Леся Українка - Бояриня

його ми в хату запросили,

щоб ним помітувати. Незвичайно!

 

Іван

 

Та вже гаразд, не буду зачіпати.

 

(Зіходить з рундука.)

Перебійниха

 

Куди ти?

 

Іван

 

От піду до товариства.

 

(Іде через садок, перескакує через тин і зникає. Увіходить служебка і збирає зі стола.)

Перебійниха

 

Де ти, Оксано?

 

Оксана (виходить із-за куща з кухликом в руці)

 

Ось я тута, мамо.

Се я барвінок поливаю.

 

Перебійниха

 

Справді,

полити слід, – зовсім посох на сонці.

Полий же й те, що ми пересадили.

 

Перебійниха і служебка, зібравши зі стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квіти, співає веснянки. В садку сутеніє. Степан нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук, прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.

Оксана (уриває спів і впускає кухля)

 

Ой лихо! Хто се?..

 

Степан

 

Панночко, се я.

Прости мене. Ти гніватись не мусиш,

бо ти ж мене сама причарувала

і звабила, як соловейко, співом.

Я не своєю силою прийшов…

 

Оксана (засоромлено і разом гордовито)

 

Боярине, до чого сії речі?

Мені їх слухати не випадає.

 

(Хоче йти.)

Степан (затримує її за руку)

 

Ні, ти не підеш так…

 

Оксана (вражена, вириває руку)

 

Се що за звичай?

Я не холопка з вотчини твоєї!

 

Степан (знищений)

 

Я не хотів образити тебе.

Запевне, вільна ти… Яка журба

тобі, що я поїду на чужину

з розбитим серцем, що коханий спогад

про зустріч милу обіллє отрута?

Тобі дарма, дівчино-гордівнице…

Хто я для тебе? Зайда, заволока…

Адже мене усюди так зовуть…

Ти завтра вже про мене й не згадаєш…

 

Оксана (спустивши очі)

 

Хіба ти завтра їдеш?

 

Степан

 

Що ж я маю

тобі тут очі мулити собою?

 

Оксана

 

Виходить, наче я тебе жену…

Я ще ж тобі не мовила ні слова…

 

Степан

 

Невже я маю ще й того діждатись,

щоб ти мені сказала: «Вибирайся»?

 

Оксана (збентежена, зриває з вишні листочки, кусає їх і розщипує в руках)

 

Який же ти чудний! Ну, що ж я мала

тобі казати? Я не звикла так…

Я інших паничів роками знаю

і ще від них такого не чувала…

а ти… недавно що приїхав…

 

Степан

 

Панно!

Ті паничі безжурно походжають

на щирому дозвіллі по садочках

та вибирають квітку для забави,

і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.

А я ж як в’язень, що на час короткий

з темниці вирвався і має хутко

з веселим світом знову попрощатись

і розцвіту не має часу ждати.

Мені була б не для забави квітка,

я бачу в ній життя і волі образ,

і краю рідного красу. Для мене

куточок той, де б посадив я квітку,

здавався б цілим світом… Я забув,

що ти живеш на волі, що для тебе

привабного нема нічого там,

де я живу, і навіть буть не може…

 

Оксана (стиха, похиливши голову)

 

Чого ж ти так у тому певен?

Ти наче думаєш, що я вже справді

якась ростина, що в мені немає

ні серця, ні душі…

 

(В голосі злегка бринять сльози. Вона уриває.)

Степан (знов бере її за руку, вона не боронить)

 

Оксано, зоре!..

Пробач… я сам не знаю… я не смію…

 

(з поривом)

 

Ні, я не можу, я не маю сили

тебе зректися!

 

(Пригортає Оксану.)

 

Серденько, скажи,

чи любиш ти мене? Промов же слово!

 

Оксана

 

Хіба ж би я з тобою так стояла?

 

(Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена.)

Степан

 

Я завтра старостів зашлю до тебе.

Чи батько твій їх прийме?

 

Оксана

 

Татко дуже

тебе вподобав і матуся теж.

 

Степан

 

Що тільки дам тобі я на чужині

замість веселощів рідного краю?

Своє кохання вірне, більш нічого…

 

Оксана

 

Не думай, ніби я пуста панянка,

що тільки має на умі забави

та залицяння. Сі трудні часи

думок поважних і дівчат навчили.

Якби ти знав, як туга кров гнітить!..

 

Степан

 

Кров?

 

Оксана

 

Так. Не раз, вернувшися з походу,

лицарство з нами бавиться при танцях.

Простягне руку лицар, щоб узяти

мене до танцю, а мені здається,

що та рука червона вся від крові,

від крові братньої… Такі забави

не веселять мене… Либонь, ніколи

не прийняла б я перстеня з руки

такого лицаря…

 

(Гладить йому руку.)

 

Оця рука

від крові чиста.

 

Степан

 

Се не всі вважають

за честь.

 

Оксана

 

А я відразу привернулась

до тебе серцем за твою лагідність.

Скажи, чи всі такі в твоїй родині?

 

Степан

 

Родина в нас мала: сестра, й матуся,

та брат маленький. Так, вони у мене

всі не лихі.

 

Оксана

 

Твоя матуся, може,

не злюбить незнайомої невістки?..

Що я тоді почну там на чужині,

далеко так від роду?

 

Степан

 

Ні, Оксано,

того не бійся. Мати будуть раді,

що привезу я жінку з України, —

мій батько, умираючи, бажав,

щоб я десь в ріднім краю одружився.

Тебе ж малою мати пам’ятають.

 

(Знов пригортає її.)

 

Та й хто ж би не злюбив моєї долі,

голубоньки Оксаночки моєї?

Се тільки в пісні всі свекрухи люті,

а ти побачиш, як моя матуся

тобі за рідну стане.

 

Оксана

 

Дай-то Боже!

 

Степан

 

Мені тепер здається, що нігде

на цілім світі вже нема чужини,

поки ми вдвох з тобою. От побачиш,

яке ми там кубелечко зів’ємо,

хоч і в Москві. Нічого ж там чужого

у нашій хатоньці не буде, – правда?

 

Оксана

 

Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже

боюся тої чужини.

 

Степан

 

Зо мною?

 

Оксана (усміхається)

 

Тим певне, що з тобою. Але й так,

хіба ж то вже така чужа країна?

Таж віра там однакова, і мову

я наче трохи тямлю, як говорять.

 

Степан

 

Та мови вже ж навчитися недовго…

ну, ніби трохи тверда… Та дарма!

Оксаночка у мене розумниця, —

всього навчиться.

 

Оксана

 

Не хвали занадто,

бо ще наврочиш!

 

(Трохи посмутніла.)

 

Я вже й так боюся…

 

Степан

 

Чого, єдина?

 

Оксана

 

Якось так упало

се щастя раптом. Я такого зроду

не бачила… Всі подруги мої,

ті, що побралися, багато мали

і горя, й клопоту перед весіллям,

а я…

 

Степан

 

Та ще пожди! От, може, завтра

твій батенько мені поріг покаже.

 

Оксана

 

Ні, ні, сього не буде, я вже певна.

 

Степан (жартуючи)

 

Здається, панночка не раді з того?

Коли б ще й гарбуза не покотили?..

 

Оксана

 

Та годі! Що за жарти?

 

Степан

 

От ніяк

не догоджу тобі словами! Добре ж,

не буду говорити, коли так!

 

(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потім піддається його пестощам.)

Голос матері (з будинку)

 

Оксано! Годі вже там поливати!

Вже пізно!

 

Оксана (кинулась)

 

Мати кличуть.

 

(Зривається йти.)

Степан (утримує її. Пристрасно)

 

Ще хвилинку!..

Хвилиночку!

 

Оксана

 

Я вийду ще до тебе,

як мати ляжуть спати.

 

Степан

 

Вийди, люба!

Я виглядатиму тебе до світа!

 

Голос матері

 

Оксано, де ти?

 

Оксана

 

Ось я йду, матусю!

 

(Ще раз на прощання обіймає Степана і йде до будинку.)

У Москві.