Василь Базів - Honey, ротвейлер Божий

родом хижаків вовків начебто десь так 27 тисяч років тому, коли ми тільки примірялися до цивілізаційної еволюції, яка виведе нас на вершину богоподібного царя природи.

Власне, тоді ми були у кращому разі дикими, як і всіляка інша живність, двоногими мисливцями-неадертальцями, бо їхній рух назустріч нам з метою у точці біфуркації поєднати наші еволюційні долі у дивовижному, нечуваному на планеті союзі двох земних родів розпочався із їхнього відчайдушного наміру витворити самостійний біологічний вид. Вони мусили зробити це, бо залишатися надалі вовками і водночас друзями людей – то була б очевидна антропологічна несумісність.

Я охоче приєднуюсь до тих біологів, які стверджують, що вони, песики, були першими із багатющого тваринного земного згромадження, які зробили перший крок нам назустріч.

Із притаманною йому геніальною простотою Ред’ярд Кіплінг побачив цю галактичну подію таким чином: «Коли Чоловік прокинувся, він сказав: «Що ця Дика Собака робить тут?» І жінка сказала: «Його ім’я – не Дика Собака, а Перший Друг, тому що він буде наш друг назавжди, назавжди, назавжди!» Forever!

Я би спокусився зробити власний онтологічний висновок: вони стали нашими друзями раніше, ніж ми стали людьми. Я згоден, що нас було створено десь на межі 200 000 літ тому, хоча знову ж таки не далі, ніж цього року, археологи у Марокко знайшли мощі людиноподібних істот, яким наука дає цілих 300 000 літ. Як співала одна пані: «То ли еще будет, ой-йо-йой». Але я своє, з дозволу сказати, відкриття, сформульоване вище, роблю у сучасному сенсі людини, за визначенням Аристотеля ще до нашої ери, як політичної тварини.

А тоді біля витоків, коли у царстві фауни розпочався вододіл на свійських і диких, уже після песиків, приглядаючись до їхнього, аж надто сміливого експерименту – дружби з нами, – переступили поріг нашої печери й інші чотириногі чи крилато-нелітаючі партнери, які нині сповнюють доволі численний Вавилон домашніх тварин навколо нас.

Як у наших внутрішньородових стосунках, особливо шлюбно-статевих, не усе так на початках виглядало, як мріялося нашим супутникам, не все так безхмарно складалося у наших міжродових стосунках із ними, чотириногими. Вони дуже швидко, напевно, зрозуміли, що хоч і мають справу із богоподібною істотою, але десь на антропологічному дні своєї природи йшлося ще про того хижака. «Бого…» – то лише подібність, а хижак хижаком, хоч і навчився пересуватися на двох кінцівках, від чого ще сотні тисяч літ терпітиме його хребет, у якому гніздитимуться усі хвороби в силу цього випрямлення, яке, по суті, є викривленням природи одного із ссавців.

І все ж насолода враз опинитись на людській прафермі була такою звабливою, що вони прийняли антигуманну і деспотичну з нашого боку умову: наш «шлюб» передбачає щонайменше нещадну експлуатацію, як це сталося із кіньми чи волами і навіть, простіть мене, індуїстські боги, коровами, хоча люди цим займаються також у стосунках між собою, коли одні з них ставляться до інших, як до робочої худоби.

Президенту Лінкольну, що вивищується, неначе на царському троні, над демократичним та прогресивним людством у центрі Вашингтона, довелося життям заплатити, щоб змінити цей статус-кво, коли для людини інша людина є такою ж твариною, як і всі інші. Навіть гіршою, бо рабовласник якихось три сотні літ тому – вчора за масштабами мегаісторії – міг леліяти у власних подушках хитромудрого котиська в той час, коли його сатрапи за вікном на конюшні лупцювали на смерть непокірного раба, який дозволив собі нечуваний злочин – проявив свою людську гідність, тобто претензію на богоподібність.

Але найстрашніше при закладанні міжродового суспільного договору за десятки тисяч літ до Жана Жака Руссо було в іншому. Виходячи із нашої, вищою мірою, хижацької натури, вони погодились навіть на те, що в один момент твій улюблений двоногий друг тебе заріже і з’їсть.

Із цим смертним вироком, який у будь-яку мить може бути приведений до виконання, жити з нами погодились кури, гуси, свині, вівці та інші у будь-яку мить умертвлені нашою співпрацею наші друзі. Практично був лише один виняток завдяки вченню індуїзму та мудрості древніх єгиптян сукупно із еллінами та римлянами: кримінальний кодекс такої країни, як Індія і не тільки, передбачає смертну кару для людини, якщо вона вб’є корову. Вбивство корови вважалося навіть більшим злочином, ніж вбивство людини, і прирівнювалося до вбивства репрезентанта найвищої касти серед людей – брахманів.

Але усе це законодавство склалося трохи згодом після процедури одомашнення тварин людиною. А тоді, біля витоків, очевидно, їм, братам нашим меншим, було не шкода своїх біологічних носіїв, бо, напевно, їхні гени знали, що нам без цього екстравертного канібалізму не вижити.

То лише окремі з нас – правовірні вегетаріанці, а так, не будучи м’ясоїдним гурманом, гомо сапієнс навряд чи вижив би. Бо, зрештою, усі ми, члени фауни, включно із людиною, виготовлені із сировини, яка у теплому стані є носієм життя, а замертво – є носієм білка для того самого життя. Якось заплутано вийшло у Творця, але на все Його воля.

І був лише один кандидат у партнери (для початку) людини, який на таку роль – не гарматного, а кухонного м’яса – не погодився. Вони, песики, опинившись у нашому обозі, пред’явили ультиматум на власну недоторканність. Можливо, їхня логіка діалогу із людьми була такою: якщо ви, гомо сапієнс, прийшли до того, що перестали їсти одне одного, то чому ви маєте їсти нас?

Цікаво, як так сталося, що з’їдати собак в абсолютної більшості племен, що ходять нині під прапором ООН, категорично не прийнято. Є виняток, як я вважаю, крайнього ступеня здичавіння десь там в Азії, але там є також такі, з дозволу сказати, люди, які на обід їдять людських немовлят, як молочних поросят. Почитайте романи нобелівського лауреата Янь Мо. Мороз йде по шкірі, і лауреат клянеться, що він не вигадує.

А тоді, я так думаю, поза 25 тисяч літ тому, перші спроби наших кровожерливих пращурів запекти на мангалі чотириногого друга увінчалася трагедією для гомо не зовсім сапієнс. Очевидно, песики, у силу того, що Всевишній нагородив їх кількістю власної гідності, часто більшою, ніж постнеадертальця, загризли такого Кука, що хотів їх з’їсти. Цілком резонно вважати, що статус недоторканності вони відвоювали у нас у запеклій силовій боротьбі. Я собі уявляю, скільки двоногих гурманів мусили впасти жертвами власних посягань на гідність чотириногих, поки збагнули, що попросту з’їдати їх не можна, бо у відповідь вони з’їдять тебе, нагадавши, що їхній пращур все-таки не хто інший, як вовк.

Незбагненною є ціна компромісу, але,