Народні - День народження зайченят, Народні

– Не злякайте моїх синочків. Вони вас бояться.

– Бояться? Чого б це? – здивувалася Лісова Мара.

– Я їх лякала вами, - винувато промовила Веселинка. – Говорила, що ви караєте усіх, хто потрапить вам на очі.

– Хи-хи-хи! – розсміялася Лісова Мара. – Тепер мені зрозуміло чого вся малеча кидається геть, щойно побачить мене. А я ж зовсім не зла. Я тільки караю шкідників лісу.

– Це я вже зрозуміла сама. Вибачте мені.

– Ну, годі. Не бійся, не злякаю я твоїх зайченят, – посміхнулася Лісова Мара і швидко пішла до стежини…

Маленькі зайченята ще спали. Вони зовсім не відчували небезпеки, що загрожувала їм. Так, Веселинка не помилилася. Сірий Вовк і справді угледів, як вона бігла стежкою, і вирішив неодмінно навідатися до зайченят. Напевно, вони ще сплять, – розмірковував Вовчисько. – Спіть, мої солоденькі. У мене є гарний мішечок, саме на таких смачненьких вуханчиків».

Сірий Вовк підкрався до хатинки і зазирнув у вікно. На столі він побачив безліч смачних страв і облизнувся: «Оце мені пощастило! Жаль тільки, малий мішечок прихопив. Та нічого, візьму найсмачніше і зайченят».

Вовк заглянув у інше віконце і побачив два ліжечка, а в них – зайченят. Одне зайченя ворухнулося і відкрило оченята. Вовк присів під вікном. «Чого це воно прокинулося? Може почуло, як я підкрався?» Та ні, зайченя весело сміялося:

– Вставай, братику. Хутчій, вставай. Сьогодні ж у нас свято.

– Біда! – чомусь спросоння закричало інше.

Сірий Вовк злякано впав під вікном, готовий щомиті зірватися з місця. Але за мить почулося розгублене:

– А де наша мама?

– Не знаю.

– Мамо! – загукали зайченята. Маленький Скік захлипав.

– Не рюмсай! – насварився Скок. – Чого ти?

– А що, як прийде вовк і з’їсть нас?

«Ти диви, кмітливий зайчисько» - подумав Вовк.

– Хай тільки посміє! – хоробро вигукнув зайчик. – Я його так провчу, що знатиме!

«Хи, – невдоволено пробурчав Вовчисько. – тепер я напевно знаю, кого їстиму першим». І не в силі чекати, вліз у дверцята:

– Годі теревенити, швидше лізьте у мішок!

– Ой!!! – злякано вигукнули зайченята і насунули на себе ковдрочки.

– Ги –ги – ги! – зареготав Вовчисько і підступив ближче. – Хто погрожував провчити мене?

– Це не я! – хвалькуватий Скок ще дужче розплакався, а Скік раптом стрибнув із ліжечка: – Це я… Робіть зі мною, що хочете.

Сірий Вовк від несподіванки аж присів. Він уперше в житті зустрів такого хороброго зайчика. За мить він оговтався:

– Ти диви який сміливий! От посидиш у моєму мішку, тоді побачимо, де твоя сміливість дінеться.

– Відпустіть нас, дядечку Вовче, – жалібно промовив Скок.

– Нізащо в світі. Швидше пакуйте зі столу що смачніше і самі лізьте в мішок. Негайно! – проричав Вовчисько і підступив ближче. І тут сталося дивовижне – розчинилися навстіж двері, страшна потвора стала на порозі, глухо прорипіла:

– Хто тут бешкетує?

І зайченята, і Вовк злякалися чудовиська. А Лісова Мара (а це була саме вона) підійшла до Вовка, пильно глянула на нього і радо вигукнула:

– О, так це ти тут, сіроманцю?! Саме ти мені й потрібен.

– Я… Мені дуже … приємно…

– Ах ти ж негіднику! Ось тобі! Ось! – страхіття довгою палицею вперіщило вовчиська по спині. – А зараз тобі дуже приємно?

– Ой!!! За що ви мене так? – забігав по маленькій кімнатці Вовчисько, але не міг сховатися від палиці.

– Це тобі за поламані дерева. А це тобі за те, що хотів скривдити маленьких зайченят. А це тобі за те, що не бережеш рідного лісу.

– Ой-ой-ой! Я більше не буду! Пощадіть мене!

– Не будеш, кажеш? Звісно, що не будеш. Я віднині контролюватиму кожен твій крок. Ти вже не шкодитимеш лісу, а вірно служитимеш йому. Будеш лісовим сторожем, чуєш?!

– Чую! Ой, чую! Тільки не бийте так боляче.

– Негайно приступай до своїх обов’язків!

– Гаразд, – пролопотів Вовк і кулею вилетів у відчинені дверцята.

– Ну от, розбійника покарано, – промовило страшило і всілося на стільці.

– Дякуємо вам, – застрибали зайченята.

– А ви що не боїтеся мене?

– Ні, ви ж врятували нас.

– Ох, ви ж не знаєте, що я і є страшна і жахлива Лісова Мара, про яку вам розповідала ваша мама.

– Ви… Лісова Мара?..

– Авжеж…

Зайченята притихли, і враз розсміялися:

– Ви зовсім не страшна! – вигукнув Скок.

– Ви добра, – сказав Скік.

– Ви найкраща…

– Угу, – розчулилася Лісова Мара і пригорнула маленьких зайченят…

Ось таку картину побачили мама Веселинка і лікар Шпак, переступивши поріг.

– Мама прийшла! – радісно загукали Скік і Скок.

– З днем народження, мої любі. Жаль тільки не принесла я вам улюбленої моркви, – сумно зітхнула Веселинка.

– Добре, що хоч сама додому дісталась, – пробубоніла Лісова Мара. Лікар Шпак і мама Веселинка на ці слова чомусь весело розсміялись.

Хтось зашкрябав лапою в двері.

– Гості до нас! – радо вигукнули зайченята, та, побачивши гостя, спантеличено подивилися на маму.

– Я хочу вибачитись, – на порозі стояв Сірий Вовк і тримав у лапах кілька розкішних соковитих морквин. Він винувато дивився на всіх. Усім стало жаль його.

Скок обізвався першим:

– Вибачимо йому.

– Він більше не буде, – сказав Скік.

– Я більше не буду, – благально мовив Сірий Вовк.

І чомусь усім знову стало весело. Таким вже незвичайним видався цей день, день народження зайченят…

Збігалися з подарунками найперші гості. Звірятка разом накрили великий стіл на галявині. Усім вистачило місця – і зайченятам, і білочкам, і їжачкам, і синичкам, і ведмедику, і лікарю Шпаку, і Лісовій Марі, і Сірому Вовку. Усім радісно і весело було за цим дружним святковим столом.

(є продовження «Зимова пригода»)