Шолом-Алейхем - Йосиф, Шолом-Алейхем

Хіба він мав інший вихід? А тоді, коли "джентльмен" приходив під час якоїсь розмови голодранців, одразу ставало тихо, ні мур-мур, немовби ніхто й не розмовляв. Німі люди!.. Само собою зрозуміло, що "джентльменові" це дуже допікало. Але що я міг зробити? Проте я вам уже сказав, коли хочу чогось досягти, я нічого не пошкодую. Помалу, поступово мені все-таки вдалося завоювати їх довір'я настільки, що мені навіть дозволено було піти на їхню "дискусію". Там, сказали мені, виступить Йосиф з промовою.

Можете уявити собі мою радість, коли я дожив до цього Я матиму честь побачити того Йосифа і послухаю його промову.

Де відбудеться дискусія і коли вона відбудеться — цього аж ніяк не можна було дізнатися у них. Я навіть не хотів допитуватися, — я знав, що прийдуть у свій час і скажуть мені. У цих голодранців, треба вам знати, все робиться по секрету. Їхньою мовою воно зветься "конспірація" — я це слово знаю напам'ять і записав його собі в книжечку. Завжди, коли почую гарне слово, я одразу записую його собі в книжечку. Чи придасться воно, чи ні — не знаю, в усякому разі, не пошкодить.

Коротше кажучи, якось одного гарного літнього дня, у суботу це було, заскочили до мене двоє голодранців — у чорних сорочках, звичайно, — і покликали мене: "Ходімо!" — "Куди?" — "Байдуже! Ходімо з нами..." Нічого не вдієш, треба йти... І ми подалися ген-ген далеко, аж за місто і таки до лісу. Ідучи, зустрічали ми кожного разу іншого голодранця; сидить собі під деревом, дивиться ніби зовсім не на нас і буркне у безвість: "Праворуч!" або "Ліворуч!.."

Сказати, що я боявся, не можна, це — дурниці. Чого боятися? Просто мені не подобалось, що я, молода людина, купець, з певною репутацією, з гарними заробітками, для якого гроші — раз плюнути і тому подобноє, дозволяю хлопчакам, голодранцям вести себе за руку. Ви розумієте?..

Чого вам довго розказувати! Ми йшли, ішли та йшли, як то кажуть, полями й лісами, так довго, аж поки дісталися до високої гори. І тільки коли ми видряпались на цю гору і зійшли по той бік гори, я побачив перед собою море голів. Це сиділа на землі юрба голодранців, парубчаків у чорних сорочках, дівчат у блузках і просто молодь. А зібралося їх до біса! Боюся сказати, чи не три тисячі, а може, й більше. І тиша яка: муха пролетить — почуєш! Нишком, навшпиньки підійшли ми до табору, сіли на землю, і я почав придивлятися, де тут отой Йосиф. Нарешті, побачив... Уявіть собі, кого! Я побачив знайому людину, таки одного з тих голодранців, які разом зі мною обідали в ресторані у вдови... Отакої!

Перша моя думка була: "Оце все? Не більше?!! Оце той самий Йосиф?.. А я думав, що він не знати який. З рогами!.." Скажу вам щиру правду, мені майже приємно було — ні, таки дуже приємно було, що так вийшло... Я порівняв його з собою — не тому, що вважаю себе за таку видатну персону, краще якої немає на світі. Я себе не обманюю, знаю, що є кращі за мене. Але супроти нього... Ви розумієте? Я вам змалюю його точно, яким я його побачив у першу хвилину. Спершись на дерево, стояв невеличкий, виснажений, худорлявий чоловічок, з вузькими грудьми, із запалими щічками, вкритими хворобливим рум'янцем, ще зовсім ріденькою русявою борідкою; але чоло високе, біле, широке, брови густі, і очі сірі, наче в кішки, так і горять. І язичок у нього! Побий мене грім, якщо я можу навіть тепер зрозуміти, звідки взялася така сила у цієї істоти! Як він міг говорити так голосно, і так швидко, і так багато, і так довго, і з таким запалом, і з таким завзяттям, і з такою пристрастю? Мушу вам сказати, що то була не звичайна людська мова. Це був або перевертень, або якась заведена машина, або хтось з неба сипав словами, вергав вогнем. Або, може, це зовсім дерево говорило... Мені все здавалося, що ось-ось ця невеличка, сіроока істота із хворобливим рум'янцем на запалих щоках зніметься й полине слідом за своїми словами туди, кудись у височінь... Ні! Кажіть собі що хочете, я вже чув на своєму віку найвидатніших, найкращих адвокатів, але такої промови я ще не чув ніколи і, здається, ніколи вже не почую...

Скільки тривала його промова, не знаю — я не дивився на годинника. Я дивився на нього і на безліч голів, що сиділи на землі й ковтали кожне його слово, немов голодні і спраглі... Але хто тоді не бачив її, той зроду не бачив нічого прекрасного. Серед сили-силенної голів побачив я її: вона сиділа на землі, підібгавши під себе ноги, склавши руки на грудях, обличчя сяяло, щічки пломеніли, верхня губка дивилася вгору, а чудові черешневі очі всміхалися, і тільки йому, тільки йому... Чого мені критися? Я в ту мить заздрив йому! Не на його красномовність, не на ту пошану й оплески, що ними його нагородили, коли він закінчив промову, — не на це я йому заздрив, а на вираз обличчя, з яким вона на нього дивилася! За один такий її погляд я б віддав — сам не знаю що! Цей погляд промовляв без слів. Мені здавалося, що я чую її голос, як вона співуче вимовляє: "Ио-сиф!.." Я ж уже казав вам, що для мене дівчина — невелика цяця. Я вже бачив дівчат, бо я — молода людина, непогана з себе, можна сказати, з сучасних і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Але т а к на мене не дивилась за добрих часів моя жінка, мліючи з кохання до мене.. Я не полінувався і навмисне підійшов до неї ближче, сів майже коло неї, крутився, як муха, перед її очима, дзижчав їй над вухом, наче комар, та де там? Ніякої уваги! Очі її, немов дві п'явки, вп'ялися йому в вічі, а його очі — в її, і мені здавалося, що ці двоє, він і вона, нікого не бачать перед собою, тільки одне одного: він її, а вона його, і більше ніхто їм не потрібен. Муки смертні, скажу я вам, ніщо порівняно з тим, що я тоді пережив. Пекло палало в моєму серці, — я лютував, не знаю на кого: на "неї" чи на "нього", чи на обох, чи, може, зовсім на себе... Я того вечора прийшов додому з страшенним головним болем і ліг спати з думкою, що по вік життя ноги моєї не буде у вдови. На сімсот чортів вони мені здалися! Хто вони мені? Що, хіба не так?.. А прокинувшись уранці, я ледве дотягнув до тієї хвилини, коли годинник проб'є нарешті другу, час обіду, негайно подався туди і, як завжди, застав за столом усе товариство голодранців, та й він теж був між ними.

Не знаю, як ви, але я, коли бачу перед собою артиста, чи міністра, чи так видатну людину, хоч ми всі добре знаємо, що це — людина, як і всі люди, їсть так само, як усі, і п'є так само, як усі, — проте тільки-но дізнаюся, що це артист чи міністр, чи так видатна людина, мені вже здається, що він не такий, як усі інші, що є в ньому щось таке, чого не можна, як то кажуть, намацати... Так було зі мною, коли я побачив його після промови. Здається, той самий голодранець, що й раніш, а все ж не той. Щось є в ньому такого... Щось написано на його обличчі. Що саме — не знаю, але за це "щось" я віддав би не знаю скільки! Не тому, що воно мені потрібне. Нащо воно мені здалося? Ні до чого воно мені! Я хотів цього тільки задля неї, бо вона не відходила від нього й на хвилину. І навіть тоді, коли підходила до мене і говорила зі мною, вона теж мала на думці його, не мене. Я, треба вам знати, розуміюся на таких справах, зуби з'їв на цьому... Для мене почалося нове пекло. Раніше, перш ніж я дізнався, хто такий Йо-сиф, мені вимальовувався в уяві високий, гарний гомила, і мені було це неприємно, я заздрив і шалено ненавидів його. Тепер, коли я довідався, хто він такий, побачив, що не зовсім голодранець, такий, як і всі голодранці, мене злість узяла... Не знаю, на кого саме — чи на неї за те, що так обожує його (а що вона його обожує, — це навіть сліпому видно), чи на нього за те, що йому бог дав такий дар слова, чи, може, на самого себе — чому я не маю такого хисту?.. Не тому, що він мені дуже потрібний. Навіщо він мені здався? І не тому, боронь боже, що я без'язикий. Не думайте. Я, коли схочу говорити — то вмію! Я вже якось виступав на засіданні, і не аби де, а в "Купецькому клубі". Люди кажуть, що я говорив непогано, зовсім непогано... Біль і досаду, що пойняли мене, не можу вам словами описати. Це треба зрозуміти, ні, відчути, треба бути на моєму місці, приходити щодня до ресторану, бачити її у сніжнобілому фартушку, бачити її гарне, ясне личко, слухати її солодкий, чарівний голос, її сміх, що немов бальзам для серця, і разом з тим бачити й о г о і почувати, що це все цілком для нього, тільки для нього одного і більш ні для кого!.. Ні, треба його прибрати з шляху, треба, щоб він зник, треба здихатися його. Але як? Я ж не піду труїти його або стріляти: я ж не розбійник... Викликати його на дуель? — Фе! У "романах" викликають на дуель, та й то я не вірю, що це правда, це просто так собі, заради краси... Така моя думка... Я знайшов ліпший вихід: переговорю з ним, як то кажуть: "Віддам ключі злодієві в руки..." Еге ж, дотепна ідея? І недовго думаючи, — не люблю довго думати, — я звернувся до нього якось після обіду:

— Знаєте що? Я маю до вас пильну справу. Хочу з вами поговорити.

А він? Хоч би здригнувся. Нічого! Тільки звів на мене свої простодушні сірі очі, ніби кажучи: "Я вас слухаю".

— Ні, — кажу я йому, — ні, не тут. Я хочу, щоб це було, як то кажуть, віч-на-віч.

— Ходім! — звертається він до мене і виводить мене на вулицю, стає проти мене і чекає, начебто кажучи: "Ну, чого мовчите?"

— Не тут! — відказую я йому. — Коли можна вас застати вдома?

— Я можу зайти до вас... — відповідає він мені і зразу ж спохвачується. — А коли хочете... приходьте до мене завтра о... (і він виймає годинника) з десятої до одинадцятої ранку... Ось маєте мою адресу.

Так закінчує він, потискує мені руку і дивиться просто у вічі, як то кажуть: "Конспірація!.."

— Конспірація, не турбуйтеся! — заспокоїв я його, і ми розходимось кожен у своїх справах.

Звісно, я тієї ночі не спав. Я, розумієте, лежав, мучився, одно тільки думаючи: що я йому скажу, приміром? З чого мені почати? І що я зроблю, якщо він мені скаже:

— Пане джентльмен, чого вам втручатися в чужі справи? Що ви запанібрата, пане джентльмен, з дівчиною, яку один з голодранців вважає за наречену вже бозна-скільки часу?..

Що відповісти на це? Або що я зроблю, коли він, скажімо, візьме мене за комір і скине з усіх східців? Хоч, з другого боку, я його не боюся, — чого мені його боятися? — я ж прийшов у справі.