Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

- З мамою… - механічно повторила я.

- Так! Я впевнений, що ви поладнаєте. Вона все життя мріяла про доньку.

- Ти дійсно так думаєш?

- Звісно. Хіба тебе можна не любити?

- Ну це аргумент, не посперечаєшся.

Десь в глибині душі я відчувала, що цей задум принесене не такі райдужні результати, як описує Єгор. Мені не хотілося змінювати устрій життя, а тим більше впускати у свій особистий простір свекруху. Я обожнювала свою квартиру, своє місто, зустрічі з подружками й прогулянки набережною. Але навпроти стояла людина, яка була мені дорожчою за все на світі. То ж я б почувалась останньою егоїсткою, якби не погодилася на той короткостроковий переїзд.

- Тренуватиму нарощування вій на коровах, - кивнула я, видихнувши. – Село, так село. Головне, бути поряд з тобою.

Єгор на радощах підхопив мене на руки.

- Ти навіть не уявляєш, який я радий! Боявся, що відмовишся, а сам навряд чи б поїхав… Ти потрібна мені.              

- Знаю, як і ти мені.

Придурки. Реально, якими ж дурними ми були! Нічого, зовсім скоро життя зірвало пелену з наших очей та показало, що на одних сюсі-пусі далеко не заїдеш. Але не буду забігати наперед, занурюйся у нетрі нашого шлюбу поступово…                                   

Коли Полька вийшла заміж, я часто ділилась із нею премудростями ідеального шлюбу. Вона ж вперта коза, не знає, що для комфортного клімату у сім’ї інколи треба йти на поступки. От я вчинила саме так, як радять в розумних книжках з психології: дала чоловікові можливість для розвитку.         

- Ну і дурна, - постановила сестричка, коли дізналась про наш переїзд. – Краще б ті кілька місяців пожила сама, ніхто б нерви не тріпав.

- Я не готова розлучатися з Єгором на такий термін.

- То в тебе просто замалий досвіт проживання у шлюбі. Через кілька років мріятимеш, аби він звалив хоч на кілька днів!

- З таким підходом тобі треба було виходити за моряка.

- А я й хотіла, але завагітніла не від того…

- Ти просто дружина мрії, нічого не скажеш.

- А ти – маленька дівчинка, що ідеалізує свого мужика.

Мені хотілось посперечатися, але я стрималась. Подивимось, як вона заговорить, коли мій Єгор стане директором фармацевтичного заводу! Її Андрій і досі вантажником на овочебазі працює, яким чином вони виживатимуть, коли закінчаться виплати на малого – загадка. Коханий, на відміну від зятя, прагне рухатися вперед. І хай там що, а пара місяців зі свекрухою, то смішна ціна за його успішність.

Та й взагалі. Може, ми з Тамарою Петрівною дійсно подружимось. Так звикнемо одне до одного, що не захочемо роз’їжджатися. Зрештою, тепер вона моя друга мама… Щоправда, під час весілля ця «мама» кілька разів наголошувала, що ми поспішили з укладанням шлюбу і що вона приймає вибір сина, хоча й не зовсім з ним погоджується. От, якраз буде можливість показати наскільки їй пощастило з невісткою!

Відступати все одно нікуди. Налаштувавшись на позитив, я почала пакувати валізи. Набрала з собою шортів, легких суконь, щоб при нагоді пофоткатися в польових квітах, і косметику. Зверху кинула кілька ароматичних свічок та гарну білизну - село селом, а романтику з коханим ніхто не скасовував. Навпаки, свіже повітря, органічна їжа і заміська гармонія можуть стати чудовим афродизіаком.

У Куманівцях я була лише раз, після того, як Єгор попросив моєї руки. Зазвичай, це батьки хлопця їдуть свататися до нареченої, але Тамара Петрівна була занадто зайнята господарством і не могла кинути його аби навідатися у Вінницю. В результаті всі помінялися ролями. Знайомство майбутньої рідні пройшло, м’яко кажучи… стримано. Моїх батьків більше цікавило фінансове питання весілля, бо вони ще не виплатили кредит за гулянку Полі, а Тамара Петрівна переймалася тим, що її син занадто молодий для шлюбу. Ага, подумаєш… якихось тридцять рочків.

Єгор окинув поглядом валізу.

- Гадаєш, тобі знадобиться увесь цей одяг? У Куманівцях немає ані ресторанів, ані кав’ярень. Хіба що влітку там продають квас біля Укрпошти.

- Ну от. Я питиму квас при повному параді.

- Мені заздритимуть всі мужики.

- А мені – жінки, - розсміялась я.

- Та ні… Для місцевих я залишаюсь тим самим босоногим пацанчиком, що палкою лупашив кропиву.

- А? – мені здалося, що я неправильно почула. - Навіщо?

- Не зважай, міській дівчині не збагнути.

Ой, знаю я ці приколи про те, ніби у місті діти ростуть в тепличних умовах і реального життя не знають. А, між іншим, поки Єгор з кропивою воював я займалась балетом! Мені навіть пророкували великі успіхи у майбутньому… Але підлітком я вирішила, що вся ця богема геть не те, чого я прагну. Закинула пуанти на шафу й у знак протесту набила собі перше тату.

- Не хочеш провести останній вечір десь у місті? – запропонував Єгор. - Ти ж сумуватимеш за ним у Куманівцях. Можемо прогулятися, попити кави чи замовити суші… Повір, найближчим часом тобі світить, хіба що річковий карась.

- Та годі, все це дрібниці. Я спокійно проживу і без витребеньок, - збрехала я. А коли тільки відкрила рота, аби промовити «Краще проведемо цей вечір лише удвох», Єгор видав:

- Тоді я зберу пацанів з роботи та виставлюсь за своє підвищення! Добре, - цьомкнув мене в щоку, - не сумуй тут.

Обіднєнько, звісно. Але нічого не вдієш. Як не крути, а в чоловіка має бути й власний простір. Зрештою мені здавалось, що в селі окрім роботи йому нікуди буде ходити, зможемо проводити більше часу разом.

Так-так, ти маєш рацію. Я сильно помилялася. Не можна було довіряти добробут шлюбу якимсь закордонним психологам та блогерам з Тік-Току. Треба було думати власними мізками, відразу озвучувати свої почуття та страхи, а не тримати їх в собі, вдаючи ідеальну дружину. Але… на превеликий жаль це доходило до мене дуже довго.

В результаті я провела останній вечір свого нормального життя за переглядом мелодрами, доїдаючи привезені з медового місяця фініки. Настрій був поганенький, я п’ятою точкою відчувала, що насуваються важкі випробування. Якби ще не вроджений оптимізм, який подеколи заважає дивитися на речі тверезим поглядом, то їй богу відмовилась би їхати в ті кляті Куманівці.