Шевчук Валерій - Око прірви, Шевчук Валерій

Відтак повернутися до Житомира, сподіваючись, що в дорозі зміцнію духом і наберуся вражень та сили, щоб наповнитися, як сказав отець Григорій, водою.

— Чому тебе зацікавив Микита? — трохи підозріло спитав архімандрит.

— Кажуть, що він новочасний чудотворець, — відповів я.

— "Бог єдиний чуда вчиняє", — сказав отець Григорій із Псалтиря, — не людина.

— "Від Господа — кроки людини", — відповів я за Приповістями.

— "Хай людина не перемагає", — мовив отець Григорій знову-таки за Псалтирем — була це наша улюблена манера вести дискурс — через візерунки.[1]

— "Буває людина, що трудиться з мудрістю, зі знанням та із хистом", — відповів я за Еклезіастом.

— "Бійся людини лукавої", — сказав отець Григорій і благословив мене, хоч з його слів я виснував, що він не вельми вірить у чудотворство Микити.

Але мені переконатися у чудотворстві Микити хотілося — це мало б укріпити мій у сумнівах дух, а відтак і певним чином наповнити мене. Точніше кажучи, я хотів якоїсь події, здивування, бажав чимось уразитися, бо дух мій, як віщав, притомився й пригас. Отець Григорій, мудрий бувши, мене, здається, зрозумів. Він усміхнувся тонко й мовив:

— Ходи з Богом, брате! Стояча вода закисає і прогнивати почина, в болото джерело перетворюючи й замулюючи його витоки. Через це дивуюся, що хочеш джерела шукати між боліт. Вода чиста у джерелі протічнім.

Слова ці були багатозначні, але тоді я їх ще не збагнув. Досить було, що архімандрит мою мандрівку не заборонив, отож залюбки, з певним хвилюванням одягся в перегринську[2] одежу, точнісінько таку, в яку були одягнені й мої майбутні співподорожани Созонт та Павло. Одежа була чорна, з полотна, без розкриль, тобто не розділена навпіл, але пошита щільно, як дияконський стихар, із вузькими рукавами — цю накидку перегрини носять поверх звичайних одеж, схованих під нею. На грудях мають підвішеного хреста, підперізуються шкуряним чи вірьовчастим поясом, а при боці мають тиквицю для води. За плечима — мішок із потрібними речами із харчем. А ще я одяг короткого плаща-опанчу, щоб покривав від дощу плечі. Мішка я мав із повощеного полотна, схожого на чорну шкіру, на ногах — міцно прив'язані сандалі на голові — чорний шолом, кругло над головою розпростертий, а в руках у нас були грубі палиці, що сягали пліч, почорнені. Така одежа була нам потрібна, щоб кожен бачив, що ми перегрини, і відповідно до нас ставився, щоб охоронитися від сваволі урядових осіб і щоб не мали нас за людей непевних, адже чимало бродячого люду вешталося по дорогах і не всі бували добромисельні; отже, ми хотіли забезпечитися від прикрих у дорозі трафунків.

Диякон Созонт був сильної будови чоловічина, мав сорок і два роки, але борода його вже посивіла по краях, так само й густе чорне волосся, тобто голову мав пелехату. І з тих пелехів витинався широкий качиний ніс, а чорні палкі очі дивилися, може, й запронизливо — світив із них великий розум. Отже, зовні виглядав Созонт на людину суворих звичаїв, може, й святошницьку, і я спершу подумав, що він із тих, котрі не тільки ставлять жорсткі вимоги до себе, а ще більше до інших і, коли ті інші не вкладаються під ті приписи, гнівно їх картають (гріх, як на мене), — згодом я увіч переконався, яка облудна може бути людська зовнішність. Його намір написати Четьї-Мінеї був цілком святобливий, але ще в Житомирі, пробуваючи у взаємних бесідах, я переконався, що цей намір більше подобає на іdea fіx,[3] аніж на серйозний, і то з простої причини: Созонт і справді хотів переконатися, що чуда творяться і в його часі, і пильно збирав усі випадки чудодіяння, старанно їх записуючи, але мав хворобу підозріливості, отже, ніколи не брав оповіджені фабули за істинні, а сам вирушав у ті місця, де чудо відбулося, і, ніби королівський возний, провадив ретельне розслідування і розшук за правом — був він до чернецтва правником і служив у гродському суді, доки не збридив цим світом і не пішов служити Богові. Річ у тім, що, живши у світі злочинів та переступів, посварів, тяганини, нападів, позовів, наклепів, йому голова від того почала паморочитися, і був переконаний якимсь мандрівним іноком, котрий йому доказав, що безкорисність — це відділення від усіх бездільних справ, а інакше життя є досконалість християнського буття, християнська ж досконалість є наслідуванням Христового життя, а Христос поклав досконалість не в іншому, тільки в безкористі; Созонт і учинив, як велів Христос: "Іди продай майно твоє і роздай жебракам, а тоді йди за мною", — продав і роздав майно своє, бо, як сказав мандрівний отець: "Безкорисливістю-бо досконала досконалість або досконала любов може здійснитися, бо де є: "Це — моє, а це — твоє!" — там миру в мирі бути не може. Але від своєї природи отець Созонт утекти не міг, адже природа його все-таки бути правником, а не ченцем; отже, кожен випадок чудодіяння він докладно, безсторонньо, розпитуючи й досліджуючи, розшукував, докопуючись достеменної правди, в результаті чого кожне із зафіксованих чуд, піддавшись ретельній перевірці, виявлялося непевним, а не маючи достеменного переконання, Созонт не міг його по класти за безсумнівне, через що, гадаю, його книга ніколи не буде написана, адже кожне чудо має сприйматися й розумітися не через розум, а через віру, а віра з розумом — з'єднання ненадійне. От яка дивна святошність була в диякона Созонта, і я думаю, що в цьому він грішив перед Богом, гадаючи, що людський розум — частка великого розуму Господнього, а коли так, то досконалий, хоча ще в Святому Письмі сказано, щоб не покладатися на свій розум (Приповісті). Павло ж розум розумних відкидав і вважав, що люди поморочені саме через розум, адже існує тільки один розум — розум віри, а це значить — безсумнівного служіння Богові. Свою думку я виповів Созонтові в одній із наших бесід, на що той висипав переді мною не менше цитат із і Святого Письма в похвалу розуму, бо смисл і розум подає Господь, бо розум — це відділення від зла (Йов), і сам розум охороняє людину (Приповісті), і блаженна людина, яка знайшла розум (також Приповісті), бо Господь небеса утвердив розумом, і людина розумна — це та, яка вчиться. Господньому розуму, нахиливши пильно вухо. Бог, зрештою, закликав дурних навчитися розуму (знову Приповісті), заявивши, що він — це розум і через те в нього сила, отож людям треба ходити шляхом розуму, а не глупоти, та й людину недаремно похваляють, коли вона розумна".

— "Набування премудрості, — сказав він, ще раз цитую чи Приповісті Соломонові, — як же це ліпше від золота, набування ж розуму — як же це добріше від срібла". "Розум — джерело життя власникові його і на уста його прибавляє навчання".

Коли він це говорив, його очі палали, і я збагнув, що переконати його не зумію, отже, припинив балаканину, хоч і тут мав свої сумніви: розум буває гаданий і справжній, і не завжди людина може розібратися, де він фальшивий, а де справжній; розум, зрештою, може ховатись і в глупоті, як мудро вістив Еразм із Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота — в розумі, і, коли існує непізнавальність речей і незбагненність світу, розум людський — тільки стежка, яка починає безконечний лабіринт доріг, які ніколи не кінчаються; розум — це погляд у безмежжя і жах перед ним, бо безмежжя збагнути годі, як і Бога, тож лабіринт доріг і безмежжя — це і є, я гадаю, Бог.

Другий мій співрозмовник був цілком інакший. Вже не юнак, мав тридцять років, але велика дитина з наївними, здивованими й добрими очима, яка всім захоплювалася; коли чого не розуміла, мовчала, нічого не брала під сумнів й усе вірила. Він і пустився у цей світ, очевидно, через те, щоб дивуватися з нього і захоплюватися, дивлячись розширеними очима; він вірив в усе, що Созонт називав казками й байками, наївно роздумуючи:

— Адже, отче, все що є — дійсне. Навіть вигадане людиною — воно також є. Навіть найбільші небилиці, що їх оповідають, жартуючи, вже тим справжні, бо вони є. Не може людина, — рік він, — казати того, чого нема. Бо того, чого нема, навіки нема: про нього нічого не розкажеш. Через це й чуда є, як і люди, котрі чудодіють.

У нього була своя дивна й химерна сила думки, чи не тому так сталося, що він у Києві сприязнивсь із Созонтом; зрештою, разом вони вирушили в цю мандрівку, а ще до того знайшли й мене, який ніби мав стояти поміж них і рівноважити їхнє різномисля, хоч пізніше я переконався, що особливого різномисля між ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нівроку.

Я навіть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозі обидва мовчали, отже, і я з ними — може, так і добре було, бо долали дорогу і силу на балачки навряд чи треба було розтрачати — перед нами вилася довга курявна стрічка, що бігла через луги, поля, ліси і дивним чином, ніби смок, утягувала нас у себе.

Розділ третій,

у якому розповідається про нашу першу зупинку у містечку Черняхові

У Черняхові ми зайшли до місцевого попа Івана, який нас прийняв із обіймами, його паньматка, проста круглолиця жінка, засвітила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичів, які дивилися на нас такими зачудованими очима, ніби ми були прибульці з того світу. На обійсті гуляла зграйка ситих гусей, і паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Діти з радісним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бідних птахів перелякавши — вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, і в обійсті учинилася неймовірна варвітня: кожен із хлопців хотів зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипів і бив дзьобом напасників, налітаючи на них; у дворі літало пір'я, птахи махали криль ми, злітали; нарешті хлопці налягли на одну з них, затиснуту під тином, упали згори і миттю скрутили їй шию. Тоді урочисто понесли, вже мертву, до матері: двоє тримало за крила, передній — за голову, а задній за ноги.

— Але ж, панотче, — сказав Созонт. — Ми вбогі перегрини, не завдавайте собі такого клопоту.

— Як прийшли до мого двору, то це вже і є клопіт. — сказав урочисто панотець. — Я гостей на так не приймаю і не відпускаю.

Ми сіли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, і нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свіжого хліба, — тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.

— А то ви йдете туди, — сказав загадково панотець і подивився поверх наших голів.