Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

— Маю надію, справа дійсно важлива, бо заради тебе я скасував наш із дружиною похід в оперу. 

— Он як? Ви досі ходите в театр? Мені здавалось, що всім тепер до смаку лише кіно… Еміліє, будьте ласкаві, подайте панові Шоберу його пальто й капелюх! — ​гукнув він до дверей, які щойно зачинилися за його секретаркою. 

— Одну хвилину, Herr Kanzler! — ​долинуло звідти. 

— Ми кудись ідемо? — ​здивовано запитав директор. — ​Мені здавалось, ти хочеш поговорити без зайвих вух. 

— Саме тому краще нам вибратися якнайдалі від мого кабінету… 

Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного. Ці двоє були схожими: однакового зросту і статури, приблизно однакового віку — ​обидвом близько п’ятдесяти. І Реннер, і Шобер носили окуляри, щоправда, канцлер їх надівав лише для роботи, а перед виходом на вулицю знімав. Директор мав трохи більше сивини та спокійніші, аристократичніші манери на противагу холеричному Реннеру. 

Щойно чоловіки вдяглися для виходу, канцлер галантно попрощався з Емілією, поцікавившись, чи не підвезти її, бува, додому. Утім, дівчина рішуче відмовилась, пояснивши, що її супроводить наречений. 

— Ви розбиваєте мені серце, — ​жартома зітхнув наостанок Реннер і повів свого гостя службовими сходами, які провадили до внутрішнього двору будівлі Уряду. Тут світив один-єдиний ліхтар, вихоплюючи з темряви обриси присадкуватого чорного «Даймлера», що раніше належав, мабуть, британським чи американським військовим. 

Звідкілясь долинуло бадьоре привітання, і поруч із автомобілем з’явився водій у сірому однострої. В одну мить він опинився біля задніх дверей і відчинив їх для шефа та його друга. 

— Доброго вечора, Міхаелю, — ​відповів канцлер, знаком запрошуючи Шобера сісти першим. — ​Як твої справи? 

— Дякую, Herr Kanzler. Гріх жалітися, коли маю роботу. Іншим щастить менше… Бажаєте одразу додому чи заїдемо куди-небудь? 

— Відвези нас на Барнабітенґассе. Там, біля кнайпи «Grazer Hof», ми вийдемо. Потім можеш їхати додому. 

— Як скажете, шефе, — ​з тихою радістю в голосі відповів Міхаель. 

— Наш водій під час війни служив механіком в авіації, — ​сказав Реннер, вмощуючись на сидінні поруч з Шобером. — ​Отримав Хрест святого Карла, медаль за хоробрість, медаль за поранення. Але після Сен-Жермену[4] літати австрійцям, як ви знаєте, заборонено. А отже, сотні майстрів своєї справи залишилися без діла. І мова тут не тільки про механіків, як ви розумієте. Стрільці, пілоти… Усім довелося знаходити собі інший фах. Наш друг почав ремонтувати розгепані автомобілі. Оцей-от «Даймлер» добряче пошкодила міна. Британці просто попросили забрати уламки, а Міхаель зробив з нього елеґанське авто, в якому не відмовився би проїхатись і президент США. Еге ж, друже? 

— Якщо Herr Kanzler так каже, значить, так воно і є, — ​відповів Міхаель і завів двигун. 

Автомобіль виїхав із площі Баллгауз, потім попри Фольксґартен рушив до дільниці Санкт Ульріх. Минув Фолькстеатр, палац Траутсонів, а далі широкою Кірхенґассе, майже не змінюючи швидкості, дістався до потрібної адреси. 

Вулиці Відня, навіть центральні, освітлювалися все ще погано. Міська газовня була напівзруйнованою, а електрифікація проводилась повільно. Два промені автомобільних рефлекторів часом сполохували бродячих псів або безхатьків, які рвучко закривали очі руками, ніби боячись осліпнути. 

Біля замкнених крамниць можна було побачити й звичайних містян, які з ночі займали чергу, аби на момент відкриття мати змогу купити м’ясо, набіл чи інші продукти, які завозили в доволі обмежених кількостях, а тому їх не вистачало всім охочим. Щастило найбільше тому, хто мав дорослих родичів, які могли б замінити їх на кілька годин у черзі. Ті ж, хто мусили стояти всю ніч самі, бувало, не витримували й з гіркотою прямували додому, щоб поспати голодним сном тих кілька годин, які залишались до ранку. 

— Хай йому чорт, мені Відень значно миліший за денного світла, — ​сказав Реннер, відводячи погляд від вікна. 

— Нічне місто, як темна сторона Місяця. Це невіддільна частина цілого. 

— Я обираю світлу сторону. 

— А темна сторона обирає вас. Ви, так чи інакше, у цю мить їй належите. 

Канцлер перевів погляд на Шобера і кілька секунд спостерігав, як той методично протирає хустинкою свої окуляри. 

— Я все забуваю, що ви не лише поліціянт, але й філософ, — ​промовив Реннер. 

— Жодної філософії, Herr Kanzler. Річ у тім, що коли всі ваші підлеглі йдуть спати, мої люди залишаються тут єдиною законною владою. Тож, як ви розумієте, я не можу любити своє місто лише вдень. Уночі, разом з усіма своїми вбивцями, грабіжниками та повіями, Відень також лишається моїм коханим Віднем, — ​відповів Шобер і знову надів окуляри. 

Міхаель вимкнув двигун і поспішив до задніх дверей, щоб допомогти вийти своїм поважним пасажирам. 

— Гарного вечора, мої панове! — ​урочисто побажав він їм. 

Ті відповіли й неквапно рушили до дверей кнайпи. 

— Не знаю, як ти, а я зараз убив би за чарку доброго коньяку, — ​промовив Реннер, полишаючи знову звертання на «ви», до якого повернувся в авто. 

Чоловіки, мов за командою, насадили капелюхи глибше на голови. Вечір був по-осінньому прохолодний. Міський туман безликим привидом блукав поміж темних стін, огортаючи час від часу одиноких перехожих, мовби й справді велетенська бентежна душа намагалася знайти собі нове тіло. 

— Щодо справи, через яку ти мене покликав… — ​почав було Шобер, але канцлер його перебив: 

— Зайдімо досередини. Тут збіса холодно. 

— Авжеж, — ​мусив погодитись Шобер, тим більше, що Реннер вже вхопився за масивну ручку кнайпових дверей і потягнув їх до себе. З протилежного боку гостей зустрів усміхнений оберкельнер, який тут виконував роль метрдотеля. 

У «Grazer Hof» було душно й гамірно. Більшість підхмелілої публіки — офіцери-американці та віденські комерсанти. Словом, ті, кого мало обходила післявоєнна інфляція австрійської крони та кого не лякали ціни в меню. 

Шобер мусив знову протерти запотілі окуляри. Після чого, без найменшої втіхи, роздивився довкола. 

— Побоюєшся, що нас побачать газетярі? — ​запитав Реннер, поправляючи піджак і кількома рухами приводячи до ладу фризуру. — ​Що ж, дайте їм поживу. Усі знають, що я перебуваю останні дні на посаді канцлера, а тебе називають найімовірнішим моїм наступником. 

Шобер не відповів. Натомість дістав свою недокурену сигару, встромив її до рота й знаком попросив кельнера піднести йому вогню. 

— Жартую, не буває тут жодних газетярів, — ​буркнув Реннер, трохи роздратований тим, що той змовчав у відповідь на ці слова. 

Кельнер провів їх до віддаленого від решти столика, з якого тієї ж миті прибрав дерев’яну табличку з написом «Reserviert»[5]. Чоловіки замовили коньяк, дві порції картопляного салату, шніцелі, житній хліб та сир. 

— Це єдине місце в цілому Відні, де можна замовити мій улюблений «Rémy Martin»[6], — ​промовив Реннер, коли кельнер пішов. — ​Крім того, сир тут справжній, альпійський,