Янссон Туве - Капелюх Чарівника (Диво-капелюх), Янссон Туве

І враз сталося щось дивовижне. Яєчна шкаралупа почала перемінюватися на очах. Справа в тому, що речі, які досить довго полежали у капелюсі, міняли свою форму – на яку саме, передбачити неможливо.

Ціле щастя, що капелюх не пасував Татові Мумі-троля, бо лише Ангелові-Хоронителеві усіх крихітних звірят відомо, що би з ним сталося. Тато ж відбувся лише незначним головним болем (який, до речі, минув десь після обіду).

Яєчна шкаралупа тривалий час пролежала у капелюсі й поволі стала набувати іншої форми. Вона зберегла своє біле забарвлення, однак збільшувалася в об'ємі, росла, росла, ставала м'якою та пухнастою, а за хвилю виповнила увесь капелюх. Урешті п'ять маленьких кругленьких хмаринок відірвалися від його крисів і попливли на ґанок; злегка підстрибуючи на сходах, вони зависли у повітрі над самою землею. У капелюсі нічого не зосталося.

– Ото вже трам-тарарам! – стетерів від несподіванки Мумі-троль.

– Дім горить? – занепокоївся Хропусь.

Хмаринки непорушно завмерли перед ними, наче чогось чекали. Хропся сторожко простягнула лапку і торкнулася найближчої хмарки.

– Наче з вати, – мовила здивовано.

Інші теж підступилися ближче, щоб помацати хмарки на дотик.

– Схожі на подушечки, – мовив Чмих.

Нюхмумрик легенько штовхнув одну з хмаринок.

Вона ледь відпливла убік і знову завмерла.

– Чиї вони? – поцікавився Чмих. – І звідки взялися на ґанку?

Мумі-троль похитав головою.

– Я ще такого в житті не бачив, – мовив він. – Може, покликати маму?

– Ні-ні, – вихопилося в Хропсі. – Ми самі все з'ясуємо, – і з тими словами притягнула одну хмарку до землі й погладила її лапкою. – Яка м'якенька! – а вже за мить осідлала хмаринку, гойдаючись на ній угору та вниз.

– І я так хочу! – заволав Чмих, хапаючи іншу хмаринку. – Гей-гоп!

Тільки-но він промовив "гей-гоп", як хмарка здійнялася вище й описала невеличке вишукане коло над землею.

– Ото вже трам-тарарам! – знову не стримався Мумі-троль. – Вона рухається!

Тепер усі, горланячи "Гей! Гей-гоп!", кинулися сідлати хмаринки. Хмарки, немов великі слухняні зайчики, злетіли в повітря, шугаючи то вгору, то вниз.

Хропусеві першому спало на думку, що ними можна кермувати. Легкий потиск лапки – і хмарка повертає убік. Двома лапами водночас – летить на повних парах уперед. Ледь поколисати нею – хмаринка легко здіймається вгору.

Розвага їм страшенно сподобалася.

Вони навіть наважилися злетіти понад верхівками дерев та дахом будиночка. Мумі-троль підплив на своїй хмаринці до вікна Мумі-тата і випалив:

– Кукуріку!

(Він був у такому захопленні, що нічого вдалішого утнути не зміг).

У Тата від здивування аж ручка випала з лапи, він притьмом кинувся до вікна.

– Клянуся своїм хвостом! Клянуся своїм хвостом! – ото й усе, на що він спромігся.

– Ця подія стане чудовим розділом у твоїх мемуарах, – сказав Мумі-троль і скерував хмаринку до вікна кухні, гукаючи Маму.

Мама саме готувала запіканку, і їй було не до дитячих пустощів.

– Що це ти знову вигадав, любий Мумі-тролю? – мовила вона. – Обережно, не впади!

У саду Хропусь і Нюхмумрик захопилися новою забавою. Вони спрямовували свої хмаринки назустріч один одному і на повному лету зіштовхувалися. Хто впав першим, той програв.

– Ось я тобі зараз покажу! – репетував Нюхмумрик, стискаючи обома ногами боки хмаринки. – Уперед!

Але спритник Хропусь вивернувся і підступно напав знизу. Хмаринка Нюхмумрика беркицьнулася, а він сам упав головою в городець, аж капелюх зсунувся йому на носа.

– Третій раунд! – скомандував Чмих, який взяв на себе роль судді у грі й літав понад рештою гравців. – Два – один на користь Хропуся! Готуйсь! Увага! Старт!

– Може, політаємо удвох? – запропонував Мумі-троль Хропсі.

– Радо! – погодилася Хропся, підпливаючи на хмарці до нього. – Куди полетимо?

– Пошукаймо Гемуля. Ото він здивується!

Вони зробили коло над садом, але на жодному зі звичних місць Гемуля не знайшли.

– Він ніколи не відходить далеко від дому, – мовила Хропся. – Востаннє я його бачила за сортуванням марок.

– Це було півроку тому, – нагадав Мумі-троль.

– Ай справді, – спохопилася Хропся. – Ми ж проспали всю зиму.

– Добре тобі спалося? – поцікавився Мумі-троль.

Хропся кокетливо злетіла понад верхівкою дерева і, перш ніж відповісти, на хвильку замислилася:

– Мені наснився жахливий сон! Якийсь бридкий тип у високому чорному капелюсі недобре шкірився до мене…

– Дивно, – сказав Мумі-троль. – І мені таке наснилося. Він мав білі рукавички?

– Так, так, – закивала головою Хропся.

Якийсь час вони мовчки розмірковували над дивними сновидіннями, поволі пропливаючи лісом.

Раптом обоє угледіли Гемуля, котрий понуро брів, заклавши лапи за спину і похнюпивши носа.

Мумі-троль із Хропсею крадькома підлетіли до нього з обох боків і водночас зарепетували:

– Доброго ранку!

– Тьху! – розсердився Гемуль. – Як ви мене налякали! Не смійте налітати на мене зненацька! Мало серце не вистрибнуло з грудей!

– Ой, вибач! – перепросила Хропся. – Поглянь, кого ми осідлали!

– Диво та й годі! – мовив Гемуль. – Але я звик до ваших дивовиж, і вже ніщо мене не здивує. До того ж, зараз мені невесело на душі…

– Чому? – співчутливо запитала Хропся. – Подивись навколо – який розкішний день!

Гемуль скрушно похитав головою:

– Вам не збагнути…

– Ми спробуємо, – запевнив його Мумі-троль. – Знову загубив цінну марку?

– Та ні, – зітхнув Гемуль. – Навпаки, усі марки на місці, жодна не пропала. Я маю найповніше зібрання поштових марок у світі.

– Ось бачиш! – підбадьорив друга Мумі-троль.

– Я знав, що ви мене не зрозумієте, – вперто торочив Гемуль.

Мумі-троль із Хропсею стурбовано перезирнулися. Вони трохи пригальмували свої хмаринки і трималися позад Гемуля з поваги до його смутку. Гемуль почалапав далі, а Мумі-троль і Хропся не напосідали на нього, чекали, доки він сам розповість, що у нього лежить на серці.

– Овва! Усе намарно! – скрикнув урешті Гемуль, а за хвилю додав: – Жодного сенсу! Можете віддати мої марки на макулатуру!

– Не кажи такого! – схвилювалася Хропся. – Твоя колекція марок найгарніша у світі!

– Власне! – з відчаєм у голосі вигукнув Гемуль. – Вона довершена! Не існує жодної марки, яка б не увійшла до моєї колекції! Жодної! Що мені тепер робити?

– Здається, я починаю розуміти, в чому справа, – озвався по глибокій задумі Мумі-троль. – Ти вже не є колекціонером, а лише власником своїх марок, а це не так цікаво…

– Отож-бо й воно, – пригнічено підтвердив Гемуль, обличчя його спохмурніло від смутку. – Зовсім нецікаво!

– Любий Гемулю, – озвалася Хропся, лагідно погладивши його по лапці. – А що як започаткувати цілком нову колекцію, збирати щось таке, чого ти ще ніколи не збирав?

– Непоганий помисел! – згодився Гемуль, однак обличчя у нього все ще не розпогодилося, бо ж не годиться одразу веселіти після такого глибокого смутку.

– Скажімо, метеликів… – запропонував Мумі-троль.

– У жодному разі! – ще більше насупився Гемуль. – Метеликів колекціонує мій двоюрідний брат. А я його й на дух не терплю!

– Що скажеш про кінозірок? – запропонувала Хропся.

Гемуль лише зневажливо пирхнув.

– Коштовності? – з надією в голосі продовжувала перелік Хропся. – Їх можна колекціонувати вічно!

– Пхе! – тільки й мовив Гемуль.

– Тоді я й справді не знаю, що придумати… – розвела лапками Хропся.

– Не хвилюйся, – потішив Гемуля Мумі-троль. – Щось тобі підшукаємо. Як не ми, то Мама напевно! До речі, Ондатра не бачив?

– Напевно, ще спить, – з жалем у голосі відповів Гемуль. – Він казав, що не варто прокидатися так рано, і, мабуть, мав рацію.

З тими словами Гемуль побрів далі лісом на самоті зі своїми думками.

Мумі-троль і Хропся піднялися над верхівками дерев і гойдалися на хмаринках у сонячному промінні, розмірковуючи, яку б колекцію запропонувати Гемулеві.

– Слимаки? – мовила Хропся.

– А може, ґудзики до штанів? – докинув і собі Мумі-троль.

Теплінь розморила їх. Думати стало несила. Вони перевернулися на спинки і задивилися в небесну блакить, де виспівували жайворонки. Раптом обоє помітили першого метелика. Кожному відомо: якщо перший побачений навесні метелик жовтий, то літо буде веселе, якщо білий, то сподіватися треба просто спокійного літа (про чорних та брунатних метеликів ліпше й не згадувати – надто сумна тема).

Метелик був золотистий.

– Що це може означати? – чудувався Мумі-троль. – Мені ще ніколи не доводилося бачити золотистих метеликів…

– Золота барва гарніша за жовту. Ось побачиш, усе буде гаразд! – запевнила його Хропся.

Повернувшись додому на обід, Мумі-троль і Хропся застали Гемуля на сходах ганку. Той аж променився від щастя.

– Обрав? А що саме? – запитав Мумі-троль.

– Рослини! – нетямився від утіхи Гемуль. – Займуся ботанікою! Чмих підказав мені таку думку! Зберу найгарніший у світі гербарій! – і Гемуль розгорнув поділ своєї сукні,[2] показуючи друзям свою першу знахідку. Серед грудок землі та торішнього листя лежало тендітне стебельце гусячої цибульки.

– Gagea lutea, – гордо проголосив Гемуль. – Номер перший у колекції. Довершений екземпляр.

Гемуль попростував до їдальні і вигорнув усе з подолу на обідній стіл.

– Переберися, будь ласка, у куток, – попросила Мама. – Тут стоятиме зупа. Усі зійшлися? А Ондатр ще спить?

– Як бурмило в барлогу, – пирхнув Чмих.

– Гарний видався день? – запитала Мама, розливаючи зупу по тарілках.

– Розкішний! – дружно відповіла вся родина.

Наступного ранку Мумі-троль подався до дровітні, аби випустити хмаринки, але вони зникли – всі до одної. Нікому й на думку не спало, що хмарки можуть мати щось спільного з яєчними шкаралупками, які тепер знову спокійнісінько лежали собі на дні чарівного капелюха.

Розділ другий,

у якому мовиться про те, як Мумі-троль перемінився на потвору і нарешті помстився Мурашиному Левові, а також про таємничу нічну мандрівку Мумі-троля та Нюхмумрика

Одного тихого теплого дня, коли над Долиною Мумі-тролів сіявся літній дощик, друзі вирішили погратися у хованки вдома. Чмих став у куток, затуливши носа лапками, і голосно полічив до десяти, а тоді подався на пошуки. Спершу він зазирнув до звичних сховків, а потім і до незвичних.

Мумі-троль лежав під столом на ґанку і почувався дуже незатишно. Схованку він собі знайшов погану. Чмих неодмінно зазирне під скатертину – тут він і попадеться.