Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій

Бо танець тривав, а це значило, що Клото не розгиналася від свого прядива, тчучи нитку за ниткою, а Ляхесис була в тому танці привідцею, і тільки Атропос, поки що не маючи роботи, сіла до столу, розгорнула сувоя аж до того місця, де кінчалися попередні записи, взяла між пальці писало, покрутила ним, зробила на столі пробу письма, а тоді почала сміливо записувати, вряди-годи скидаючи очима без яблук і з затужавілою кригою в них, намагаючись хоч так отямити розгулялого князя. Але це попередження до нього, на жаль, не дійшло, бо князь був увесь у полоні танцю, крутився, робив кола, замикав кільце, хапав в обійми нову й нову запаску і пив розпарений і розжеврілий дух, що ним щедро овіювали його оті ніжні запаски.

Наступного ж ранку князь Лико був знову на коні і мчав на чолі своєї хоругви туди, де, як оповіли втеклі люди, увірвався в їхні землі татарський чамбул. Князь і не подумав озирнутися, бо коли б це вчинив, то побачив би, що все навкруги залито яскравим ранковим сонцем, усе грає, яріє, смарагдіє й сміється. І тільки в одному місці залишається згусток пітьми, убраний у запаску й у сорочку з вишитими в чернь рукавами й з вінцем на голові, причому стрічки, що зливалися від нього (чи від особливого освітлення, чи від тіні дерева), здавалися сірі й однакові барвами. І той згусток пітьми тримав в очах по чорній крижинці, з яких так і не виступила чорна ніч, щойно проминула. Він же мчав розсміяний, юний, запалений, гінкий, виструнчений, із клаптиками сонця в очах, відчуваючи, як п’янко б’є йому в обличчя туге й густе повітря, і цілком забувши про потіхи свої, яким ще вчора й позавчора, передвечір і ввечері віддавався з великою радістю. А велика радість і тепер його не покидала, тож не мав у серці жодної скрухи й отухи.

Та ж тінь, що пильно за ним стежила, залишалася нерухома і то тільки доти, доки маячив перед очима, а щойно від нього та хоругви залишилася сіра хмара порохів, тінь схитнулася й рівною дорогою, не криючись і не ховаючись та й не пришвидшуючи ходи (адже була важка від накопиченої темені), рушила вулицею і покрокувала у скерунку, лише їй відомому: може, вийшла за місто в ліс, а може, з міста й не виходила — все залежало від того, де мешкала відома всім баба Пуця, яка, як брехали люди, ніколи не була дитиною, і дівкою, і заміжнею, а все — бабою. А що ніколи не була молодшою, то й не старіла, принаймні найстарший у Черкасах дід Спиридон, якому було, як він вважав, сто і оден рік, про це казав як самовидець, а він був і дитиною, і юнаком, і чоловіком у зрілості та літах.

— То така баба, — казав, — що їй більш як сто і два — багато старша від мене. А ще вона така, що й чорт не вхватить, отож лучче її обійти.

Але тінь, що простувала дорогою, й не мала наміру її обходити, а може, завдяки таким, як вона, котрі постійно потребували заходити з бабою Пуцею в конфіденції, та й мала підстави залишатись у часі недіткнутою. Отож тінь переступила перелаза й побачила хатку, аж таку невеличку, що в неї не влізло б двоє людей, а в дворику малу копанку із цілком покритою ряскою водою, аж здавалося, що то зелений тічок. А на тому тічку стояла в личачках біла бабуся, бо все в ній було біле: і волосся, і кораблик на голові, й одежа, а її обув’я аж нітрохи у воді не мочилося.

— Що, вже поїхав? — спитала баба Пуця.

— Поїхав, щоб його чортяка вхопив, — сказала дівка-тінь.

— Не можеш угамувать кохання?

— Якщо це кохання, то щоб я сказилася, — сказала прибула таким зимним голосом, що її слова випливли з рота ніби покриті памороззю.

— Ага, ага! — проспівала баба Пуця. — Зайшла, любонько, вже в тяж? Той такий, що йому довго не треба.

— Хай його кінь скине, а другий потолочить! — сказала прибула.

— То не привороту хочеш? — здивовано спитала бабця. — Але нє, я не вбиваю, тілько привертаю, отож коли тобі цього треба, то поговоримо, а коли намислила біду на мою голову, йди шукай іншої, бо я добра, а добра морозом не диха.

І вона скромненько понурилася, ніби й засоромилася трошки, але одним оком, бо друге дивилося хитренько.

— А коли добре заплачу? — понуро спитала тінь. — Маю чим і не поскуплюся.

Бабця при цьому стала схожа на жабку, навіть так само очі вирячила й губи розтягла.

— Бачиш, золотце, — сказала тонко. — Коли б я когось загнала до Аверну й коли б доручила те Оркові, то люди, а вони, сама знаєш, чорнороті, мене б обплескали, як обплескують болотом лярву і злочинницю. Тоді б мене кат узяв би на дибу і почав би виривати з мене, як із комарика бідного, ручки й ніжки, а вони мені й так болять, — тужливо проячала бабця. — А ще б розбив мені крижі, а вони й так мені ломлять, що спасу нема. Нє, тут Орк не поможе.

— А що це за Орк? — спитала понуро дівка-тінь.

— А це такий капосник, хай на нього кат, не на мене.

— А ще якесь слово сказали…

— Аверн? Ну, це такий ставочок, як мій. Тільки мій зелений, з рясочкою, а той зі смолою. Мій ніби тічок, а від того й дим валить.

— Я вас не викажу! — твердо сказала прийда.

— Еге ж, не викажеш, — скрушно зітхнула баба Пуця. — Але ті чорнороті людиська і без твого виказу довідаються. А знаєш чому? Бо вони, як пси і сучки, вітер нюшать. А слова у вітрі залишаються, він їх і несе, як порохú. А пси і сучки з того вітру їх і вибирають і на свої язики кладуть, на них вони й печуться, як млинці на пательні. О, я це знаю! Отож коли хочеш привороту, допоможу, а звести зі світу… Ні, ні!.. Тоді мене, Боже збав, спалять чи за шийку почеплять, а в мене горлечко слабке, все мені болить, чуєш, як тоненько балакаю.

І вона скорботно схилила набік голівку.

— Гаразд! Тоді прикличте мені його! Прикличте, бо вмру! — останнє речення дівка-тінь не проказала, а прорепетувала.

— Дай дуката, — любенько сказала баба Пуця, — й прикличу, бо вони всі, курвалі оті, на дуката йдуть, як риба на приманку. А ще трошки додаси, то побачиш, яка сила в моїх чарах, хо-хо-хо! Трохи її є! Це коли б він, обіясник, бившись із татарвою, потрапив у Тартар, то й звідти його виведу.

— Що це за Тартар? — не збагнула дівка. — Це Крим так звуть?

— Та нє, не Крим, — терпляче пояснила баба Пуця. — А щось, як запалена піч. І вогонь мені його видасть, і повітря, і вода, і земелька свята — всі видадуть, ще й раді будуть. Але ти не поспішай, серденько. Почекай, поки народиться Діяна.

— Яка ще Діяна?

— Все в мене випитуєш, — блимнула баба Пуця. — Інакше її звуть Дзіванна-панна, і не твоїй, вибач, дурненькій голівці про це знать. Тож мовчи і диш!

І баба Пуця вибрела з копанки, не сколихнувши ряски, і підійшла до літньої печі, де стояли всілякі горщики, і почала там поратися. І поралася доти, доки минув день і з’явився місяць; тоді баба почала помаленьку змішувати з просом усяке зілля, докидаючи туди потрошки й трути, скільки хотіла й знала, і це чинила, ніби смачну кашу чи пирога їла, — любенько.

Прискіпливий читач (хай і на кшталт пані Ж. Смикальської) у цьому місці може сказати, що автор скрипту зажив методологічної помилки, хоч таке часто трапляється в красному письменстві: невідповідності лексики героя з ним самим (чи з нею).

— Хіба може знати, — скаже цей причіпливий невіра, — проста баба-чарівниця, яка навряд чи бачила на своєму, хай і безконечному, баб’ячому шляху хоч одну писану чи друковану книжку (такі в церквú, сказати б, не ходять); так-от: чи може знати така неотеса бабисько античну мітологію, а віщає сяка-така про Орка, Аверн, Тартар, Діяну? Автор тут явно, скаже презирливо пані Ж. Смикальська, пересобачив.

Але я не "пересобачив", пані Ж. Смикальська. Все пояснюється просто. Якщо пам’ятаєте, я сповістив, що про смерть князя Семена Лика "Київський літопис" подав тільки те, що він загинув од чарівниці, — і жодних подробиць, принаймні нічого не сповістив, як це відбувалося і який тоді був обряд чарування. А мені це конче треба описати, коли хочу оповісти цю історію не лише докладно, а й історично правдиво. Так-от, пані Ж. Смикальська, цей обряд, до вашого та інших моїх зоїлів відома, докладно описав у знаменитій "Роксоланії" Себастіян Кленович ще 1584 року, а що обряди в часі мало змінюються, свідчить поемка Симона Пекаліда "Чари", надрукована 1614-го, а вже звідси до 1621 року, коли відбувається наша дія, минуло всього сім літ. Отак-от, саме С. Кленович у мову чарівниці вкладає отого Орка, Аверн, Тартар і Діяну, а я, може, й грішний, зате старанно óписа того чарування по-учнівському переписав і травестував, а зміни в опису чиню, щоб ніхто (зокрема й ви, пані Ж. Смикальська) не звинуватив мене в плагіяті. Тут же засвідчую, що розглядаю того описа як документальне свідчення, крім того, подаю харч для прихильників компаративної єресі в літературознавстві.

Отож я спинився на тому, що баба Пуця готувала для жінки-тіні приворот. При нагоді те-се в дівки розпитувала, відтак запросила повечеряти молочною кашею, хоч жодної корови вона не тримала, одначе мала в себе достатньо й молока, й кисляку, і сиру, й сметани, і масла; як вони, сякі-такі відьми, те дістають, не зникло знаття й дотепер. Однак це не до нашої теми. До нашої ж буде опис темряви, яка наливалась у світ цілком так само, як здоєне в чарівницький (чи у відьомський) спосіб молоко від чужих корів, але те молоко, на противагу справжньому, швидко чорніло, перетворюючись у чорнило, бо щось його таки чорнило, — можливо, та пітьма, що точилася від крижаних чорних очей дівки-тіні, чи лише від її тіні, чи від неї-тіні, важко сказати. Відтак почорніла й баба Пуця, котра досі була в білому. Бо як тільки день погас, загасла і її біла одежа, ставши спершу сірою, а тоді синьою, а по тому й зовсім чорною. І коли це сталося, баба раптом почала рости: на сажень, а тоді ще на пів.

— Ставай, дівко, біля мене! — сказала чавунним, а не сокотависто-солоденьким, як до цього, голосом. — Зараз промовлю до духів, але ти не пізнаєш, хто то промовля, бо сама темінь скаже і сама ж відкаже. І не лякайся, бо пройдуть повз тебе дивні видива.

І тут темінь і почала промовляти, а луна від тих слів, що відбивалися від стін, та дерев, та й дощатих споруд у дворі, на ті слова (які саме, розібрати було годі) давала відповідь. І дівці-тіні увіч здалося, що слова промовляла не баба Пуця, а таки вона, були-бо такі, які давно зійшли, як чорне тісто в її нутрі-ночвах, може, і в серці, а може, і в печінці; а вона, дівка-тінь, тільки й чинила, що брала дерев’яною ложкою, зробленою з її затятості, те тісто і кидала на пательню місяця чи Діяни, як визначила баба Пуця і як не раз чинила, коли щось смажила, дівка.