Олена Пчілка - Оповідання та казки, Олена Пчілка

герці!» Вступив увінчаний співець у свою вулицю. Жив він далеко, і вулиця його була дуже бідна. Там жили робітники, ремісники, що перебивалися з дня на день своєю працею. Однак всі вони знали свого співця: він співав свої пісні на вулиці, на базарі, і ті убогі люди не раз чули, «свого Артура», власне, бо він і виріс серед них. Тепер, бачивши, що їх співець іде увінчаний, бачивши, що то він дістався переможцем на співецькому герці, його сусіди, тая сірома, дуже тішились і сердечно вітали його. Старі й малі оточили його, провадили далі вулицею, розпитували (бо вони не були на пишному подвір’ї у графівни),- співець охоче відповідав, пограваючи на струнах та даруючи приспівками.

Так ішов він проміж гуртом сіроми, коли це підійшла до нього одна маленька дівчинка й промовила, показуючи на його рожевий вінок: «Дай мені квітку!» Усміхнувся співець, зняв свого вінка і одщипнув одну квітку для малої. Побачивши те, інші діти оточили його і теж просили: «Дай і мені квіточку! Дай і мені квіточку!» Мусив співець роздати одну по одній мало не всі рожі з свого вінка, і йому досталася тільки одна квітка. І тую єдину милу пам’ятку-квітку ніс він в руках, тішачись нею. Аж от з темного закоморка близько його воріт вийшла маленька дівчинка, така маленька та худесенька, й мовила, несміливо простягаючи ручку: «Дай і мені цяцьку!» Вона показала на його рожу.

Шкода стало співцеві тієї єдиної квітки, і він відказав:

- Ні, моє серденько, не можу я тобі дати цієї квітки,- бачиш, вона одна у мене зосталась!..

Відступилась дівчинка, закрила рученятами очка й гірко так заплакала вголос: «Всім дав цяцьки, а мені нема!..»

Жовнір штурхнув дівчинку, промовивши:

- Іди, іди геть, чого лізеш!

- За що кривдиш бідну сирітку! - озвалась одна жінка.- Вона нічого не зробила: просила квітки, як і інші діти,- ну, а не дали, то й не дали!

Оглянувся тоді співець на дівчинку, і жалко йому стало її, що вона плакала.

- Ну,- сказав він,- ходи сюди, мала! Візьми уже цю квітку останню та знай, моя пташко, що віддаю тобі найдорожче, що маю у себе!

Взяла дівчинка рожу та так-то вже втішилась нею! Ще сльози не висохли на очах, а очки ті вже так весело сяють, дивлячись то на рожу, то на співця.

Так закінчився для співця день його слави, його щастя. Минали дні, минали місяці, роки. Співець все складав та співав убогим та багатим свої пісні. Однак пісні його дедалі все менше подобались вельможним людям, і не злюбили його ті люди. А далі... далі прийшло до того, що співця за ті прикрі пісні посадили в тюрму.

Сидить співець у темниці за гратами не рік і не два, а цілих сім літ. То зима, то літо настава, а співцеві у його в’язниці все одна тільки журба та нудьга. Помарнів він, змінився, а все мусить сидіти!

Раз була весна уповні, та така-то вже хороша, що співець Артур аж у темниці почув її, і блискуче золоте проміння, розливаючись по світу, зазирнуло і в його темний куток, а легесенький весняний вітрець приніс і через його грати пахощі молодого листу, відгук пташиного співу.

О, який був би радий співець хоч годину побути на подвір’ї, подивитися вільним оком, як сяє весна-краса!

Та ба! Мусить сидіти у вежі...

Коли це прийшов наказ вести в’язнів на роботу - копати землю. Між іншими повели на роботу і співця Артура; він був дуже радий з цього - бо все ж, ідучи, дихав вільним повітрям, бачив сонечко святе, міг поглянути в лице весни-краси! Привели в’язнів аж на ту улицю, де колись-то жив наш співець: там малося будувати нову вежу, і в’язням наказали копати рів під тую вежу. Копають вони, уже глибокий рів викопали; коли чує Артур, мовби хтось голосніше гомонить улицею. А то йшло весілля: старших кілька душ і молодий робітник з своєю молодою; та молода була теж робітниця, дуже бідно одягнена - єдиною оздобою її убогого вбрання був вінок на голові із невеличких свіжих рож. Однак молода була весела - щебетала й сміялась. Молодий її теж був радий. Вони довго збирались, поки змогли взяти шлюб - і тепер були щасливі, хоч знали вони, що цілий вік будуть тяжко працювати, але й знали те, що, яка б не судилась їм доля, вони від цього часу будуть вкупі, вкупі!

Весело розмовляють молоді, не вважають і на те, що почала зриватися негода.

Коли це як повійне дужий вітер,- зірвав у молодої з голови вінок і покотив його улицею, а далі аж у рів, якраз під ноги Артурові. Підняв співець того вінка, держить у руках, і так йому пригадався його колишній рожевий вінок, що було йому дано на співецькому святові... От цею самою улицею ішов він тоді увінчаний, веселий та щасливий! Зітхнув співець, похитав головою і подав молодій її вінок. Молода подивилася на його бліде, смутне обличчя, постерегла його чулий погляд, немов заволочений сльозима, мовчки одірвала одну рожу від свого вінка і подала в’язневі.

- Спасибі!.. Спасибі,- промовив співець.- Я так давно не бачив рож!

Молода усміхнулась і сказала:

- А ти думаєш, що я часто їх бачу? О ні! То вже я тільки для свого великого свята купила собі цих рож! Скажу тобі, що до цього дня я тільки раз на віку мала в своїх власних руках живу рожу, давно, як ще була малою, це було перший і останній раз до цієї пори! Але ж бо то й рожа була! Мені дав її наш славутній співець Артур,- останню з свого вінка, що дали йому на співецькому герці за найкращі співи. О, яка ж я була йому вдячна, як я тішилася тією квіткою! До того часу я не мала в своїх руках ніякої живої квітки - і мені здалося, що я стала якоюсь княжною!.. Потім знов не доводилось мені мати таких квіток, але, вже ладнаючись до шлюбу, я сказала собі, що конечне, конечне, хоть на останні гроші, куплю собі віночок із рож!..

Молода щебетала, а співець увесь затремтів і перепитав її:

- Так то тобі дав Артур останню рожу з свого вінка?

- Мені, мені,-