Старицький М. П. - За двома зайцями, Старицький М. П.

Під вікном бли­зенько!

Явдокія Пи­липівна. А слав­но співа­ють! Я страх люб­лю хлоп’ячі співи!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Слав­но, слав­но! Завт­ра неділя, а во­ни гу­ка­ють.

Явдокія Пи­липівна. А ко­ли ж їм і по­гу­ля­ти, як не під свя­то! За будні нат­ру­дяться!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Той роз­хо­ди­лись би спа­ти, а то й самі не сплять, і дру­гим не да­ють… (Позіха).

Явдокія Пи­липівна. То й іди ж собі спа­ти, хто ж борон­и­ть?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я б уже та­кий, щоб і ля­га­ти, та Проні ж жде­мо.

Явдокія Пи­липівна. А прав­да, чо­го во­ни так забарили­сь? Уже й ніч над­ворі; ти б пішов та знай­шов їх!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Де ж я їх бу­ду шу­ка­ти? Та їх і кава́л­ер про­ве­де.

Явдокія Пи­липівна. Та про­ве­дуть… ка­ва́­лерів за ни­ми, як по­ло­ви за зер­ном, а все-та­ки страш­но.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не бійся - не ма­ненькі. (Позіха здо­рово). Ой гос­по­ди, по­ми­луй ме­не, грішно­го ра­ба сво­го! (Знов позіха і хрес­тить ро­та).Чо­го це я так позіхаю?

Явдокія Пи­липівна (позіха й собі). Оце! Ти позіхаєш, а я за то­бою.

Прокіп Сви­ри­до­вич (позіха знов). Пху на те­бе, са­та­но! Позіхнув так, що тро­хи рот не роз­дер­ся!

Явдокія Пи­липівна. Та за­ту­ляв би ро­та, а то так негар­но ди­ви­тись, що й…

Прокіп Сви­ри­до­вич. А ти ду­маєш, мені гар­но ди­ви­тись, як ти роз­зя­виш свою вер­шу?

Явдокія Пи­липівна. З яко­го це ча­су з мо­го ро­та ста­ла вер­ша?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та хіба ж уже не по­ра?

Явдокія Пи­липівна. Пху! Пху! (Роз­сер­див­шись, пішла).

Прокіп Сви­ри­до­вич (по­чу­хав го­ло­ву). Роз­сер­ди­лась моя ста­ренька, розгніва­лась; тре­ба піти по­ми­ри­тись. (Виход­и­ть теж у во­ро­та до­до­му).

Міщани, міщан­ки і хор.

Хор (за ко­ном, але ближ­че)

Твоя пісня ду­же гар­на,

Гарно ти співаєш:

Ти щас­ли­вий, спа­ру­вав­ся

І гніздеч­ко маєш.

Ти щас­ли­вий, спа­ру­вав­ся

І гніздеч­ко маєш.

Через кін пе­ре­хо­дить кілька пар: дівча­та з хлоп­ця­ми і са­мі дівча­та; за ос­татніми уга­ня Го­лох­вос­тий у циліндрі, під­жа­ці, ру­ка­вич­ках. По­ле­бе­зив­ши, одс­ка­кує до дру­гих.

Голохвостий (до се­бе). А славні тут дівчат­ка-міща­ноч­ки, до­ло­жу вам: чис­тоє амб­ре! Ду­мав, що знай­ду між ни­ми ту, що ко­ло Вла­ди­ми­ра 2 ба­чив,- дак не­ма, а во­на, здається, з цьо­го кут­ка. От пи­поч­ка, що прос­то тільки - а-ах та пе­ре-ах! Од­но сло­во - ка­нах­вет­ка, только смок­чи! Тро­хи чи я да­же не улю­бив­ся у єйо, чес­не сло­во: прос­то з го­ло­ви не йдьоть… Гос­по­ди! Що ж це я? Чи не прогавив за нею глав­ного пред­ме­та, Проні? От тобі й на! Побігти шу­кать. (Пі­шов хут­ко яром нап­ра­во).

Хлопці, хор (вхо­дять на пе­редній кін).

А я бідний, без­та­лан­ний,

Без па­ри, без ха­ти;

Не до­ве­лось мені в світі

Весело співа­ти!

Не до­ве­лось мені в світі

Весело співа­ти!

Оддалеки чу­ти, що гурт дру­гий співає цю ж пісню.

1-й бас. А в нас ба­си кращі… у них як по­биті горш­ки!

2-й бас. Або як старі ци­ганські ре­ше́­та!

Усі (сміються). А справді!

Хлопець. А який те­пе­ра хор най­кра­щий? Чи семінарсь­кий, чи братський? 3

1-й бас. Зви­чай­но, братський.

2-й бас. А я ка­жу - семінарський.

1-й бас. Ба, бре­шеш!

2-й бас. Ба, не бре­шу! В семінарсько­му хорі сам Та­рас як поп­ре го­рою - го-го-го! Або Орест як по­су­не ок­та­вою - гур-р-р, аж го­ри дри­жать!

1-й бас. А в братсько­му Ки­ри­ло чо­го варт?

2-й бас. Ну, що ж? Ки­ри­ло, та й годі.

1-й бас. Ет!

Степан. А хто, по-ва­шо­му, па­но­ве, ро­зумніший у Києві: чи семіна­рист, чи ака­деміст, чи універ­си­тант?

Хлопець. Го­лох­вос­тий!

Степан (ре­го­че). Ото ушк­ва­рив!

1-й бас. По­пав пальцем у не­бо!

Дехто. Най­шов ро­зум­но­го на смітни­ку! Ха-ха!

Хлопець. А хто ж ро­зумніший за йо­го? Го­во­рить по-уче­ному, що й не вто­ро­паєш!

Степан. Чи у те­бе ча­сом не за­губ­ле­но якої клеп­ки?

Хлопець. Чо­го ти присікав­ся?

Степан. Дивіться, лю­де добрі, що по-сви­ня­чо­му хрю­ка, то й ро­зумніший, зна­чить!

Другі. Чо­го ж, справді, сміятись? Го­лох­вос­тий, та­ки не взяв йо­го кат, ро­зум­ний, освіче­ний; та­ки па­ном діло, і хо­дить, і го­во­рить по-пансько­му!

Степан. Ов­ва! Не ба­чи­ла роз­кошів сви­ня, то й саж за па­лаці здав­ся!

Дехто. Та годі вам за чортз­на-що зма­га­тись!

Степан. І то прав­да, пху!

Дехто. Од міщан одс­тав, а до панів не прис­тав.

Степан. Та як же! На­тяг­не шта­ни-га­ланці, узує чо­бо­ти на ри­пах, та ще нап­не на го­ло­ву ка­пе­лю­ха, та й дметься, як шку­рат на огні! Які бу­ли у батька гроші - проц­винд­рив, а те­пер що на йо­му, то й при йо­му!

1-й бас. А так: батько йо­го бу­ло на ба­зарі го­лив та кров пус­кав, баньки ста­вив, то й копійка во­ди­лась, а він уже, бач, і ци­люр­ню по-модньому…

Степан. Не знаю, чи го­лить дру­гих,