Моріц Жігмонд - Лютий надворі гуде, а літечко де?, Моріц Жігмонд

Він буркнув щось на прощання, плюнув і подався додому.

Ми випроводили його до хвіртки й дивилися, як він побрів глибоким снігом уздовж вулиці до великої хати під черепицею.

Дітям було дуже весело, вони кидалися сніжками, а я, найстарший, зайшов до матері і сказав:

— Уже тільки три окости залишилися, мамо. Що робитимемо?

— Так, синку... Колись ще покарає його господь бог за це...

Другого дня завітав до нас ще один нежданий гість — тітка Естер. В руках тримала по кошикові. Ми зраділи. Напевно, старий дядько Іштван сказав дома, що з'їв шинку, і тепер тітка Естер не хоче залишитися винною — принесла два кошики харчів. Що ж то вона принесла?

Тітка Естер була висока на зріст, ставна жінка. Мала чорні очі й похмурий вигляд.

— Старий був тут учора?

Мати зрозуміла, що тітка прийшла не з доброю думкою, і відказала коротко:

— Був.

— Що він їв?

— Що їв? Окіст з'їв... Від дітей...

— Окіст? — скрикнула тітка Естер. — Ти дала йому окіст? Господи Ісусе! Та є в тебе серце, Ержі? Хіба не знаєш, що йому не можна їсти м'яса. Лікар заборонив.

— Він казав. Та лише тоді, коли геть увесь строщив.

— Аз чим він його їв?

— Та з чим же бо? З кукурудзяним хлібом.

— Ну, тоді йому — кінець... Та про мене! Нехай здохне ненажера... Так йому й треба...

Тітка схопила один кошик і, не зронивши й слова на прощання, кинулася з хати.

Ми не вийшли її проводжати.

А мати:

— Я не винна... Не могла ж я сказати старій людині, братові мого батька, щоб він не їв нашої шинки. Сам повинен розуміти.

Потім вона запримітила кошик, що залишила тітка Естер.

Діти, як горобці, обсіли його і вже з цікавістю заглядали досередини. Кошик був повен яєць. Я гадав, що тітка і другий кошик принесла нам, та передумала і залишила тільки один.

Мати довго дивилася на кошик з яйцями і нарешті сказала:

— Синку, тітка Естер забула тут кошик. Віднеси їй, дитино моя, а то вона сама повернеться.

Я взяв кошик, підняв. Він був важкенький. Мати добре закутала мене й вирядила до тітки.

Кошик я поцупив з великим болем у серці, прикидаючи в думці, скільки б то смачної смажені вийшло з такої сили яєць.

Під дядьковим дворищем я зупинився: боявся собак. Та жоден не показувався, і я таки наважився зайти.

І ось бачу: дядько Іштван виткнувся з-за хати в шкіряній бекеші й ледве плутає ногами, стогне, лається, обливається потом, утирає лоба, гикає й плюється. А собаки — за ним. Старий дуже мучився: очі в нього зайшли сльозами, він кректав, хапався руками за живіт і, похитуючись, лаявся. І весь час сварив та кляв собак, що слідом ходили за ним.

Раптом у дверях з'явилася тітка Естер.

— Тобі чого треба?

— Ось кошик...

— Забирайся до дідька! То я вам принесла. Жеріть, коли свого власного дядька вбили...

А дядько Іштван присів на засипану снігом колоду і стогнав. Я зирнув на нього Ще раз і рвонувся з кошиком геть. Я навіть радів, що за окіст ми одержали кошик яєць.

Коли я повернувся додому, мати здивовано глянула на мене.

— Синку,— сказала вона суворо,—людина мусить мати гордість. Я повернула кошик, і ти повинен був його там зоставити!

Я зашарівся. Мені стало дуже соромно. Розгубившись, я не знав, де й очі діти.

Але діти були іншої думки, ніж мати. Вони аж стрибали з радощів.

Тоді мати взяла від мене кошик і сказала:

— Ну, гаразд, бог дасть, ми ще колись повернемо їм...

А вся дитяча ватага загукала:

— Лютий надворі гуде, а літечко де? Лютий надворі гуде, а літечко де?

І тільки в мене від сорому палало обличчя.

[1] Пешт, Буда — частини міста Будапешта.