Марта Хіллерс - Жінка в Берліні, Марта Хіллерс

«Жінки в Берліні», знайшовши офіцера-покровителя й імітуючи інтерес. Може, це навіть не зовсім імітація (і це дає чудовий привід для віктимблеймінгу, тобто звинувачення жертви, такого поширеного у суспільстві). Адже коли задіяне тіло, людина не може бодай трохи не «включитися»?.. Хай там як, дисоціація тут не пройде. Рабічєв, як і всі інші «івани» певного рангу, не хочуть звичайного «м’яса». Вони свідомо чи несвідомо налаштовуються на те, що мовою секс-індустрії називається the girlfriend experience, тобто секс «із душею», а не механічне тертя. Я колись читала відгуки таких незадоволених клієнтів (їх називають «джонами» — чи не ті самі «івани»?) Мовляв, «кого це мені підсунули, вона ж у ліжку дерев’яна!»

Це якраз і є епістемне насильство в усій своїй красі: чоловіки просто не привчені помічати ситуацію визиску, їхній привілей полягає у тому, що їм ніколи не треба про це думати. У мирний час або за наявності власних коштів та чи та жінка ніколи не стала би зустрічатися з умовним «джоном» чи «іваном» — але і «джонові», й «іванові» про це якось не йдеться. Так, майор упритул запитує авторку, чи він їй подобається — мовляв, якщо ні, він зараз же піде. І можливо, в контексті якого-небудь «Айвенго» ця сцена могла би навіть потягнути на романтичну, проте в розгромленому Берліні, де на кожну жінку полюють орди ґвалтівників, подібне звучить як мінімум лицемірно. Але найсмішніше, що власного лицемірства майор не зауважує.

Якщо бодай гіпотетично узагальнити, то одна ця коротка розмова із книжки здатна підважити цілу купу уявлень, які у нас досі вважаються романтичними. Мабуть, багато хто пам’ятає світлину Альфреда Айзенштадта 1945 року, відому під назвою «День перемоги на Таймс-Сквер», на якій матрос пристрасно цілує дівчину, вхопивши її в обійми. Однак та дівчина через багато років зізналась, що нічого романтичного насправді не відбувалося. Матрос узагалі був не її коханим, а випадковим перехожим напідпитку, який знічев’я вирішив її поцілувати, а фотограф «вдало» зазнімкував цей момент. Так фото, на якому зафіксовано акт насильства, стало романтичною іконою. І якщо подивитися на масив літератури і мистецтва крізь лінзу цього одного смислу, підказаного авторкою «Жінки в Берліні», можна вжахнутися.

Авторка взагалі не з тих, хто шукає легких шляхів. Вона безстрашно описує спектр емоцій, які переживає у «стосунках» із майором, вже цим відкриваючись до потенційної стигматизації. Адже не всі її емоції є негативними. В чомусь майор їй навіть справді подобається. Було би на порядок простіше сказати світові: мене було взято силою і я не відчуваю нічого, крім ненависті. Це зрозуміло будь-кому — чорно-біла картинка, ніяких зайвих нюансів. Взагалі відвертість трохи ускладнює і моє завдання: чи варто розкривати карти жінки, яка імітує інтерес до чоловіка, шукаючи захисту? Може, краще нехай всі «джони» й «івани» світу і далі гадають, що «вона» їх «кохала»? Може, так буде безпечніше, і сестри мої спасуться?.. Але знову (вкотре) не проговорити ці сенси означає закрити їх у вакуумі ще на невизначений час. Жінка і надалі опинятиметься не просто по той бік судження, а взагалі поза межами етичного кодексу.

«В кінці цієї війни, окрім решти поразок, нас чекає і поразка чоловічої статі», — пише авторка. З одного боку, вона говорить про Третій Райх. Так, звісно, нацисти програли війну. Але німці-чоловіки, які не брали участі безпосередньо в бойових діях, теж програли. Вони були готові ховатися у підвалах (знову ці підвали!) за спинами своїх жінок і навіть прирікати їх на зґвалтування. Однак тут, як виглядає, йдеться не так про Другу світову, як радше про певну ідеологію, згідно з якою жінки повинні зайняти «своє місце» у цьому світі. Чоловіки тієї епохи зрадили своїх жінок, стенувши плечима і сказавши: та хіба ж ми сторожа сестрі своїй? Французи обстригли своїх жінок на знак ганьби за те, що ті «спали з німцями». Про жінок у радянській армії написала Світлана Алексієвич: вони були потрібні на фронті, проте в мирний час багато з них мусили приховувати це, тому що далі починалася територія стигми. Жінка, яка провела чотири роки в окопах з мужчинами, мабуть, «нечиста».

Хотілося би, щоб ґендерні смисли Другої світової, так трагічно законсервовані на багато десятиліть, як і всі холодні і гарячі війни, нарешті вичерпалися. І ми вже маємо певні здобутки. У нас є «невидимий батальйон» жінок на фронті, який насправді вже не невидимий; українські режисерки Світлана Ліщинська, Аліна Горлова й Ірина Цілик зняли про них фільм. Наше феміністське лобі зараз потужне, як ніколи. 2019-й — перший рік, коли фейсбуківська стрічка на восьме березня принесла не квіти і «день краси», а день боротьби за права жінок — причому це озвучували не тільки жінки. Але є й ті українські жінки, які зазнали і зазнають визисків і насильства на окупованих територіях. Ми не сміємо про них забувати, не сміємо їх стигматизувати. Ми більше не сміємо нічого замовчувати. Зараз ми мусимо, як колись радила жінкам своєї країни алжирська письменниця Асся Джебар, якомога більше говорити і проговорювати.

Зрештою, хіба ж ми не у своєму домі?

Передмова

В трьох густо списаних шкільних зошитах містяться записи авторки від 20 квітня по 22 червня 1945 року. В липні 1945 року вона передрукувала їх на друкарській машинці для близької їй особи. Тоді ж ключові слова й фрази було розшифровано й перетворено на речення, натяки — уточнено, додано окремі спогади. Неприкріплені аркуші з кривулями зайняли належне їм місце. Так з’явилася 121 сторінка машинопису з невеликими інтервалами між рядками, надрукована на сірому воєнному папері. По декількох роках ці записи потрапили на очі знайомим авторки, зокрема письменникові Куртові В. Мареку (псевдонім — К. В. Керам), який дійшов висновку, що ці сторінки, крім того що фіксують особисті переживання, є також важливим документом свого часу. Він передав нотатки видавцеві в Нью-Йорку. І там восени 1954 року друком вийшов переклад їх англійською. Влітку 1955-го щоденники видали вже у Великій Британії. Відтоді з’явилися переклади шведською, норвезькою, нідерландською, італійською, японською, іспанською, французькою та фінською мовами.

Співчутливе і вирозуміле сприйняття цих щоденникових записів у стількох країнах, а також віра в цілющу силу часу, який відтоді минув, переконали авторку погодитися і на німецькомовне видання. З огляду на повагу до людських почуттів усі імена й численні деталі в рукописі було змінено місцями чи переінакшено. Те, що авторка побажала залишитися анонімною, зрозуміло, мабуть, кожному читачеві. Власне, її реальна особа не має принципового значення ще й тому, що зображено тут не цікавий унікальний