгорала смаженя. А в місіс Ґловер, як на те пішло, їжа була недоготована. У маєтку в Сильвіїному безжурному дитинстві кухаря так і звали кухарем, але місіс Ґловер схотіла, щоб її звали «місіс Ґловер». Це буцімто робило її незамінною. Подумки Сильвія вперто називала її кухаркою.

— Дякую, кухарко, — місіс Ґловер повільно, по-зміїному кліпнула. Сильвія виправилася: — Місіс Ґловер.

Місіс Ґловер примостила тацю на ліжку й відсмикнула завіси. Світло було незвичайне, від чорного кажана не лишилося й сліду.

— Так ясно, — сказала Сильвія, прикривши очі.

— Стільки снігу, — місіс Ґловер похитала головою, чи то зачудовано, чи то з відразою. З місіс Ґловер ніколи не було знаття.

— А де доктор Фелловз? — спитала Сильвія.

— Стався нещасний випадок, фермера затоптав бик.

— Біда.

— Чоловіки із села спробували відкопати автомобіль, проте врешті-решт приїхав мій Джордж і верхи його підвіз.

— Он воно що, — сказала Сильвія, мовби щойно знайшла відповідь на питання, яке її давно непокоїло.

— Кажуть, кінські сили... — пирхнула місіс Ґловер, як бик. — А не треба покладатися на ті новомодні витребеньки.

— М-м-м, — протягнула Сильвія, бо не збиралася сперечатися з глибокими переконаннями. Дивно, що доктор Фелловз перед від’їздом навіть не оглянув ані її, ані дитини.

— Він до вас заходив. Ви спали, — сказала місіс Ґловер. Інколи Сильвії здавалося, що місіс Ґловер читає думки. Її це жахало.

— І поснідав, — місіс Ґловер вміла вкласти в одну фразу і похвалу, і осуд. — Апетит у нього є, цього не відняти.

— Я теж коня готова з’їсти, — розсміялася Сильвія. Насправді, звісно, ні. Їй мимоволі згадався Тіффін.

Вона взяла срібне начиння, важке, як зброя, і наготувалася розправитися з фаршированими нирками.

— Дуже смачно, — сказала вона (та невже?), проте місіс Ґловер уже схилилася над малям у колисці. («Пухкеньке, як поросятко»). Сильвія знічев’я подумала, чи місіс Пікша досі стирчить десь під Чалфонт-Сент-Пітером.

— Кажуть, дитина ледь не померла, — сказала місіс Ґловер.

— Що ж...