Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Наше кладовище належить громаді. Чи пе так? Адже це взагалі громадський пам'ятник? /

— Звичайно, Тафарделю.

— Тоді чому тільки цей громадський пам'ятник у Клошмерлі не має девізу нашої республіки: "Свобода, Рівність і Братерство"? Чи ж таке недбальство не грає на руку реакціонерам і кюре? Хіба цим республіка не засвідчує мовчки, що її влада закінчується на порозі вічного Життя? Хіба це не визнання того, що мертві виходять з-під впливу лівих партій? Сила церковників, пане П'єшю, в тому, що вони привласнюють собі небіжчиків. Було б важливо показати, що ми так само маємо на них право.

Запала глибока мовчанка, коли мер уважно обмірковував висупуту пропозицію. Нарешті він відповів з панібратською відвортістю:

— То ви хотіли зпати мою думку, Тафарделю? Небіжчики — це небіжчики. Даймо їм спокій.

— Справа но в тому, щоб їх турбувати, а щоб захистити від зазіхань реакції. Бо ж відокремлення церкви від держави кінець кінцем...

— Навіщо морочитися цим питанням, Тафарделю? Повірте мені: ми б узялися за справу, яка б нікого не зацікавила й не справила належного враження. Адже ніхто не перешкодить кюре ходити на цвинтар. Чи не так? Чи то ходити частіше від інших? Ну, понаписуємо девізів на мурах. А що це дасть? Та й потім мертві, Тафарделю, це вже минуле. А нам слід дивитись у майбутнє. Я від вас чекаю ідеї саме стосовно майбутнього.

— Тоді, пане П'єшю, я повертаюся до своєї пропозиції щодо муніципальної бібліотеки, де б ми мали вибір книг, здатних просвітити розум наших мешканців та завдати останнього удару по старих забобонах.

— Не варто гаяти часу з цією бібліотекою. Я вам уже казав: клошмерляни ваших книжок но читатимуть. їх цілком задовольняє газета. Може, ви гадаєте, що я багато читаю? Ваш проект заподіяв би нам багато шкоди і дав би дуже мало вигоди. Пошукаймо краще чогось більш ефектного, співзвучного нашій добі поступу. То ви таки геть нічого не бачите нового?

— Я ще подумаю, пане мер... Але дозволю собі нескромність запитати,— може, у вас...

— Так, Тафарделю, у мене є ідея. Я вже віддавна її обмірковую.

-— О! Гаразд, гаразд! — озвався секретар. Але він нічого більше не спитав, хоч, узагалі кажучи,; не існує у світі такого, що б зовсім відбило у клошмерля-1 нина охоту до подальшої розмиви. А Тафардель навіть не виявив цікавості. Він тільки вдовольнився тим, що схвалив почуте. і

— Якщо у вас є ідея, то мржна вже не шукати іншої. Тоді Бартелемі П'єшю спинився посеред площі побіля

липи й кинув оком у напрямку великої вулиці, щоб упевнитись, чи ніхто не йде до них звідти. Потім підніс руку, до потилиці, збивши капелюха на очі. Він стояв, дивився собі під ноги й лагідно потирав шию. А врешті відважився й заговорив.

— Скажу вам, Тафарделю,/. свою ідею...— мовив він.— Я надумав поставити громадським коштом одну споруду.

— Споруду? Громадським коштом? — здивовано перепитав секретар, відразу прикидаючи, яка сума витрат із податків може викликати невдоволення клошмерлян.

Однак він не спитав, що це буде за споруда і яку суму доведеться в неї вкласти. Він знав мера як людину вельми здорового глузду, обережну й дуже вивертку.

Той заговорив сам:

— Еге ж, споруду! Яка принесе користь як з гігієнічного, так і з морального боку... Вгадайте, якщо ви кмітливий, Тафарделю. Подумайте трошки...

Ерне Тафардель широко розвів обидві руки: мовляв, поле для припущень безмежне й просто нерозумно в них вдаватися. По цьому П'ешю востаннє збив наперед капелюха, що затінив йому обличчя, тоді примружив очі,— праве, ядс завжди, трохи дужче, ніж ліве,— щоб. гаразд оцінити враження, яке його ідея справить на співрозмовника, і виклав суть справи:

— Я хочу збудувати пісуар, Тафарделю.

— Пісуар?! — аж вигукнув секретар,— такою-бо важливою видалась йому ця ідея.

Мер розтлумачив вигук інакше.

— Іншими словами,— мовив він,— нужник.

— О! Я вас добре зрозумів, пане П'єшю.

— То що ви на це скажете?

Про таку грандіозну, та ще й несподівано відкриту ідею важко висловити думку відразу. Поспіх у Клошмерлі перешкоджав правильному судженню. Щоб краще добрати ладу у своїх думках, Тафардель щиглем збив пенсне зі свого конячого носа, підніс до рота, похукав на скельця вологим смородом і протер їх хусточкою, аж поки зони знов стали прозорі. Пересвідчившись, що на склі не зосталося жодної порошинки, він усадовив пенсне на

попереднє місце з урочистістю, яка відповідала винятковому значенню розмови-. Ці жести повністю заспокоїли: П'єшю: по них він бачив, що його одкровення справило1 бажаний ефект. Тафардель зо три рази, гмукнув у кістляву, завжди в> чорнильних плямах, руку і погладив свое черевце. І,тініьки тоді промовив:

— Як на ідею, пане мер, то це таки ідея! Ідея воістину республіканська. В усякому разі, сумісна з духом партії. Захід вищою мірою* демократичний, та Ще й гігієнічний, як ви оце слушно висловились. Подумати тільки, що великі сеньйори Людовіка XIV мочились просто на сходах палаців! Що ж, за королів це, можливо, було й пристойно. Пісуар — дуже корисна річ для зростання добробуту населення, не те, що Поноссові процесії.

— А як на вашу думку,—спитав мер,— це вдарить по макітрі Ламоліра, Манігана та— все їхнє охвістя?

Секретар вичавив із себе низку скрипучих звуків" що правили йому за сміх,— рідкісне явище у цієї сумної і невизнаної людини, радість якої немовби покривала іржа — адже вона радістю послуговувалася тільки для доброї справи й з великої нагоди, як от після перемоги над ненависним обскурантизмом, що й досі обсновує французьку провінцію-.

— Я цілком певен, пане П'єшю, що вплив вашого проекту на громадську думку буде для них дошкульним ударом.

— А Сен-ПІуль? А баронеса де Куртебіш?

— Авторитет колишніх аристократів неодмінно зазнав поразки! Це буде чудова демократична-перемога, нове підтвердження наших невмирущих засад! Ви про це говог рили в. комітеті?

— Ще ні... В комітеті є кілька заздрісників... Я розраховую, Тафарделю, на вашу красномовність, щоб подати й просунути цей проект. Адже ви вмієте так гарно затикати рота буркунам.

— Можете цілком покластись на мене, ггане мер.

— Отжо, домовились! Ми виберемо день. А поки що — ні гугу! Гадаю, буде весело!

— Я теж так думаю, пане П'єшю!

Від задоволення мер то насовував капелюха на еаме чоло-, а то збивав аж на потилицю. Вкрай улещений похвалами:, бажаючи їх слухати: ще/ і ще, він раз у раз по-селянському безпосередньо примовляв до секретаря: "Оце штука!" і "Ось побачите!" — і все потирав собі потилидто-, яка йому свербіла від думок.' А Тафардель щоразу винагороджував його новою похвальбою.

Була чудова година: саме западав осінній вечір, а безмежне ясне небо угорі наповнювали останні переспіви пташок і його світла блакитьі ледь помітно рожевіла, що обіцяло спокійний присмерк. 'Сонце сідало 8а Азергськи-ми горами — його промені осявали ще кілька хребтів, що підносилися над тихим лісовим океаном, та деякі місця на покраяній Саонській рівнині, де його промені утворювали світляні озера. Урожай був гарний, вино мало вдатися предобре. Було з чого радіти в цьому закутні божо-лейського краю! Вуха клошмерлян повнились торохтінням бочок. Каштани тремтіли від північно-східного бризу, і його свіжі подуви, що протинали теплувате повітря площі, пахли вином. Всюди стояли бризки від чавлених грон, а з кубів капала виноградна горілка.

Двоє чоловіків край тераси милувалися заспокійливим вечором. Апофеоз кінця осені видавався їм щасливою прикметою. Нараз Тафардель спитав:

— До речі, пайе мер, а де ми поставимо оту нашу споруду? Ви про це подумали?

Мер усміхнувся широкою усмішкою, в якій взяли участь усі зморшки його погрозливо веселого обличчя. Ця усмішка могла правити за добру ілюстрацію знаменитого політичного девізу: "Правити — це передбачати". Бо в пій проступало задоволення Бартелемі П'єшю з того, що він почуває себе могутнім, грізним володарем сонячних багатств та льохів, де зберігаються найкращі вина, породжені схилами між західними ущелинами та відрогами Брульї. І ця усмішка, живлена такими відчутними життєвими успіхами, була водночас виявом жал-ю до хирлявого Тафарделя, бідолахи, що не мак ані латочки землі, ані кущика винограду,— жалю, який відчувають люди дії до писак та всяких диваків, що витають у незбутніх мріях. На щастя, секретаря від іронії боронив щит щирого запалу й віри .у визвольні місії. Ніщо не могло ані зачепити, ані образити Тафарделя — хіба що незбагненний відступ співрозмовника перед його смердющими сентенціями.

Присутність мера бадьорила його людським теплом, підтримувала у нього в серці священний вогонь самоповаги. У цю хвилину він чекав на відповідь того, про кого клошмерляни казали: "Наш П'єшю не стане дурно плескати язиком",

Мор і справді не став дурно плескати язиком.

— Ходімо подивимось на те місце, ТафарделюІ — просто мовив він, рушивши в напрямку головної вулиці.

Велике слово! Слово людини, яка все визначила заздалегідь. Слово, що може зрівнятись хіба з Наполеоновим, коли Наполеон, проїжджаючи поля під Аустерліцом, заявив: "Отут я дам битву".

II

КЛОШМЕРЛЬ БОЖОЛЕЙСЬКИЙ

Гадаємо, читачеві не кортить так дуже, як Тафарделеві, дізнатись, де Бартелемі П'єшю задумав поставити свій витвір у суворому архітектурному стилі, що відгонитиме римською пишнотою, хоч цей мер і претендує па новаторство (він, очевидно, вважає, що пісуари ввійшли в побут за революцій). Тож залишмо обох чоловіків — нехай собі йдуть неквапною ходою туди, де має бути громадська вбиральня, задумана скорше, щоб завдати удадэу пані баронесі Альфонсині де Куртебіш, кюре Поноссові, нотареві Жі-родо та іншому охвістю реакції, аніж для великої вигоди чоловічої половини клошмерлян. Власне, згодом ми наздоженемо мера та його секретаря, що повільно простують собі до головної вулиці. А спершу нам слід поговорити про божолейський край.

На захід від шосе № 6, що з'єднує Ліон в Парижем, між Ансом і околицями Макона, на відтинку близько сорока п'яти кілометрів розкинулася сторона, що разом з Бургундією, Борделе, Апжу, Кот-дю-Роном та іншими землями поділяв честь виробляти найславнозвісніші вина Франції. Імена "Бруль'і", "Моргон", "Флері", "Жульєна", "Мулен-а-Ван" прославили Божоле. Та поряд з цими великими іменами існують і інші, не такі відомі, а проте не гірші своїми прикметами.