Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

- В людини горе – це зрозуміло. Від мене ти що хочеш?

- Там щось не так. Тітка в той дім і заходити боїться. А він там зовсім один. Може ми з’їздимо і ти просто подивишся? А? – благальним поглядом витріщилася вона на мене.

І я теж відклала шматок піци яку саме тягнула до рота і запитливо так влупила погляд на неї.

- Ір, в хлопця горе. На що ми там будемо дивитися?

- Та не знаю я, - психанула вона. – Тітка мені вже мозок виклювала тим своїм Емілем. А ти ж знаєш мою тітоньку. В тому домі нікого не залишилося. Одна тільки тітка туди ходить. Ну як ходить, змушує себе йти. Бо йти їй туди не хочеться. Їй весь час здається, що там щось є. От я й подумала…- благально так поглянула вона на мене.  – Може ти побачиш якусь потусторонню сутність?

- Це ти як собі бачиш? Ну припустимо побачу я ту потусторонню сутність і що я? Проявлю свій менеджерський талан і спробую переконати залишити цей світ і піти…кудись?

- Ем, - жалібно поглянув вона на мене.

- Чи може рушником її поганяю? Або вона мене чимось…- аж пересмикнуло від подальшої уяви. – Окрім тієї біди, що я щось бачу, я більше нічого не вмію. Та й про те «бачення» краще не нагадуй мені. Воно мені якось, знаєш, точно не треба. З психологом я все ще працюю на тему, як мені з цим жити.  І хоча я не зійшла від цього всього з розуму, але я в дорозі…А ти тут така, а сходи візьми «фас»!!!

- Селена, не нагнітай..- закотила очі моя подружка.

- Слухай, ти ж раціоналістка до мозку кісток, - спробувала я підійти з іншого боку. -  І ти перша покрутила пальцем біля скроні, коли нормальні люди в собі талант відкривають, а я проблеми. То, що тебе подвигало надибати ту думку, що там взагалі є якась нечиста сила і що саме я можу тобі допомогти?

- Воно там є, - після довгої паузи, обняла вона себе руками. – Ти права, я в таке не вірю. Але там щось не так. Я в той дім силую себе зайти. Мені весь час здається, що там хтось є присутній. Господи, Селено, мене просто тваринний жах огортає і я з трудом стримуюсь, щоб не розвернутися та втекти з будинку. І від того Еміля…від нього уже нічого не залишилося, - гулко ковтнула вона. -  Ти маєш рацію, я не знаю чи ти можеш допомогти, але хоча б спробуй. У хлопця й так життя не мед. А тепер ще й ця напасть. Слухай, хоч подивись. Я, правда, не знаю кого ще можна про таке попросити. Але хлопця шкода. Він уже на тінь схожий. Йому немає в кого попросити допомоги, - її голос переливався усіма відтінками, від істеричних ноток до свистячого шепоту.

В її очах карнавал емоцій. А в голові запасний план, як мене переконати. Знаю, уже заходили в ті береги.

   Вхопилася рукою за лоба розмірковуючи, як мені викрутися. Знаючи її виходить, що простіше з’їздити до цього Еміля, аніж сперечатися з нею. Натхненна якоюсь світлою ідеєю, Іринка суне до перемоги попри будь-які перешкоди. Вона, така собі маленька кишенькова бомба, яка своїм вибухом надійно глушила усіляку адекватність. Тут головне, щоб її мотивація оточення, виглядала хоча б гуманно. Ще раз зважила, що я хочу, сперечатися з нею, а потім їхати чи поїхати відразу?

- Та, звісно, легкотня питання. У нас же усі народжуються з вміннями супергероя. Отак прямо відразу сів за кермо і поїхав, сів в крісло президента і відразу мудро правиш своїм народом. Та, що там я? В мене по ходу ті уміння в крові, - зашипіла, розуміючи, що вже доведеться з нею їхати й може навіть щось і робити.

- Не всі й не з усім народжуються, просто ростуть над собою. Так, що згортай істерику в бік здорового глузду, - скривилася вона.

- Де ти той глузд бачиш? Там усе поза межею.

- Я розумію. Але варіант сидіти дома і жерти заспокійливі таблетки – це не варіант.

- Ір, - тяжко зітхнула я, - ти ж розумієш, що я можу нічого там не побачити, а навіть якщо щось побачу, то буду просто нездатна нічого з тим зробити? – уточнила я.

- Розумію. Але ти це все, що у нас є, - загорілися нездоровим блиском її очі.

- Я - це теж все, що є в мене. І я не готова поки нічого з того втрачати.

- Ти зможеш. Я в тебе вірю! – гордо заявила вона й вимогливо на мене витріщилася. У відповідь я теж невинно поморгала. Лобика вона нахмурила.

- То чого сидимо? Поїхали? – підірвала вона мій спокій.

 Я може про це думала, як можливо колись в якому сірому майбутньому? І що означає поїхали? Може я ще не готова. А я не готова. А що мені треба, щоб приготуватися? Посолити, поперчити й в духовку? Чи в гугл забити запит, як позбутися нечистої сили? Книжку купити почитати…

- Я не знаю, що треба робити, - видушила я з себе зізнання.

- По факту розберемося, - авторитетно запевнила мене Іринка.

- І що ми отак припремося до квартири незнайомого хлопця? – скосила я на неї очі.

- Так. Але не до квартири, а до будинку, - потерла вона лапки.

- Гаразд! Поїхали, - здалася я.

Моя вимушена згода ще навіть не осіла на дно душі, як Іринка жваво підірвалася з місця, миттю навела порядок у мене на кухні й вимогливо витріщилася на мене. А що я? Понуро потягнулася до кімнати й натягла на себе плаття. Витримала її критичний погляд,  підхопила свою сумку й  поцокотіла слідом за нею до машини.