Лада Лузіна - Меч і хрест

Жінка квапливо підсунула червону в білі горошини чашку дочці Марійці, яка сиділа за столом, і почала обробляти око, що залишилося, продовжуючи косувати на екран.

Дочка, прилаштувавши перед тарілкою обгорнену в газету товсту книжку, меланхолійно доїдала вівсяну кашу.

Утім, коли б не фірмові самоварні щоки і мідно-рудий колір волосся, запідозрити в цій непоказній панночці дочку такої бурхливокиплячої матері було б практично неможливо. У Марійки було обличчя аскета, що звик до несмачної, але корисної їжі та нецікавого, але правильного життя, кругле, як циферблат годинника, який нікуди не поспішає і ніколи не спізнюється. Безлика зачіска у вигляді пуританської дульки, футболка навипуск і поглядонепроникна спідниця до п’ят точно доповнювали образ ідеальної ботанічки.

Відвівши погляд від книжки, дочка з цікавістю подивилася на екран в надії побачити там свого батька. Живіт телевізора рябів кадрами вранішньої хроніки. Вулиця Фрунзе, залита водою, хоровод робітників біля відсунутого каналізаційного люка, з-поміж яких на секунду промайнуло заклопотане чоло якогось парубка з яскраво вираженими східними рисами, що поглянув раптом на Марійку впритул чорними, як вовчі ягоди, очима…

«Причини аварії поки що невідомі, – перейшов телевізор на трагічний тембр, – але жителі району охоплені панікою. Деякі з них досі пам’ятають Куренівську трагедію 13 березня 1961 року, коли потоки рідкої грязюки затопили приватний сектор. Рівень води досягав тоді висоти другого поверху. Тисячі жителів загинули».

– Що ж вони не кажуть, що ті, кого їх рятувати послали, теж загинули?! – завчено заголосила мати, яка давно чекала приводу запанікувати. – Що ж це робиться, га? Адже й тато наш зараз там, аварію ліквідовує.

– Кар-р-р-р-р-р, – розкотисто прокоментував цей факт чорний ворон.

– Розкаркався! – ще більше обурилася жінка й замахала руками, намагаючись прогнати птаха, здатного накликати біду.

– К-рр, – коротко висловив свою думку про неї той і полетів геть.

«А тепер новини культури, – радісно оголосила ведуча новин на телеекрані. – Сьогодні в Київському музеї російського мистецтва відкриється виставка».

– Знову читаєш! – без переходу накинулася мати на Марійку. – Що це? Підручник?

Марійка зніяковіло поглянула на матір – брехати вона не вміла.

– Що? – миттєво завелася мати. – Знову?! Знову «Майстер і Маргарита»? Скільки можна? Краще б предмет повторювала!

– Мамо, – тихо озвалася Марійка без надії на помилування, – ти ж знаєш, я дуже давно все вивчила. Я все знаю на «відмінно».

– Усе знаю… Вона все знає! Чого ж ти при цьому така дурка! – остаточно вибухнула мама й раптом жалібно заголосила, зсутуливши плечі та зморщивши обличчя. – Та чи ти ж у мене потвора, чи неповноцінна яка!.. Чого ж тобі так не таланить? Двадцять два роки, і жодного парубка! Я у твоєму віці вже тебе народила! У Тетяни Петрівни дочка вдруге заміж виходить! А ти все вдома сидиш і книжки про любов читаєш. Може, тобі хто поробив, зурочив? Сходила б до якої-небудь бабці, чуєш? – Голос матері несподівано став благальним. – Я тут у співробітниці адреску взяла. Вона каже: допомагає. Сходи, доцю, попроси, щоб тобі вінець безшлюбності зняли.

– Матусю, – приречено скривилася Марійка, – ну навіщо ці дурниці?

На одну тужливу, як шлунковий спазм, мить їй стало нестерпно соромно за власну нікчемність і страшенно жаль матір, яка народила на світ пустоцвіт.

І захотілося зникнути… Чи затулити вуха.

– Ну сходи, доцю. Хіба тобі важко? – єлейно попросила мама. – Я тобі й грошенят дам. Гаразд? – І, не залишаючи Марійці паузи для подальших заперечень, витягла з сумки, що висіла на ручці холодильника, загорнуті в папір гривні й метушливо виклала їх на стіл поряд із Марійчиним ліктем.

– Гаразд, – безуспішно спробувала втекти та. – Я пішла. А то на іспит запізнюся…

– Гроші не забудь, – вже суворо наказала мати.

Упокорившись долі, дочка засунула папірці в книжку і рвонула в коридор.

– Ой, мамо! – сумно схлипнула вона, в сто тридцять перший раз натикаючись на старий безробітний велосипед, подарований батьками до її п’ятнадцятиріччя.

– Під ноги дивитися треба! – обізвалася мама.

Скоцюрбившись навпіл, Марійка перечекала мить гострого болю й погладила майбутній синяк.

У неї завжди було погано з координацією рухів. Вона не вміла танцювати й на велосипеді їздити так і не навчилась, – утримавши рівновагу декілька секунд, враз завалювалася в найближчі кущі…

Але вона намагалася не думати про це.

Вона думала про реальні й літературні прототипи булгаковського Воланда, про оспорювану численними істориками дату заснування Києва, про доцільність об’єднання язичницьких і православних свят… Але тільки не про себе саму.

Навіщо думати про сумне?

Негарно посварившись із матір’ю Марійки, ворон повернувся на Андріївський узвіз і, облетівши навколо багатовежного готелю «Андріївський», вибрав одне з вікон адміністративної частини, що здається керівництвом під офіси платоспроможним фірмам.

«Ка-а-а-а-а», – по-чоловічому схвально крякнув він, і цього разу з ним важко було не погодитися.

Дама, що сиділа за начальницьким столом, була справжньою красунею!

Проте і в ідеально дорогому її костюмі, і у вузьких окулярах в золотій оправі, що перекреслюють гостре і небезпечне, як ніж, обличчя, і у величних прикрасах, бездоганних з точки зору смаку, вгадувалося все ж щось дивно безстатеве, якась майже патологічна зневага до власної зовнішності. Підбираючи одяг і аксесуари, ця дама напевно до міліграма зважувала в думці, наскільки вони підкреслять її статус і клас, ні на секунду не замислившись над тривіальним «to be or not to be»? – «Личитимуть вони мені чи ні?».

«Ка-а-а-а-а…» – ворон задумливо схилив голову набік.

Але сувора дама, що вросла правою щокою в сріблясту телефонну трубку, знову його не почула. Адже, по-перше, шибки в її офісі були звуконепроникні. А по-друге, Катерина Дображанська була стовідсотково переконана: у світі немає нічого важливішого за цю телефонну розмову, і навіть звістка про близький кінець світу навряд чи відвернула б її увагу.

– Так, значить, ваше рішення остаточне? – грізно спитала Катерина у слухавки. І на обличчі її була написана остання стадія людиноненависництва, але голос звучав рівно і стримано, що, безумовно, свідчило про її надзвичайну силу волі.

Що саме відповіла їй невихована слухавка, нам лишилося невідомо, але тієї ж секунди Катя розлючено шпурнула сріблястий апарат у вікно.

Скло мужньо витримало удар, телефон розвалився, оголивши начинене дротами черевце, ворон ракетою зметнувся в небо, а слухавкометальниця люто вистрілила чорним поглядом у свого флегматичного заступника, що розташувався в кутку канапи.

– Усьому кінець! – прогарчала вона. – П’ять років праці псові під хвіст! Якщо вони побудують свій супермаркет поряд з нашим, я розорена. У них мережа, вони можуть дозволити собі понизити ціни. Вони переманять до себе всіх наших покупців… Чорт! Чорт! Чорт! Убила б! До речі, скільки коштує