Шолом-Алейхем - Пасха на селі, Шолом-Алейхем

Крім вітряка, він ще має крамницю. Таки оту, що належала колись Нахмену Вербівському. Хитрощами він виторгував усе у Нахмена, забрав у нього крамницю й вітряк... Завжди в цю пору вітряк працює. А тепер ні. Тепер тут тихо. Немає вітру. Дивна пасха, пасха без вітрів. Через те не крутиться вітряк.

Для наших друзів, Файтла і Федька, це якраз непогано. Коли вітряк не працює, можна його краще оглянути. У вітряку є що оглянути. Сам вітряк не такий цікавий, як колода, що лежить біля нього, з колесом на кінці, щоб повертати вітряк туди, звідки вітер дме. І ось на цю колоду посідали товариші, і тільки тут у них почалася розмова, одна з тих розмов, що не має ні початку, ні кінця.

Файтл розповідає дивниці з міста. Тато взяв його якось з собою до міста. Він був з татом на базарі, бачив крамниці. Не одна крамниця, як у них, у Вербівці, а багато крамниць. А потім присмерком, розповідає Файтл, вони піщли до синагоги. Батько справляв поминки по своєму татові. По моєму дідові, значиться. Ти розумієш, Федьку, чи ні?

Можливо, що Федько розуміє, але він не слухає, бо він раптом встряє з оповіданням, що клеїться до розмови, як горох до капусти. Федько оповідає Файтлові, як він торік побачив пташине гніздо на високому дереві. Хотів вилізти і пе зміг. Хотів дістати дрючком і не зміг. Тоді він почав кидати камінці і так довго кидав, аж поки збив двох маленьких скривавлених пташат.

— Убив? — питає Файтл перелякано і скривлюється.

— Молоденькі,— виправдується Федько.

— Але ж убив?

— Без пір'ячка, жовті дзьобики, великі черевця!

— Але ж убив, убив?..

Було вже нерано, коли наші юні друзі, Файтл і Федь-ко, побачили по сонцю на небі, що вже час іти додому, файтл зовсім забув, що сьогодні ввечері пасха. Тепер він згадав, що мати повинна ще помити йому голівку і надягти нові штанці. Він заспішив додому, Федько за ним, і вони вдвох подалися так само жваво і так само весело додому. І щоб один не прийшов раніше, а другий пізніше, вони, як справжні товариші, взялися за руки і помчали, наче стріла з лука, до села. А коли прийшли до села, то перед їхніми очима розгорнулась така картина.

Хата Нахмена Вербівського оточена людьми. Писар Курочка і староста Опапас, старшина, соцький і урядник — всі тут. Всі розмовляють, усі галасують. А Нахмен з Нах-менихою стоять посередині, доводять щось і розмахують руками. Нахмен згорбився, витирає піт обома руками. Осторонь стоять старші Нахменові діти, чорні, як хмара... Рантом змінюється вся картина. Хтось показав на обох юних друзів, і весь натовп разом з писарем, разом із старшиною, старостою, соцьким, урядником наче скам'яніли. Тільки один Нахмен дивиться на натовп, вирівнює широкі, могутні плечі: "Ну?" — і починає сміятись. А Нахмениха сплескує руками і починає чомусь плакати... Староста із старшиною, з соцьким, з урядником виступають наперед і одразу до них:

— Де ви були, такі-сякі?

— Де ми були? Коло вітряка!

8

Обидва товариші, і Файтл і Федько, дістали доброго прочухана, і обидва не зрозуміли чому.

Файтла батько насамперед відшмагав ярмулкою: "Щоб хлопчик знав..." Що хлопчикові знати?.. І, видно, жаліючи, мати забрала його з батькових рук та й собі дала йому кілька стусанів, але одразу ж таки заходилась мити йому чорняву голівку на свято, надягла йому пару нових штанців — єдиний його гардероб на пасху. Мати зітхає при цьому. Чого вона зітхає?.. А потім він чує, як мати каже батькові:

— Ой, дай боже, щоб ця пасха вже швидше проминула. Щоб усе пройшло спокійно... Краще було б, якби ця пасха закінчилася ще перш ніж почалась!..

Файтлова голова не може осягти, чому треба, щоб "пасха закінчилась ще перш ніж почалась...". Файтл ламав собі голову. Він не розуміє батькового шмагання. Не розуміє материних стусанів. Не розуміє, що то за пасха цього року на світі.

9

Спочатку Курочка-батько дав Федькові потиличника, потім поскуб його за біле лляне волосся, а на додачу дав кілька ляпасів. Потиличники Федько сприйняв, як філософ: він до цього вже звик. І він прислухається, як мати розмовляє з селянками та як ті розповідають якісь чудні історії. Історію з дитиною, яку євреї заманили до себе в місті напередодні пасхи, держали в льоху цілий день і цілу ніч. Але люди почули плач дитини, позбігалися і дитину врятували. У неї вже були знаки на тілі — чотири уколи з чотирьох боків, як хрест...

Отак розповідає одна моторна молодиця з широким очіпком і з червоним обличчям. А інші слухають, похитують головами та хрестяться: "Ой горенько! Ой лишенько!.."

А Федькова голівка не може вбагнути, чого селянки дивляться на нього при цьому і що спільного має це оповідання з ним та з Файтлом? І чому батько дав йому потиличника, нам'яв білого лляного чуба, та ще дав кілька ляпасів на додачу? Йому не так прикрі оті потиличники, не болить чуб, до цього він уже звик. Він хотів би тільки знати, чому це сьогодні така щедра порція: і потиличники, і нам'ятий чуб, і ляпаси на додачу. Чому?.. Чому?..

10

— Ну? — чує Файтл, як тато каже матері одразу після пасхи з сяючим обличчям, немовби трапилась бозна-яка радісна подія.— Еге ж, ти не тямилась від переляку? Боялась... Баба лишається бабою. Кінчилася наша пасха, та й їхній Великдень, а бачиш, нічого не сталося.

— Хвалити бога,— відповідає мати, а Файтл знову по розуміє, чого це мати боялась... І що за радість, що пасха кінчилась... Хіба не було б краще, якбп .пасха тяглась і тяглась?..

Файтл зустрічається з Федьком надворі коло їхньої хати, не може стриматись і переказує йому все: як вони молилися, а потім як у них їли. Ой, їли! І віп передає йому, який смак був у всіх пасхальних страв, що вони їли, і у солодкого вина, що в них пили. А Федько прислухається уважно і дивиться Файтлові під сорочку. Він все ще мріє про мацу... Раптом чути на всю вулицю верескливий голос:

— Хведько! Хведько!

То кличе мати додому маленького Федька, щоб ішов обідати. Але Федько не поспішає. Тепер його вже не потягнуть за чуба. По-перше, вони ж не коло вітряка, а по-друге, уже "після пасхи". Після пасхи нема чого боятися євреїв... Отож лежить він надворі горілиць, поклавши біляву голівку на руки. А напроти нього лежить Файтл, теж горілиць, поклавши на руки чорняву голівку. А небо синє, а сонце гріє. А вітерець гладить і бавиться. І теля стоїть осторонь, і півень тут разом з усіма його курками. А обидві голівки, білява й чорнява, лежать, спершись на руки, і говорять, говорять і не можуть наговоритися...

11

А Нахмена Вербівського нема вдома. Він узяв ціпок і з самого ранку пішов на село щось торгувати. Біля кожного двору він зупиняється, вітає кожного з добрим ранком, називає кожного на ім'я, розмовляє про все на світі, але зовсім не про пригоду напередодні пасхи... Зовсім не про пасхальні страхи... А перш ніж піти, під самий кінець, він зненацька запитує:

— Чи немає в тебе чого-небудь такого, що тобі непотрібне?

— Нема, Лахмане.

— Залізний брухт, трохи пшона, старий лантух чи просто шкурка?

— Не гнівайся, Лахмане, нічого немає. Гіркі часи.

— Гіркі часи. Пропив, мабуть! Таке свято!..

— Хто пропив? Яке там свято? Гіркі часи!..

Селянин зітхає, і Нахмен теж зітхає. А потім вони ще грохи розмовляють про сторонні речі, щоб не склалось враження, ніби він прийшов тільки, щоб щось купити, а тоді він іде від цього селянина до другого, до третього, аж поки щось знаходить і повертається додому не з порожніми руками.

Нахмен Вербівський, навантажений і спітнілий, гупаючи здоровенними великими ногами, прямує додому і думає тепер тільки про одне: скільки він зможе на цьому заробити чи докласти? Про пригоду напередодні пасхи він уже забув. Про пасхальні страхи теж забув. І сусід Курочка з губернаторами та з циркулярами теж на цю мить вилетіли з голови. Він їх пам'ятає, як позаторішній сніг... Нехай вітри дмуть. Нехай бурі завивають. Нехай світ перевертається. Старий дуб стоїть з перших днів сотворіння світу, і коріння його сягає бозна-якої глибини. Що йому вітри, що йому бурі?..

1910