Шолом-Алейхем - Три вдови, Шолом-Алейхем

"Він, мир йому, не заслужив, — сказав я, — щоб я брав винагороду за мої труди, і за час, що витрачаю, мені грошей не треба. У мене досить вільного часу, хоч бийся головою об стінку". Так сказав я вдові, а вона мовчить. Опустила очі — і пі мур-мур! Якщо ви розумієтесь на делікатних справах, то здогадуєтесь, на що я цими словами натякав... Спитаєте, чому я не сказав їй більш виразно? Ніколи не запитуйте-чому! Мабуть, не випадало. Я можу вас тільки запевнити, що це було так легко, як от закурити цю цигарку. Якби я сказав їй одне слово, були б заручини. Але я починав розмірковувати: "Ну, а Пиня!.. Адже ми з ним були такими добрими друзями!" Я знаю, що ви хочете сказати. Ви хочете сказати, що, певно, між нами не було такого палкого кохання, щоб не можна було стриматись. Ви дуже помиляєтесь. Що я вмирав за нею — я вам уже казав. А вона за мною? Про це не хочу розводитись, бо ви ще подумаєте... Але мені байдуже, що ви подумаєте, ви краще накажіть, щоб подали чай, бо мені вже пересохло в горлі.

Отже, мій любий пане, на чому ми зупинились, пам'ятаєте? На справах. Ну й справи! Я їх не забуду, поки мого віку! Мало сказати-експлуатували, в дурні пошили! Не радійте, не мене — її! Мене в дурні не пошиють. Знаєте чому? Бо я цього не дозволю. Але що з того, чи дозволю, чи не дозволю, коли маєш справи з шахраями, крутіями, бандитами, які обдурять кого завгодно? Вони одно заповзялися: забрати у нас все до крихти. Будьте певні, в мене не так скоро беруть гроші. Вони, уявіть собі, добре намучились, чорти їх батькові, кров'ю харкали, поки вимантачили, висмоктали у нас — хочете знати скільки? Стільки, скільки можна було! Спитаєте, як я допустив? Я б хотів бачити, як ви, такий розумний, викрутилися б від цих бандитів! А може, ви це зробили б краще. Дуже можливо. Я з вами не сперечатимусь. Єдине, що про мене можуть сказати, що я не купець. Теж мені клопіт! Аби не бандит! Гадаєте, може, що це мені мало крові коштувало? Але мені нічого перед вами вихвалятися. Я вам хочу тільки розповісти, як усе в нас переплелося, усе вело до того, щоб вдова не залишалася вдовою, а я не залишився старим парубком. Одне тільки слово, не більше як однісіньке слово мав я сказати — і я його не сказав! Чому я його не сказав? То ж то й воно, у цьому вся притичина! Отут тільки починається справжня психологія! Новий розділ, що зветься "Роза"... Ви тільки слухайте уважно та не пропустіть ні слова, бо це не вигаданий роман, розумієте ви мене. Це — факти, животрепетні, взяті просто з серця!..

Не знаю, це, мабуть, властиве кожній матері: коли вона бачить, що дитина н виросла з коротеньких платтячок, їй так і кортить швидше засватати свою дочку. Вона щаслива, коли бачить, що молоді люди крутяться навколо її дочки. Кожен парубок для неї суджений. Ну, а може, цей парубок нікчема, шахрай, картяр, біс батька зна-що. Це її не цікавить! Уявіть собі, що вітрогони чи шахраї до нас не ходили, бо Роза була не з тих, що знайомляться з першим-ліпшим танцюристом, який вміє добре вихилятися, вигинати руку калачиком, шаркати ніжкою і робити реверансики, неначе справжній офіцер. Це, по-перше. А по-друге, де я? Я хіба дозволю, щоб який-небудь пустомолот доторкнувся чи навіть наблизився на три кроки до Рози? Я б йому, здаєгься, спершу всі кістки потрощив! На порох розтер би його! Я одного разу був з нею на балу в клубі, серед самих аристократів, отих, яких ви звете буржуазією... Підійшов до нас один "красунчик", вигнув лікоть кренделиком, нахилив голівоньку трохи набік, шаркнув ніжкою, усмішка з самого меду розляглася на його личку, і вискливим дівочим голосом сказав... Чорти його батька знають, що він там сказав. Танцювати запросив. Ну, ну, я йому дав танці! Він мене пам'ятатиме. Ми потім добре посміялися з цього бідолашного кавалера! Відтоді всі юнаки знали, що коли хочуть познайомитися з Розою, треба спершу вдатися до мене, пройти деякий іспит і лише потім забиратися геть. Вони мене прозвали "Цербером", собакою значить, який лежить при вході до раю. Овва, хай прозивають! Знаєте, хто на мене гнівався? Мати! "Я віднаджую, — казала вона, — людей від хати". — "Яких людей? — питаю. —Це собаки, а не люди!" Один раз, два рази, три рази, поки дійшлося до катастрофи. Може, гадаєте, ми посварилися? Ви таки розумний, але цього разу помилились! Ніж угадувати, слухайте краще, що вам розповідають.

Прийшов я одного разу до моєї вдови і застаю гостя, якогось молодого чоловіка років двадцяти чи тридцяти. Є такі молоді люди, що ви ніяк не вгадаєте, скільки йому років. Цей молодий чоловік, не хочу брехати, був симпатичний, як іноді бувають люди, сповнені симпатії, з приємним обличчям, з добрими очима. Нічого не скажеш проти нього. Цей хлопець сподобався мені з першого погляду — знаєте чому? Тому, що я терпіти не можу солодких людців з цукерковими личками, з медовими посмішками. Дивитися гидко на оці бридкі душиці, які дружньо заглядають вам в очі і притакують кожному вашому слову і згоджуються з вами, що у липні випадає сніг, а як хочете довести, що риба зростає на вишні, то й на це вони охоче пристануть... Коли зустріну таку істоту, мені дуже хочеться вимазати її медом, і нехай бджоли мають чим ласувати... Хочете знати, як звали того молодого чоловіка? Навіщо це вам? Припустімо, що його звали Шапіро. Задоволені? Був він бухгалтером на горілчаному заводі, та й не тільки бухгалтером, а справжнім хазяїном. Він у ділі розпоряджався більше за хазяїна, бо хазяїн, який не довіряє своїм службовцям, не вартий бути хазяїном... Можете мати з цього приводу іншу думку — мене це не обходить!

Отже, прошу вас, мене знайомлять з молодим чоловіком, на ймення Шапіро, який є бухгалтером, і хазяїном, і чесною людиною, і в шахи грає знамените, тобто грає не гірше від мене. Можете навіть думати, що краще. Я ж вам не казав, що маю себе за шахіста... А тепер будьте пророком і здогадайтесь, що тут зав'яжеться роман, та ще й який роман! Страшенний роман! А я був таким йолопом і не зрозумів цього з першого погляду! Уявіть собі, я сам, власними руками, підкладав дрова у вогонь, хвалив молодого чоловіка на всі заставки! Хай вони заваляться, всі шахи, і згоріли б усі шахісти цілого світу! Я грав з ним у шахи, а він мав інше на думці. Я взяв у нього "королеву", а він забрав у мене Розу. Я йому дав мат за десять ходів, а він мені дав мат у три ходи, бо на четвертий хід, тобто коли він прийшов у четвертий раз, моя вдова покликала мене набік і з чудним вогником в очах переказала мені радісну звістку, що все гаразд, будуть заручини, Розочка стає нареченою цього Шапіро, а вона на сьомому небі, і мазл-тов вам, і мені, і нам обом!..

Що зі мною сталося, коли я почув цю радісну звістку, не буду вам розповідати. Ви скажете, що я розбійник, скажений, божевільний. Вона, вдова, значить, сказала те саме. Спершу вона сміялася, потім розкричалась на мене і кінчилося все сльозами, істерикою — справжній конфлікт! Прорвало, розумієте чиряк, і між нами відбулася гостра сутичка. Ми не шанували одне одною і обоє за півгодини висловили стільки правди, скільки не висловлювали за всі двадцять років нашого знайомства! Я їй цілком одверто заявив, що вона — мій кат, що вона мене зарізала без ножа, забрала в мене мою єдину втіху, вирвала мою душу, Розу, і віддала іншому. На це вона мені відповіла, що коли хтось із нас обох-кат, то це я, а не хто інший, і якщо хтось із нас обох виривав у іншого душу — то це зробив я з її душею, і не одразу, а помалу, протягом понад вісімнадцяти років!.. Що воно означає — мені не доводиться вам поясняти, це навіть дурень зрозуміє. Дещо я їй на це сказав, я теж не зобов'язаний вам розповідати. Можу вам тільки сказати, що я поводився з нею тоді не як джентльмен, тобто, правду кажучи, грубо, навіть дуже грубо! Я схопив шапку, грюкнув дверима і вискочив з хати, як справжнісінький божевільний, давши собі слово, що моя нога більше не переступить цей поріг, поки мого віку!.. Ну, як ви гадаєте? Ви ж трохи філософ. Що скаже на це ваша психологія? Що мені треба було далі робити? Побігти топитися? Чи купити револьвер? Чи десь повіситись на груші? Що я не втопився, не застрілився і не повісився — це ви, хвалити бога, бачите самі. А що було далі — я собі дозволю відповісти іншим разом. Вража сила вас не візьме, коли ви трохи почекаєте. Треба піти до моїх удів. Вони чекають на мене з обідом.

II. ВДОВА НОМЕР ДВА

Чому я примусив вас так довго ждати? Тому, що я так хотів. Як я щось розповідаю, то роблю це тільки тоді, коли мені, а не вам, хочеться... А що вам хочеться — це видно. Кожен ласий на оповідання, а до того ще й на гарне. Бо чим, наприклад, мені погано, коли я сиджу собі по обіді в своєму кріслі, у своїй кімнаті, з цигаркою в зубах, а ви надриваєтесь розказуючи? А те, що оповідачеві це, можливо, коштує багато крові — вам байдуже. Аби тільки вам розповіли гарну історію! Я не вас маю на увазі, не лякайтеся! Ви тільки слухайте уважно, що вам розповідають. І хоч те, що я зараз оповідаю, цілком окрема річ, яка нічим не зв'язана з моїм попереднім оповіданням, проте я б хотів, щоб ви не забували того, що я вам розповів, бо деякий стосунок воно все-таки має, і не деякий, а чималий стосунок. А може, ви дещо забули, то я вам нагадаю. У трьох словах повторю попереднє оповідання і подам вам його короткий зміст, як то кажуть, стоячи на одній нозі...

У мене був товариш Пиня, а в нього була жінка Пая, і вони обоє мали дитину Розу Мій товариш помер, а Пая лишилась молодою вдовою. Я був ухожий до неї, як друг, секретар і брат її, а крім того, я безтямно кохав її. Але сказати їй у мене не ставало мужності. І отак проминули найкращі роки. Дочка підросла, розцвіла, а я розгубився, цілком розгубився! Принесла тоді лиха година парубка, бухгалтера Шапіро, який грає непогано в шахи, і Роза закохалася в нього. Гнів мій окошився на матері, я посварився з нею, грюкнув дверима і зарікся, що ноги моєї не буде там, поки житиму! Тепер ви задоволені?

Я розумію, що вас цікавить тільки одна річ: чи я додержав слова, чи ні? Ну, ви ж трохи, як воно зветься, психолог? Будь ласка, скажіть ви: треба було мені додержувати слова чи ні? Ага, мовчите? А чому? Тому, що не знаєте!..