Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

-- Ми повинні знайти це місто, -- сказав він. – І ми повинні знайти його раніше від інших.

-- В чому справа? Очевидно, що не в грошах.

Хольгрен похитав головою.

-- Давай поговоримо в іншому місці.

Я поклала кілька мідяків і пішла за ним на вулицю. Ось тобі й спокійний вечір.

Він вирушив довгим звивистим маршрутом до річки Оз, ухиляючись від возів, карет і смердючого вмісту нічних горщиків, що, не дивлячись на сувору заборону, лився з вікон. Я йшла поряд з ним, трішки прискоривши крок, щоб не відставати від його широкої ходи. Я питала себе, що могло зацікавити його в цій дурній затії. Мушу признати мене мучила цікавість. Хоча ми знайомі з Хольгреном пару-трійку років, я майже нічого не знала про його особисте життя. Він був замкнутим, навіть самітником. Маги – вони такі, і Хольгрен не був винятком.

Ми звернули з вузької кривої Алеї Гробарів у ще вужчий провулок між двома вибіленими будинками, що немов моряки у відпустці, п‘яно спиралися один на одного. В кінці провулка ми спустилися потрісканими, оброслими мохом сходами до ріки.

Оз текла через місто великими петлями. Деякі ділянки були красивими, оздобленими кам‘яними доріжками й древніми деревами, гілки яких схилялися до води. Інші частини впиралися в задні стіни чинбарень, склепів та злиденних осель. Відрізок позад Алеї Гробарів аж ніяк не нагадував парк, і я вдавала, що не бачу безформних, промоклих грудок, що пропливали повз нас, які могли бути сміттям, або чимось гіршим.

-- Ти запрошуєш мене в найприємніші місця, Хольгрене, -- Я підняла камінець і кинула його у воду. – Може врешті скажеш в чому справа?

-- Мені важко про це говорити, Амро. Я про це нікому не розповідав.

-- Для мене це честь.

-- Ти мусиш завжди все ускладнювати?

Я прикусила язика. Він мав рацію.

-- Пробач. Продовжуй.

-- Коли я був малим, то вчився Мистецтву в магістра Івуста. Десять років я горбатився у нього в учнях. По закону, після семи років я повинен був стати підмайстром. Я володів умінням і контролем. Але провалив нездійсненне завдання, яке він мені дав, і мене з ганьбою прогнали. Він був жорстоким магістром, схильним бити й морити голодом своїх учнів, але це не виправдовує того, що я зробив, щоб помститися.

-- Через свою юнацьку пиху і лють, я уклав умову з темними силами й, скориставшись Мистецтвом, вбив Івуста. Це було давно, і я вже не той хлопчисько, який це вчинив. Однак, з того парубка виріс цей чоловік, і за свій гріх згідно з укладеною умовою, після смерті я втрачу свою душу.

Якусь мить я просто стояла. Не знала, що сказати чи зробити. Я поклала руку йому на плече, проте він скинув її.

Думаю, я мала бути шокованою. Я й гадки не мала, що він здатен на таку жорстокість, чи на таку тупість. От тільки, в моєму дитинстві були часи, коли я була готова продати душу, щоб назавжди позбутися батька. Час проведений в гноївці під будинком, щоб сховатися від п‘яних побоїв чи ще чогось гіршого, час, коли я вислуховувала, як замість мене страждала мама.

Єдина різниця між мною і Хольгреном полягала в тому, що він мав чарівну силу, щоб виконати своє бажання. Я скористалася ножем для чищення риби. Були речі, яких Хольгрен також не знав про мене.

-- Скажи щось, -- обізвався він.

-- А до чого тут Тагот? – запитала я.

-- Що ти знаєш про легенду, яка окутує його?

-- Гадаю, те, що й всі. Древнє місто, ним правили Боги- Близнюки, брат і сестра зі здатністю жити вічно й пожирати душі. Їх знищила конкурентна сила, король-чарівник, ім‘я якого загубилося в історії.

-- Доволі близько. – Він зупинився, підняв камінець і жбурнув його у воду. – Здатність дарувати вічне життя…

-- Та годі. Хольгрен Безсмертний? Щось мені це не подобається.

-- А мені подобається. Краще ніж Хольгрен Вічний Страдник.

-- Думаєш, Герцог полює за цим? За безсмертям?

Він кивнув.

- Він боїться смерті… о, звісно, що не смерті інших. Але якщо глянути на його мотивацію, майже кожне божевілля, яке йому приписують, має свою внутрішню логіку. Купання в крові ненароджених. Винагороди у Виборгу за знищення ворон і сов, провісників смерті. Заборона похоронних процесій в радіусі півтора кілометра від його палацу. Усунення з палацу портретів і статуй мертвих предків. Купівля…

-- Я розумію, куди ти хилиш, -- перебила я його. – Чому ти гадаєш, що пошуки Тагота чимось відрізняються від його інших шалених, марних спроб уникнути неминучого?

-- Ця пропозиція надто примітна, надто публічна, щоб бути простою забаганкою.

-- Хольгрене, повинен бути якийсь інший спосіб вилізти з твого боргу… якийсь певніший спосіб.

Я хотіла сказати, якийсь спосіб, що може дійсно спрацювати.

-- Гадаєш, якби був інший спосіб, я б його досі не випробував? Щось направило його сліди у Тагот. Хоча я не знаю, що це було, мені достатньо знати, що він хоче його знайти. – Хольгрен стиснув мої руки в своїх. – Я хочу і потребую твоєї допомоги, Амро. Я бачив, як ти прослизала і вибиралася з місць під такою доброю охороною, що навіть миша не проскочить непоміченою. Спостерігав, як ти знаходила цінності так старанно заховані, що я не виявив би їх навіть використовуючи Мистецтво. Твоє вміння буде неоціненним. Але якщо ти вирішиш не допомагати мені, я піду сам.

-- Лестощі, Хольгрене? Видно, ти в розпачі. – Я забрала руки й пішла геть від нього.

-- Це не лестощі, це правда. Пам‘ятаєш як ти пробралася у винний підвал Лорда Морно і вкрала цілий ящик