Говард Лавкрафт - Поклик Ктулху

Сновидіння Г. Е. Вілкокса (Томас-стріт, 7, Провіденс, Род-Айленд)», а другий «Виступ інспектора Джона Р. Леграсса (Бьенвілль-стріт, 121, Новий Орлеан, Лос-Анджелес) на конференції Американського археологічного товариства в 1908 році – з нотатками на цю тему – і доповідь професора Вебба». Решта документів представляли собою короткі замітки, деякі з них розповідали про дивні сни людей, деякі листки паперу були повністю пописані цитатами з теософських книг і журналів, особливо часто зустрічалися праці В. Скотта-Елліота, а саме його «Атлантида та Загублена Лемурія». Також там були записи про стародавні таємні товариства та культи з посиланнями на уривки з таких робіт в області міфології та антропології, як «Золота гілка: Дослідження магії та релігії» Джеймса Фрезера і «Культ відьом у Західній Європі» Маргарет Мюррей. Вирізки з газет в основному стосувалися жахливих психічних захворювань і спалахів групового божевілля та манії навесні 1925 року.

У першій частині рукопису містилась одна дуже дивна історія. Виявляється, 1 березня 1925 року до професора Енджелла звернувся один худорлявий молодий чоловік, який мав дуже знервований та вкрай неохайний вигляд. Власне він і приніс той страшний глиняний барельєф, який я знайшов у ящику. Барельєф цей був тільки нещодавно виготовлений і глина навіть ще не встигла повністю висохнути. Гостя звали Генрі Ентоні Вілкокс, і мій дядько впізнав у ньому молодшого сина однієї вельми шанованої сім'ї, про яку він чув лише краєм вуха, проте знайомий з ними не був. Цей молодий чоловік вивчав скульптуру в Род-айлендської школі дизайну і жив у студії мистецтв Флер-де-Ліз, яка знаходилася неподалік. Вілкокса вважали дуже талановитим юнаком, хоча і досить ексцентричним, і він з дитинства привертав загальну увагу своїми дивними історіями і снами, які він мав звичку всім розповідати. Він називав себе «психічно надчуттєвим», але приземлені люди старого торгового міста вважали його звичайнісіньким диваком. Він ніколи особливо не брав участь у світському житті, тому поступово коло його спілкування звузилось до невеликої групи естетів, і то з інших міст. Незабаром навіть у студії мистецтв, в якій жив Вілкокс, і яка, до речі, вважалася досить консервативною, його почали вважати безнадійним і просто ненормальним.