Мирний - Лимерівна, Мирний

Дівчата ще дужче заливаються з реготу.

Шкандибиха. Сміються!., регочуть!.. Ги-ги-ги! го-го-го!.. Тьфу! поганки! І мору на вас немає, і згуби! Хоч би москалі найшли на ваші дурні голови та сучі очі!.. От їм що: хи-хи та сміхи… А дома сидіти? а діжі місити? (Плює і виходе).

3 дівчина. От баталія буде, як вона де Карпа з Лимерихою зуспе… А ходімо, дівчата, за нею навзирці.

Дівчата. Ходімо! ходімо!

Розбігаються по кущах. Як вони скриваються, з противного боку виход Наталя з Марусею.

Наталя. Ну, та ще що він казав? Розказуй-бо далі сестрице.

Маруся. Та що ж він казав? Якби, каже, я хоч трох що-небудь мав за собою - зараз би послав старостів до тебе… А то, каже: і вона убога, і в мене немає нічого!

Наталя. Та це ти вже розказувала. А ще, опріч сього?

Маруся. Та більш і нічого.

Наталя. Так таки - нічого?

Маруся. Та, бог його знає, він якийсь чудний: оце тобі веселий і говіркий, такого накаже - не переслухаєш, а це зразу немов на його що нападе! Похнюпе голову, настобурче очі, аж потемніє, як ніч та… Тоді вже і не підступай до його! Самі батько бояться його займати… І в такі часи завжди зіходе з двору.

Наталя. Куди ж він зіходе?

Маруся. А господь його знає! Світ’за очі…

Наталя (задумано). Коли б я знала, від чого то у його сум такий та туга тяжка?!

Маруся. То що б було?

Наталя (не слухаючи). Коли б можна чоловікові заглянути у чужу душу, подивитися у другого серце! (Важко зітхає).

Маруся. Хіба ти його так уже тяжко любиш, Наталко?

Наталя. Мати сина, а сестра брата ніколи не полюблять так, як я його люблю!.. Чи удень сиджу я одна, самотою, - він мені перед очима так і стоїть! Чи опівночі спати ляжу, - і сонній він мені привиджується, не дає спокою!

Маруся. Ото вже ти його так укохала!.. А гріх, Наталко, так хлопця кохати, за те тебе колись бог скарає.

Наталя. За що ж він мене буде карати? Хіба я що лихе затіяла, кохаючи його?

Маруся. Он моя мати розказують, що одна дівка покохала парубка та як він її зрадив, вона взяла і втопилася.

Наталя. То що ж, що втопилася? Коли, може, краще було утопитися, ніж на сім світі жити!

Маруся (гаряче). А душа як? хай без покути пропадає?! Хіба, ти думаєш, вона сама топилася? по своїй волі йшла? То він, - не при нас згадуючи! - нею водив; він привід давав!.. Запопаде душу християнську та тоді з нею що хоче, те й робе, як знає - так і воде!.. Через те то і гріх так гаряче кохати, бо через те кохання чоловік спізнається з ним!

Наталя. Ні, Марусю… Сам господь заповідав усіх любити; і ворога, навіть свого… злодія… розбишаку!

Маруся. То ж любити, а то - кохати… Любиш - батька, матір, людей; а кохаєш - милого.

Наталя. Що ж мені робити, Марусю? що казати?.. Скажи, порай мене, моя сестрице.

Маруся. Молися, Наталю.

Наталя. Хіба я не молюся?.. Я коліна одстояла, поклони б’ючи; серце сльозами попалила, молитви засилаючи!.. Що ж, як не помага.

Маруся. Отож то, бач, і є! Отож то він до тебе і підходить; душею твоєю заволодіти хоче… А ти на те не потурай та все молись, усе молись.

Наталя. Не поможе вже молитва, Марусю… Господи! чим я перед тобою переступила, що я таке учинила, - що мені мука така?! Хоч би він прийшов; хоч би я побачила його… розказала та розпитала б, що се діється зо мною?.. Може б, він порадив мене… Другі ж ходять, вештаються; і на гулянки виходять, а він… ні! (Закрива очі руками, збираючись плакати).

З-за дерева показується Василь.

Маруся. Наталю! Наталю! А то хто такий?

Наталя (озираючись). Де?

Маруся (указує). Он!.. між деревом.

Наталя (углядівши). Він! він!.. Марусю, голубонько! зайди куди-небудь, хай я з ним на самоті побалакаю… Заховайся в кущах; постережи нас, щоб хто, бува, не зійшов та не побачив… бо вже за нас і так є гомону на все містечко!.. Уволь мою волю, голубко, - постережи… Та як хто ітиме, ти подай звістку; кахикни, або що… Іди ж, голубко, іди.

Маруся. Та йду, йду… А ти не дуже перед ним падай; не давай йому знати, що кохаєш; а то - знаєш, які вони? (Убік). Шкода мені її; нещасна, як то побивається!.. Ох, та й моє серце чогось-то б’ється, коли я побачу його… Жаль мені її та й себе шкода… Як там кажуть: і туди - пече, і сюди - боляче… Василю! Василю! (Свариться на його і ховається за кущами).

Наталя (сама). Господи! у мене серце від щастя мре і розум міниться!

Василь іде похнюпившись, не примічаючи Наталі.

Наталя. Здоров був, Василю!

Василь (углядівши, усміхається). Наталя!.. Здорова, здорова!

Наталя. Куди се ти йдеш, так замислившись та загадавшись?

Василь. Вийшов погуляти, тугу розносити… Думав: тут хлопці-дівчата співають, аж і не чутно нікого.

Наталя (хоче жартівливо). То ти так слухав… Скільки їх тут було та співало, - аж обридло, слухаючи.

Василь (прикро дивиться на неї). Такій молоденькій та й обридло?

Наталя. Справді, обридло… Гуляють, жартують, регочуть…

Василь. А тобі хіба жарти та реготи не милі?

Наталя (журливо). Не милі, Василю!

Василь. Чого ж се так?

Наталя. Так… Коли на душі важко та нерадісно, то жарти і співи не милі!

Василь. Чого ж воно так важко та нерадісно?.. Ходімо он на тому бугорочку посідаємо.

Наталя. Ходімо…

Ідуть, сідають.

Василь (зазираючи їй у вічі). Чого ж се ти, моя горличко, журишся?

Наталя (тихо). Через тебе, мій голубе!

Василь. Отак!

Наталя. Ти все щось думаєш-гадаєш… Мабуть, мене покинути хочеш. Може, знайшов де другу, багатшу від мене?

Василь. Господь з тобою, Наталю! Що се ти кажеш? Хіба мені, приймакові безродному, та про багатство