Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

1.

Ні, це, звичайно, приємно, коли дівчина вранці каже:

-От я й здійснила ще одну мрію…

А тобі-то все-таки майже тридцять п’ять. І ти сам не гадав, що така буде у твоєму житті. Молодша чи не на десять років, з зовнішністю моделі, і вже точно вона зробила це не через гроші… В тебе у голові пролітає думка: невже вона ще й приїхала заради… Адже зупинилася у знятій на кілька діб квартирі, а не у готелі, як було завжди до цього. Зателефонувала з проханням зустрітися, але, наче б то, у справі, про яку ніхто не повинен знати. Хоча, здавалося б, співробітництво нещодавно завершилося, й успішно. Запросила до себе після робочого дня. Але уся обстановка одразу сказала, що … справа тут не у справах…

Але вже наступної миті мозок, навчений звертати увагу на усе незвичайне, сигналізує: у тому, як вона сказала це, - щось не так!

А це означає (рефлекс спрацьовує): потрібно розібратися, у чому справа. І трохи згодом, коли вони пили каву, Вікентій спитав:

-І багато в тебе залишилося мрій?

Ніка подивилася йому у вічі, - мабуть, питання означало для неї щось більше, та спробувала посміхнутися.

-З парашутом стрибнути ще треба…

-І все? Якось замало мрій, як для твого віку… - Вікентій посміхався, але погляд блакитних очей, здавалося дівчині, проникав у серце та мозок. – Стрибок-то влаштувати – не проблема. Якщо ти залишишся у Києві на кілька днів, звісно. З інструктором, бо, як я розумію, ти ніколи не стрибала. Якщо вже це мрія… Мрії треба здійснювати. – Він побачив у відповідь кивок. Насправді, ці кілька фраз мали конкретну мету. Встановити особливий психологічний контакт, - який буває потрібним при допиті. Та одночасно – нагадати, що він вміє робити правильні висновки з побаченого та почутого. Втім, Ніка його давно знає, та вважає проникливим. А тепер можна було вимогливим тоном сказати: - Розповідай, у чому справа!

Щоб вона сама схотіла зробити це… Дівчина, яка звикла тримати все у собі. Багата спадкоємиця, яка не стала просто витрачати батькові гроші, а створила власну справу, хоча б навіть і заради хобі, - цю вже історію Вікентій добре знав, бо саме її справи стосувалася їхня співпраця до недавнього часу. Дівчина, яка вміє володіти собою, - ось, аж до цього моменту, й вигляду не показала. Змусити її не можна. А знати потрібно.

Вона опустила очі та сказала:

-Мені жити залишилося п’ять місяців.

-Що з тобою? Зовсім … не дають надії? – Але тут щось таки було не так. По-перше, Ніка аж ніяк не справляла враження смертельно хворої. По-друге, дивний строк. Не кілька місяців, не півроку… Саме п’ять місяців, - лікарі зазвичай так не кажуть. Виявилося, що він має рацію, бо дівчина відповіла:

-Немає кому дати мені надію. І справа не у хворобі.

Непомітно поглянувши на годинник та прикинувши, що, якщо сьогодні з’явитися у офісі пізніше, ніж зазвичай, нічого не станеться, Вікентій сказав:

-Сказала «А», - кажи й «Б». Якщо справа не у лікарях, то у чому?

 

Ніка зробила тривалу паузу. Здавалося, вона ухвалювала рішення, - розповідати чи ні… Але, нарешті, розпочала:

-Це … розпочалося минулого літа. Місяці за два до того, як тато помер… - Вона помовчала, а потім продовжила. – Тоді мене зґвалтували… - Помітивши, як змінилося обличчя Вікентія, швидко сказала: - Ні, не думай, що…

-Я не думаю. Я пам’ятаю, ти сказала, що справа не у лікарях. Пам’ятаю, ти якраз приїздила … ніби сама не своя… - Але питань тоді Вікентій їй не ставив.

-Так от. Це сталося … у компанії, але … я спочатку не знала, хто це зробив. Звичайно, коли змогла, написала заяву до поліції. Тато почав робити усе, щоб справу не зам’яли, але … вони якось так мляво працювали… Нічого дізнатися не змогли, хоча, здається, допитали усіх, але ніхто нічого не знав… Чи не хотів сказати… Насправді, вони не могли не знати, принаймні, дехто. Я з ними потім і не спілкувалася… А потім, коли тато повернувся з Туреччини… І зліг. А за місяць помер, від пухлини мозку. Після цього … не стало кому тиснути на них. І справу швидко закрили, за недоведеністю. А мені … стало не до того. Сам розумієш…

-Розумію. – Схоже на те, що у справах, - як власних, так і пов’язаних із чималою спадщиною, - вона знайшла засіб відволіктися, подумав Вікентій. Якщо не забути про те, що сталося, то хоча б думати про щось інше. Та й горе витіснило спогади… Так буває. – Але хіба це підстава вважати, що..?

Несподівано Ніка коротко посміхнулася:

-Ти кажеш … чи це говорить твоя професія: підстава вважати… - Але посмішка тут же згасла. – Справа не у цьому, я ж кажу, намагалася … не думати про те, що сталося. Але пару місяців тому… Я тоді якраз збиралася до Штатів. Потрібно було деякі справи там вирішити, заодно і щеплення від цього вірусу зробити, там іноземцям можна… Так от, тоді … до мене прийшов Микита Дьомін.

-З цієї ж компанії? – Уточнювати, взагалі-то, не було потрібно, але Вікентій вважав, що її треба … заохотити казати далі. А історія, здавалося, була складніша, ніж він гадав. Нічого, усе інше зараз почекає.

-Так. А ще… Він мій родич. Двоюрідний брат. Моя тітка, мамина сестра, вийшла за Миколу Дьоміна, тоді вже … він був...

-Я знаю, хто він. – Микола Дьомін був відомим російським бізнесменом. Якщо порівнювати із кількома олігархами, найбільш наближеними до тамтешнього президента, - він був лише одним поверхом нижче, і по статках, і по зв’язках. Якщо він був якимось чином замішаний у це, не дивно, що поліція нікого не знайшла. Втім, зрозуміло було, що буде далі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍